Ухвала суду № 57675937, 10.05.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"10" травня 2016 р. м. Київ К/800/33027/15

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого Білуги С.В.

суддів Заїки М.М.

Швеця В.В.

та секретаря Буденка В.В.

за участю позивача ОСОБА_2 та представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 травня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання дій неправомірними, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та зобов'язання стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду,

встановила:

У лютому 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання дій неправомірними, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та зобов'язання стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 травня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2015 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанції та ухвалити нову постанову про задоволення позовних вимог.

Перевіривши доводи касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій щодо правильності застосування ними норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_2 з 24.10.2012 перебував на посаді начальника Управління транспорту та пасажирських перевезень Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

04 грудня 2012 року позивачем було подано до Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) заяву про надання з 05.12.2014 основної щорічної відпустки тривалістю 30 календарних днів з подальшим звільненням з роботи згідно з пунктом 1 статті 36 Кодексу законів про працю України за угодою сторін.

Департаментом транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 04 грудня 2012 року було видано наказ №63-к «Про надання відпустки з наступним звільненням ОСОБА_2.», згідно якого останньому надано частину щорічної основної відпустки з наступним звільненням.

Відповідно до запису в трудовій книжці від 03 січня 2015 року ОСОБА_2 звільнений з займаної посади за власним бажанням відповідно до статті 38 Кодексу законів про працю України на підставі наказу №63-к від 04 грудня 2014 року.

Департаментом транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 10 березня 2015 року видано наказ №17-к «Про внесення змін до наказів №57-к від 04.12.2014, №58-к від 04.12.2014 та наказу №2-в від 05.01.2015», яким внесено зміни до наказу №57-к від 04.12.2014 «Про надання відпустки з наступним звільненням ОСОБА_2.», а саме пункт 1наказу викладено в такій редакції: «Надати ОСОБА_2, начальнику управління транспорту та пасажирських перевезень, невикористану частину щорічної основної відпустки за період роботи з 23.06.2012 по 22.06.2013 тривалістю 12 календарних днів, невикористану частину щорічної основної відпустки за період роботи з 23.06.2013 по 22.06.2014 тривалістю 18 календарних днів (всього 30 календарних днів) з 05.12.2014 по 04.01.2015 з наступним звільненням за угодою сторін згідно пункту 1 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України».

Листом №053-1913 від 10.03.2015 ОСОБА_2 надіслано копію наказу Департаменту №17-к від 10.03.2015 «Про внесення змін до наказів №57-к від 04.12.2014, №58-к від 04.12.2014 та наказу №2-в від 05.01.2015» та запропоновано прибути до Департаменту для внесення необхідних записів до трудової книжки.

Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позову суди попередніх інстанцій виходили з того відповідачем вжито всіх заходів для відновлення порушеного права позивача, шляхом прийняття наказу з зазначенням правильної підстави звільнення ОСОБА_2

Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій не можна погодитись з огляду на наступне.

Відповідно до частини 1 пункту 1 статті 36 Кодексу законів про працю України підставою припинення трудового договору є угода сторін.

Згідно з положеннями статті 38 Кодексу законів про працю України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Тобто підстава звільнення за угодою сторін, яку зазначив позивач у своїй заяві та підстава припинення трудових правовідносин - за власним бажанням, за якою відповідач звільнив ОСОБА_2 мають різний характер та наслідки для працівника.

Необхідно зазначити, що у випадку звільнення на підставі частини 1 статті 36 позивач на 8 день після звільнення мав право стати на облік в державній службі зайнятості та отримувати допомогу по безробіттю.

Конституційний Суд України в своєму рішенні від 28 квітня 2009 року №9-рп/2009 зазначив, що приписами Закону України "Про зайнятість населення" встановлено, що виплата в установленому порядку допомоги по безробіттю є одним з видів компенсацій, що забезпечуються державою (підпункт "в" частини першої статті 25); особи, визнані у встановленому законом порядку безробітними, мають право на одержання цієї компенсації - допомоги по безробіттю (частина друга статті 11). В рішеннях Конституційного Суду України неодноразово підкреслювалося, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, за яким кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (стаття 48 Конституції України), тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року N 8-рп/99, від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року N 7-рп/2004, від 1 грудня 2004 року N 20-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року N 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року N 4-рп/2007).

Водночас судами попередніх інстанцій не було надано оцінки тому факту, що помилка щодо норми статті за якою позивача було звільнено з роботи, мала, як наслідок позбавлення права позивача на отримання матеріальної допомоги по безробіттю.

Також колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що звільнення позивача відповідно до запису в трудовій книжці від 03.01.2015 відбулося згідно наказу Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №63-к від 04.12.2014, натомість зміни до наказу про звільнення, з зазначенням вірної статті та відповідно причини припинення трудових правовідносин були внесені в наказ Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №57-к від 04.12.2014, який не фігурує в трудовій книжці ОСОБА_2

Проте судами попередніх інстанцій належної оцінки зазначеному факту надано не було.

Також необхідно зауважити, що відповідачем при звільненні було невірно вирахувано дату звільнення ОСОБА_2 Так, позивачем було подано заяву про надання відпустки з 05.12.2014 тривалістю 30 днів з подальшим звільненням його з займаної посади за згодою сторін.

Відповідно до норм трудового законодавства не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Проте на час відпустки позивача припав неробочий святковий день - 01 січня 2015 року, який відповідно до норми статті 5 Закону України «Про відпустки» не враховується в загальну тривалість відпустки, тому відповідачем було невірно визначено дату звільнення ОСОБА_2

Разом з тим, судами попередніх інстанцій не було досліджено та надано належної оцінки зазначеним фактам, а тому ухвалені ними судові рішення не можна вважати законними та обґрунтованими.

Статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Ухвалені у даній справі судові рішення названим вимогам процесуального закону не відповідають.

Зважаючи на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій під час прийняття рішення по суті спору у даній справі було порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до пункту 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України, підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.

Оскільки передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, рішення у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

ухвалила:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 травня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання дій неправомірними, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та зобов'язання стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду - скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала може бути переглянута Верховним Судом України в порядку та з підстав передбачених Кодексом адміністративного судочинства України.

Головуючий С.В. Білуга

Судді М.М. Заїка

В.В. Швець