Рішення № 57677600, 13.05.2016, Немишлянський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Фрунзенський районний суд м. Харкова)

Справа № 2033/2834/12

Провадження № 2/645/59/16

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 травня 2016 року

Фрунзенський районний суд міста Харкова у складі:

головуючого-судді Шевченко Г.С.,

за участю секретаря судового засідання - Дикань Ж.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розподіл майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_3, про визнання житлового приміщення особистою власністю,

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом. В обґрунтування своїх вимог зазначила, що з 12.11.1994 року по 05.07.2011 року перебувала у шлюбі з ОСОБА_2 В період шлюбу 13.11.2009 року відповідач ОСОБА_2 придбав відповідно до договору купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_1. 14.03.2005 року ПП „ЛІЛІЯ" в особі директора ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення 1-ого поверху АДРЕСА_7. Вказане ПП „ЛІЛІЯ" зареєстровано 04.08.2000 року та засновано відповідачем в період перебування у шлюбі з позивачкою. Нежитлове приміщення було придбане за рахунок доходу приватного підприємства „ЛІЛІЯ", частка якого належить їй на праві спільної сумісної власності подружжя. Посилаючись на викладене просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частку вищезазначеного майна.

ОСОБА_2 звернувся до суду із зустріним позовом до ОСОБА_1, у якому просив визнати квартиру АДРЕСА_1 його особистою приватною власністю. В обгрунтування своїх вимог зазначив, що хоча в рішенні Комінтернівського райсуду м. Харкова 05.07.2011р. про розірвання шлюбу між ним та ОСОБА_1 і вказано, що шлюбно-сімейні стосунки сторін були припинені з квітня 2010 року, але в дійсності будь-які стосунки між ними були припинені ще у квітні 2009 року, оскільки в родині виникали сварки і він був вимушений забрати речі та піти з квартири. 13.11.2009 р. за свої особисті кошти в сумі 252 000 грн. (що складало 31 500 доларів США) він купив квартиру АДРЕСА_1, так як ще до шлюбу з позивачкою мав певну суму грошей. 10.11.1994 року він зайняв 30000 дол. США знайомому ОСОБА_3, що підтверджується розпискою, який їх повернув 15.07.2009 р., тоді, коли ОСОБА_2 займався пошуком квартири, яку він і придбав 13.11.2009 р. Також вказує, що йому до реєстрації шлюбу з ОСОБА_1 належала однокімнатна квартира АДРЕСА_5, яку ОСОБА_2 продав 12.10.1995 р. за 250 000 000 карб., вказані гроші обміняв на іноземну валюту, яку утримував у себе.

У 2000 році ним було засновано ПП „ЛІЛІЯ" і орендовано нежитлове приміщення 1-ого поверху АДРЕСА_7. 14.03.2005 року між Територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради та підприємством був укладений договір купівлі-продажу вказаного нежитлового приміщення. Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 щодо визнання права власності на 1/2 частку нежитлового приміщення, яке належить ПП „ЛІЛІЯ", тобто юридичній особі, є безпідставними, оскільки відповідно до ст. 96 СК України юридична особа має право самостійно відповідати за свої зобов'язання, майно приватного підприємства чи фізичної особи - підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності.

У подальшому ОСОБА_2 уточнив позовні вимоги, зазначивши, що після укладення шлюбу з ОСОБА_1 12.11.1994 року сторони почали проживати в кімнаті у квартирі сімейного типу, що була надана ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2. У 1996 році за згодою ОСОБА_1 ОСОБА_2 був прописаний за вказаною адресою та продав у 1995 році квартиру, що належала йому на праві приватної власності. Проживаючи однією сім'єю та будучі прописаними в одній кімнаті ОСОБА_2 набули можливість отримати ще одну кімнату, що звільнилася у квартирі. Коли постало питання приватизації житла, сторони домовилися, що ОСОБА_1 здійснить приватизацію двох кімнат на своє ім'я, а ОСОБА_2 вони знайдуть та придбають житло окремо. Після приватизації квартира за адресою: АДРЕСА_2 була відремонтована та майно значно збільшилося у своїй вартості. Тому ОСОБА_2 вважає, що відповідно до ст.ст. 57, 62 СК України, у вказаній квартирі є його доля. Також вказав, що за період сумісного проживання ними було придбано два нежитлових приміщення, розташованих за адресою: АДРЕСА_7. Після того, як у 2009 році вони стали проживати окремо, ОСОБА_2 домовились про порядок користування спільною власністю та спосіб поділу таким чином: ОСОБА_2 залишилось нежитлове приміщення меншої площі, розташоване за адресою: АДРЕСА_7, а дружині - за адресою: АДРЕСА_8. Також ОСОБА_2 не претендував на частину житла за адресою: АДРЕСА_2, а купив квартиру за адресою: АДРЕСА_1. Тому вважає перелічене майно його особистою власністю. Нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_8 використовувалось ОСОБА_1 для здійснення її підприємницької діяльності, а нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_7 - для його. Тому у кожного були свої кошти від самостійної діяльності.

Позивач за первісним позовом ОСОБА_1 у судовому засіданні позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила їх задовольнити, проти задоволення зустрічного позову заперечувала. В обґрунтування заперечень зазначила, що вона перебувала на квартирному обліку з 1974 року. Квартира за адресою: АДРЕСА_2 була надана особисто їй у користування ХДП «Міськелектротранс», на якому вона тоді працювала, та приватизована нею 21 квітня 1995 року. Ремонт у квартирі зробило ХДП «Міськелектротранс», ОСОБА_2 ремонт у вказаній квартирі не робив. Крім того, нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_8 вона орендувала, проте ніколи не викупала його. Після купівлі нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_7, вони з ОСОБА_2 працювали там разом, займалися квітковою продукцією. Ніякої згоди з питання розподілу майна подружжя між ними не було, оскільки ОСОБА_2 хотів залишити усе собі.

Представник відповідача за первісним позовом ОСОБА_2 - ОСОБА_4 проти задоволення позову ОСОБА_1 заперечувала, зустрічний позов ОСОБА_2 просила задовольнити.

Третя особа ОСОБА_3 про час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином, до суду не з'явився, про причини неявки не повідомив, заяв про розгляд справи без його участі не надав.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, суд дійшов до наступного висновку.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 12.11.1994 року по 05.07.2011 року, що підтверджується заочним рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова. Як зазначено у рішенні суду стосунки між подружжям були припинені з квітня 2010 р.

Згідно ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Відповідно до Конституції України засади регулювання шлюбу і сім'ї визначаються виключно законами України; шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї (частина перша статті 51, пункт 6 частини першої статті 92).

Рівність прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї включає в себе також їх рівність у майнових відносинах, які регулюються положеннями Сімейного кодексу України та Цивільного кодексу України .

Основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу).

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 Кодексу. Власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя.

У період шлюбу сторони придбали квартиру АДРЕСА_1 згідно договору купівлі-продажу від 13.11.2009 року, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Сторчак О.В., реєстровий №1342. Квартира двокімнатна, вартістю 271750,99 грн.

У пункті 5 договору купівлі-продажу зазначено, що вказана квартира придбана за згодою дружини, про що є відповідна заява від 13.04.2009 року за зареєстрованим № 1341, що спростовує доводи ОСОБА_2, викладені в позові, про те, що квартира була ним придбана після розірвання відносин з дружиною у квітні 2009 року.

ОСОБА_2 в якості доказів була надана розписка його знайомого ОСОБА_3 про те, що 10.11.1994 р. він дав останньому в позику гроші в розмірі 30000 дол. США., які ОСОБА_3 повернув ОСОБА_2 у 2009 року, і вони були витрачені на придбання спірної квартири.

Проте, з того моменту, як ОСОБА_2 дав у позику гроші ОСОБА_3 минуло більше 15 років, але незважаючи на це, ОСОБА_2 ніколи не вимагав повернення 30000 дол. США і не звертався до суду з відповідним позовом.

У самій розписці про надання грошей визначений номер телефону ОСОБА_3 НОМЕР_1, який не міг існувати на час укладення договору позики, так як телефони з номерами „НОМЕР_2" та „НОМЕР_3" з'явилися лише у 1998 році. Крім того, відповідачем не доведено належними доказами, що ці гроші були витрачені саме на покупку спірної квартири.

Суд також не може погодитися з доводами ОСОБА_2 стосовно того, що на придбання житла пішли гроші, отримані внаслідок продажу 08.07.1994 року його особистої власності - квартири АДРЕСА_5, розмірі 250 000 000 крб., які він перевів в дол. США і тривалий час (15 років) зберігав.

Відповідно до курсу валют Національного банку України станом на 13.10.1995 р. 1 дол. США дорівнював 174 500 крб., таким чином на момент продажу квартири ОСОБА_2 отримав 1432,76 дол. США., що не відповідає можливості отримання ним доходу у сумі 30000 дол. США. Інших доказів, які б свідчили, що він отримав більше грошей, ніж вказано в договорі, ОСОБА_2 не надано.

Також суд вважає недоведеним факт того, що ОСОБА_2 приймав участь у витратах на утримання, поліпшення та благоустрій квартири за адресою: АДРЕСА_2, що належить ОСОБА_1 на праві власності. Крім того, доказів, що ОСОБА_1 було придбане нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_8, ані ОСОБА_2, ані його представником суду також не надано, як не надано і доказів, що між сторонами існувала певна домовленість про поділ майна.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

ОСОБА_2 не надав суду належних та допустимих доказів припинення взаємовідносин між ним та ОСОБА_1 у квітні 2009 року, а також інших обставин, на які він посилається у своєму позові.

З огляду на викладене, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_3, про визнання житлового приміщення особистою власністю задоволенню не підлягає.

Частиною 1 статті 70 Сімейного кодексу України передбачено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними.

У зв'язку із зазначеними вище обставинами, суд вважає, що квартира АДРЕСА_1 є спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_1.

Факт того, що джерелом набуття цього майна є спільні сумісні кошти та спільна праця подружжя, підтверджується договорами оренди від 03.01.2002 року, 03.01.2003 року, 03.01.2004 року, 03.01.2005 року, 03.01.2006 року, згідно яких СПД ФО ОСОБА_1 орендувала у ПП «Лілія» частину нежилого приміщення, площею 5 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_7 (т. 2 а.с. 18-22), а також податковими деклараціями за 2003 рік, звітами суб'єкта малого підприємництва - фізичної особи - платника єдиного податку ОСОБА_1 за 2004-2008 роки (т. 1 а.с. 133-160).

З огляду на викладене, суд дійшов до висновку, що позивач ОСОБА_1 має право на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1, тому її позов в цій частині підлягає задоволенню.

Крім цього, судом встановлено, що в період зареєстрованого шлюбу ОСОБА_2 було засновано приватне підприємство „Лілія", що підтверджується копією витягу з єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб.

Внаслідок здійснення підприємством господарської діяльності 14.03.2005 року на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, укладеного між Територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради та ПП „ Лілія" в особі ОСОБА_2, як директора, підприємством було придбано нежитлове приміщення 1-го поверху № 15 в літ. «А-2», загальною площею 8,7 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_7.

Згідно рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням приватного підприємства „ІКІО", щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України від 19 вересня 2012 року за № 17-рп/2012 було роз'яснено, що приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, - це окремий об'єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності.

Відносини стосовно майна приватного підприємства регулюються нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Господарського кодексу України (далі - ГК України) та Закону України «Про підприємництво».

Згідно з положеннями ст. 2 Закону України «Про підприємництво» в Україні можуть діяти приватні підприємства, засновані на власності фізичної особи.

Статтею 56 ГК України визначено, що суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання з додержанням вимог законодавства.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 66 ГК України джерелами формування майна підприємства є: грошові та матеріальні внески засновників; доходи, одержані від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності; доходи від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; майно, придбане в інших суб'єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законодавством порядку; інші джерела, не заборонені законодавчими актами України.

Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

Окремою формою підприємницької діяльності є створення приватного підприємства. Жодних спеціальних умов чи обмежень використання фізичною особою, яка перебуває у шлюбі, свого майна для здійснення підприємницької діяльності законом не встановлено.

Статтею 191 ЦК України передбачено, що підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності; до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом; підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю; підприємство або його частина можуть бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.

Тобто зі змісту цієї статті вбачається, що стосовно підприємства як єдиного майнового комплексу або його частини можуть виникати цивільні права і обов'язки. Майно приватного підприємства, яке придбане та використовується у його діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як власність підприємства.

У разі передання подружжям спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства.

З огляду на викладене, у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 1/2 частку нежитлового приміщення 1-го поверху № 15 в літ. „А-2", загальною площею 8,7 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_7, що належить на праві власності ПП «Лілія», слід відмовити.

Проте, ОСОБА_1 не позбавлена права звернутися до суду із відповідним позовом, у якому ставити вимогу про виплату їй половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або вимогу половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства.

Згідно ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторонни понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Таким чином, загальний розмір судового збору, який підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 складає 1358 грн. 75 коп. (2271,12 грн. - 912,37 грн.) (т. 1 а.с. 1, 26, 56).

Керуючись ст.ст. 3, 10, 57, 60, 88, 208, 209, 212 - 215, 218, 223 ЦПК України, суд

в и р і ш и в :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розподіл майна подружжя задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1.

В іншій частині у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_3, про визнання житлового приміщення особистою власністю відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, (ІПН НОМЕР_4) на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1358 (одна тисяча триста п'ятдесят вісім) грн. 75 коп.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду Харківської області через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя Г. С. Шевченко