Постанова № 57652847, 11.05.2016, Зарічненський районний суд Рівненської області

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 травня 2016 року Справа № 561/176/16-а

Зарічненський районний суд Рівненської області

в складі головуючої судді Зейкан Н.М.

при секретарі Левчук І.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративний позов ОСОБА_1 до Зарічненського обєднаного Управління пенсійного фонду України Рівненської області про визнання дій протиправними та зобов'язання здійснити виплатупенсії, -

встановив:

04 квітня 2016 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Зарічненського обєднаного Управління пенсійного фонду України Рівненської області про визнання дій протиправними та зобов'язання здійснити виплатупенсії.

В позовній заяві вказував, що він перебуває на обліку в Зарічненському обєднаному Управлінні пенсійного фонду України Рівненської області і отримує пенсію, як інвалід 1-ї категорії другої групи інвалідності відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». З 10 січня 2014 року по 17 листопада 2015 року він працював на посаді головного державного інспектора відділу охорони, управління охорони, використання і відтворення водних ресурсів та регулювання рибальства в Рівненській області, що відноситься до посад державних службовців. З 01 квітня 2015 року йому була припинена виплата пенсії через зайнятість на посаді державного службовця, яка дає йому право на призначення пенсії у відповідності до вимогЗакону України «Про державну службу».

28 березня 2016 року він звернувся до відповідача з питання поновлення виплати пенсії, проте йому було відмовлено у виплаті пенсії на підставіЗакону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року №213-VIII.

У зв'язку з чим ОСОБА_1 був вимушений звернутись до суду із вказаним позовом, в якому просив суд визнати протиправними дії Управління Пенсійного фонду України в Зарічненському районі, які полягають у призупиненні виплати йому пенсії як інваліду та зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому пенсію по інвалідності у відповідності доЗакону України «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», за період із 01 квітня 2015 року по 17 листопада 2015 року у розмірі визначеному Законом.

Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні позов підтримав і, покликаючись на доводи, викладені в позовній заяві, просив задовольнити його вимоги.

Представник відповідача ОСОБА_2 позов не визнала. Надала суду заперечення, відповідно до яких просить відмовити у задоволенні позову в повномі обсязі.

Суд, вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, встановивши обставини і перевіривши їх доказами, надані суду заперечення, вважає, що позов підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ч. 3ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства Україниу справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відсутність хоча б однієї з наведених вище ознак є підставою для задоволення адміністративного позову.

Стаття 71 Кодексу адміністративного судочинства Українипередбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в Зарічненському обєднаному Управлінні пенсійного фонду України Рівненської області і отримує пенсію по інвалідності відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», яка призначена довічно.

Перебуваючи на обліку у відповідча, ОСОБА_1 працював на посаді державного службовця, тому з 01 квітня 2015 року йому була припинена виплата пенсії у відповідності доЗакону України «Про державну службу»та Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року №213-VIII. 17 листопада 2015 року ОСОБА_1 звільнився із займаної посади, внаслідок чого, виплата пенсії йому була поновлена.

Відповідно дост.45 Закону України«Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»пенсія призначається довічно або на період, протягом якого пенсіонер має право на виплату пенсії відповідно до цьогоЗакону. Як встановлено за матеріалами справи, пенсія по інвалідності позивачу призначена довічно.

В абзаці 2 частини 1статті 47 Закону України«Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»в редакції до 01 квітня 2015 року передбачалося, що пенсії виплачуються без урахування одержаної заробітної плати (доходу).

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року №213-VIII, який набрав чинності з 01 квітня 2015 року, внесено зміни достатті 47Закону України«Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», відповідно до яких установлено, що тимчасово, у період з 01 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року, у період роботи особи (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1статті 10 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту") на посадах, які дають право на призначення пенсії або щомісячного довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбаченихзаконами України «Про статус народного депутата України», «;Про державну службу», «;Про прокуратуру», «;Про судоустрій і статус суддів», пенсії, призначені відповідно до цьогоЗакону, не виплачуються.

Відповідно до пункту 2 Прикінцевих положень ЗаконуУкраїни «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року №213-VIIIпорядок виплати пенсії (щомісячного довічного грошового утримання) працюючим пенсіонерам, встановлений цим Законом, поширюється на пенсіонерів (отримувачів щомісячного довічного грошового утримання) незалежно від часу призначення пенсії.

Пунктом 5 Прикінцевих положень вищевказаного Закону передбачено, що у разі неприйняття до 01 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 01 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно дозаконів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу», Податкового таМитного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України.

Оскільки до 01 червня 2015 року закон щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах не прийнято, з указаного дня норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до спеціальних Законів («Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про державну службу», «Про судоустрій і статус суддів»,та інші), є скасованими. Тобто, правові норми, які надавали право особі, яка працює на посаді державного службовця, та інших визначених посадах, на призначення пенсії або щомісячного довічного утримання, припинили дію, починаючи з 01 червня 2015 року.

Починаючи з 01 червня 2015 року на позивача не поширюються встановлені частиною першоюстатті 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»(в редакціїЗакону від 02 березня 2015 року №213-VII) обмеження щодо виплати пенсії, адже з 01 червня 2015 року робота на займаній позивачем посаді не дає права на призначення пенсії або щомісячного довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених спеціальними Законами. На даний час особам, які працюють на посадах, визначених згаданими спеціальними Законами, пенсія призначається відповідно доЗакону України«Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Тобто,з 01 червня 2015 року відсутні правові підстави для невиплати позивачу пенсії.

На час правовідносин, що склалися, діяли нормиЗакону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»(з урахуванням змін, які набрали чинності 1 квітня 2015 року).

Однак,статтею 22 Конституції Українипередбачено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно достатті 58 Конституції Українизакони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Статтею 46 Конституції Українизакріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно дост.7 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»принципами загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, поряд з іншими, є рівноправність застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат; державна гарантія реалізації застрахованими особами своїх прав, передбачених цим Законом, відповідальність суб'єктів системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування порушення норм цьогоЗакону, а також за невиконання або неналежне виконання покладених на них обов'язків.

Відповідно дост.68 Конституції України, кожен зобов'язаний неухильно додержуватисяКонституції Українита законів України, не посягати на права і свободи інших людей.

Суд визнає, що позивача позбавлено пенсії у порушення вимог та положеньстатті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(Рим. 4.ХІ.1950 (Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини) (далі - Конвенція) в поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу, з огляду на наступне.

Відповідно до Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожній людині, яка знаходиться під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі 1 цієї Конвенції.

Стаття 14 Конвенції передбачає, що здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин майнового стану, народження або інших обставин.

Відповідно достатті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, спрямовані на обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, сімейного та майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (далі - певні ознаки), якщо вони унеможливлюють визнання і реалізацію на рівних підставах прав і свобод людини та громадянина; непряма дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика, які формально є однаковими, але під час здійснення чи застосування яких виникають чи можуть виникнути обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за їх певними ознаками, крім випадків, якщо такі дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика об'єктивно виправдані метою забезпечення рівних можливостей для окремих осіб чи груп осіб реалізовувати рівні права і свободи, надані їмКонституцієюі законами України.

Дискримінація - це порушення прав людини, заборонене цілою низкою обов'язкових для виконання документів в області прав людини. Термін «дискримінація» має точне визначення і стале значення в міжнародному праві. Комітет ООН з прав людини - незалежний експертний орган, що спостерігає за виконанням Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, роз'яснив, що в пакті цей термін включає: «будь-яку відмінність, виключення, обмеження або перевагу, за ознакою раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших поглядів, національного або соціального походження, майнового положення, народження або іншої обставини, і яка має на меті або як наслідок, знищення або применшення визнання, використання або здійснення всіма особами, на рівних можливостях, всіх прав і свобод».

Водночас, всупереч статті 14 Конвенції, яка гарантує рівність у здійсненні основних свобод, позивачу з огляду на її рід занять припинено виплату пенсії в той час як без будь-якого об'єктивного і розумного обґрунтування виплата такої ж пенсії проводиться іншим особам, які перебувають в однаковому із позивачем положенні, однак мають інший рід занять. Виплата такої пенсії не зупинена іншим особам, які працюють в інших сферах та секторах державного впливу та економіки.

Таким чином, має місце вочевидь наявне запровадження дискримінації відносно позивача при здійсненні останньою права на мирне володіння майном та отримання призначеної пенсії.

Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Пічкур проти України» № 10441/06 від 7 лютого 2014 року (пункти 48-49) зазначив, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» (Willis v. the United Kingdom), заява № 36042/97, n. 48, ECHR 2002-IV).

Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «ОСОБА_3 проти Нідерландів» (Van Raalte v. the Netherlands), n. 39, Reports 1997-1).

Також Європейський суд з прав людини в даному рішенні зазначив, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушуваластаттю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбаченихзакономі загальними принципами міжнародного права.

Відповідно дост. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року (далі Конвенція) зазначено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожній людині, яка знаходиться під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі 1 цієї Конвенції.

Стаття 14 Конвенції передбачає, що здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин майнового стану, народження або інших обставин.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 18 Конвенції обмеження, які дозволяються нею щодо згаданих прав та свобод, можуть застосовуватися тільки з тією метою, з якою вони передбачені.

Стаття 1 Першого протоколу Конвенції (Париж, 20.ІІІ.1952) передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбаченихзакономабо загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 18 Конвенції обмеження, які дозволяються нею щодо згаданих прав та свобод, можуть застосовуватися тільки з тією метою, з якою вони передбачені.

Надбавки, доплати та пенсії є майном в контексті тлумачення Європейським Судом з прав людини статті 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції з прав людинипоняття майно, оскільки існує у вигляді вимог, стосовно яких позивач наводить доводи, що він має принаймні законні сподівання (яке ґрунтується на законодавчій нормі) на набуття права володіння. Таке сподівання виникло у позивача з моменту призначення пенсії по інвалідності та на підставіЗакону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»та набуття права на її виплату із зазначеного часу.

За правовою позицією Європейського Суду з прав людини, право на соціальні виплати є майновим правом, передбаченим статтею 1 Першого протоколуКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (рішення у справі «Хонякіна проти Грузії» (Khoniakina v. Georgia), № 17767/08, пункт 72, від 19 червня 2012 року). Бездіяльність держави щодо прийняття нормативного акту, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших, актах, тримання громадян у невизначеності є невиправданим втручанням у права, передбачені статтею 1 Першого протоколу (рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine), № 68385/10 та 71378/10), від 26 вересня 2014 pоку).

Таким чином, запровадженіЗаконом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 911 -VIII від 24 грудня 2015 рокутимчасові обмеження щодо виплати пенсії особам, що працюють на посадах та на умовах, передбаченихзаконами України «Про державну службу»суперечать:

- статті 14, статті 1 Першого протоколуКонвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод»щодо дискримінації при виплаті пенсії в залежності від роду занять та позбавленні права на належне майно у формі призначених пенсійних виплат;

- статтям22,46,58 Конституції Українищодо недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод в тому числі і в сфері соціального захисту та пенсійних виплат;

- основоположним принципам, закріпленим уЗаконі України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»щодо рівноправності застрахованих осіб при отриманні пенсійних виплат.

Відповідно до роз'яснень, наведених уПостанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», оскількиКонституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якогозаконучи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідностіКонституціїі в усіх необхідних випадках застосовуватиКонституціюяк акта прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватися наКонституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Суд безпосередньо застосовуєКонституціюу разі, коли зі змісту нормКонституціїне випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституціята закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. У рішеннях Конституційного Суду України зазначалося, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22Конституції Українине допускається (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року N 8-рп/99, від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року N 7-рп/2004, від 1 грудня 2004 року N 20-рп/2004).

Згідностатті 8 КАС Українисуд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідностатті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Зокрема, Європейський Суд з прав людини розкриває принцип верховенства права через принцип юридичної визначеності, згідно якого остаточне рішення суду у справі не може піддаватися сумніву, навіть у разі зміни законодавства (п. 51, 52 рішення у справі «Рябих проти Росії» від 24 липня 2003 pоку). Крім цього, відповідно до роз'яснення Верховного Суду України № 1-5/400 від 14 липня 2006 року, наданого на підставі листа Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у справі «Кечко проти України», реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена в залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів як причину невиконання своїх зобов'язань, судами не повинні прийматися до уваги.

Враховуючи викладене, суд визнає, що діями відповідача безпосередньо порушено право позивача на соціальний захист, гарантоване статтями22,46,58 Конституції України, статтею 14, статтею 1 Першого протоколуКонвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод»обмеження якого неможливе, враховуючи положення норм вище проаналізованого чинного законодавства.

Згідно з ч.2ст. 99 КАС України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Статтею 100 КАС Українивстановлено, що адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.

Частина 2 цієї статті передбачає, що позовна заява може бути залишена без розгляду як на стадії вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, так і в ході підготовчого провадження чи судового розгляду справи.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до Зарічненського районного суду із вказаним позовом 04 квітня 2016 року, а в позові просить відновити йому виплату пенсії за період із 01 квітня 2015 року по 17 листопада 2015 року.

Тобто, позивач, з позовною вимогою про зобовязання відповідача поновити виплату пенсії за період з 01 квітня 2015 року по 04 жовтня 2015 року, звернувся з пропуском шестимісячного строку.

Причин пропуску процесуального строку позивач не зазначив та не вказав їх поважність, відповідного клопотання до суду не подавав. Тому, підстав для поновлення строку звернення до суду не вбачається, а отже позовні вимоги ОСОБА_1 про відновлення раніше призначеної пенсії з 01.04.2015 року по 04.10.2015 року, слід залишити без розгляду.

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що з 05 жовтня 2015 року по 17 листопада 2015 року виплата раніше призначеної позивачу пенсії підлягає стягненню, у зв'язку з відсутністю підстав для її зупинення, передбачених ст.47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». При цьому суд вважає, що поновити права та інтереси позивача ОСОБА_1 іншим шляхом ніж відновлення нарахування спірної пенсії неможливо.

Доводи Зарічненського обєднаного управління Пенсійного фонду України Рівненської області, наведені у запереченнях на адміністративний позов, спростовуються встановленими судом обставинами, наявними в матеріалах справи доказами та наведеними судом у даній постанові нормами права.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст.158-163,167, 185-186,254,256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

постановив:

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Зарічненського обєднаного управління Пенсійного фонду України Рівненської області, які полягають у призупиненні виплати ОСОБА_1 пенсії, як інваліду III групи, призначену відповідно до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Зобов'язатиЗарічненське обєднане управління Пенсійного фонду України Рівненської області поновити, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію, як інваліду III групи із захворюванням, повязаним із наслідками Чорнобильської катастрофи увідповідності доЗакону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», за період з 05 жовтня 2015 року по 17 листопада 2015 року у розмірі визначеномуЗакону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Зарічненського обєднаного управління Пенсійного фонду України Рівненської області про визнання дій протиправними та зобов'язання здійснити поновлення та виплату пенсії за віком за період з 01 квітня 2015 року по 04 жовтня 2015 року - залишити без розгляду.

Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження.

Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом десяти днів з дня її проголошення до Житомирського апеляційного адміністративного суду через Зарічненський районний суд Рівненської області. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Головуючий Н.М. Зейкан

Повний текст постанови виготовлено 13.05.2016 року.