Рішення № 57642660, 15.04.2016, Святошинський районний суд міста Києва

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ун. № 759/19954/15-ц

пр. № 2/759/1780/16

15 квітня 2016 року місто Київ

Святошинський районний суд міста Києва

під головуванням судді Сенька М.Ф.,

при секретарі Ніколенку В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Головного управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання недійсними правочину та свідоцтва про право власності, поділ спільного сумісного майна подружжя, третя особа - Реєстраційна служба Головного управління юстиції у м. Києві,

встановив:

ОСОБА_1 з 27.09.1979 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 (див. свідоцтво про шлюб).

03.03.2003р. між ОСОБА_2 (Інвестор) та Державною госпрозрахунковою організацією «Житло-інвест» Головного управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Організація) було укладено інвестиційний договір №43-1105, за умовами якого Інвестор зобов'язався взяти участь у фінансуванні будівництва об'єкту нерухомості - двохкімнатної квартири АДРЕСА_1, шляхом внесення коштів на рахунок Організації, з метою отримання цієї квартири (після закінчення будівництва) у власність, а Організація взяла на себе зобов'язання профінансувати об'єкт нерухомості, з виконанням робіт, передбачених проектом, і після виконання Інвестором своїх зобов'язань передати йому необхідні документи для подальшого оформлення об'єкта нерухомості у власність.

12.03.2005р. ОСОБА_2, Державна госпрозрахункова організація «Житло-інвест» Головного управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 уклали договір про внесення змін до вказаного інвестиційного договору (далі додаткова угода), за якою сторони домовились змінити склад інвесторів (п. 1 інвестиційного договору), а саме визначили новими інвесторами за договором інвестування: ОСОБА_2 - 50% збудованої площі; ОСОБА_5 - 25% збудованої площі; ОСОБА_4 - 25% збудованої площі.

11.04.205р. Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) на підставі свого розпорядження від 29.03.2005р. №531-С/КІ було видане свідоцтво про право власності ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 в частках, що відповідають додатковій угоді. Це право відповідачами 15.04.2005р. було зареєстроване в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, на що вказує відповідний запис на звороті свідоцтва.

Сторонами не заперечується, що ОСОБА_5 є дочкою подружжя ОСОБА_2, на час укладення спірної угоди вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_4, даний шлюб було розірвано в грудні 2014р., після чого вона знову вийшла заміж і змінила прізвище на «ОСОБА_5».

ОСОБА_1 в грудні 2015 року заявила позов до вказаних осіб, відповідно до якого просила визнати недійсними наведені додаткову угоду та свідоцтво про власності, а також провести поділ спільного сумісного майна подружжя, визнавши за нею та ОСОБА_2 по ? частці в праві власності на квартиру АДРЕСА_1, кожному.

Позивач в судовому засіданні на вимогах позову наполягала, і пояснила, що вважає спірну квартиру спільним сумісним майном подружжя, оскільки вона була придбана нею та чоловіком для себе та виключно на спільні з ним кошти, про відчуження частки квартири дізналась випадково в жовтні 2015 року під час сварки з колишнім зятем ОСОБА_4, вважає таке відчуження незаконним за підстав того, що воно відбулось поза її волевиявленням, а тому просить відновити права на квартиру, а також провести поділ квартири, з метою недопущення в майбутньому подібних випадків.

Представник позивача ОСОБА_6 підтримала доводи свого довірителя, пославшись на відповідні їм вимоги сімейного та цивільного законодавства.

ОСОБА_2 проти задоволення позову не заперечував, підтвердив пояснення позивача щодо обставин придбання квартири, і пояснив, що спірна додаткова угода була укладена на прохання дочки з метою зберегти її шлюб з ОСОБА_4, який на той час був під загрозою, факт укладення угоди приховав від дружини, оскільки б та на це ніколи не погодилась.

Представник відповідача адвокат Гончар Л.В. пояснила, що її довіритель ОСОБА_3 вимоги позову не визнає, і вважає, що її батько ОСОБА_2 мав право, без згоди позивача, розпорядитись спірною квартирою, оскільки вона набута виключно за рахунок його праці та на зароблені ним кошти.

ОСОБА_4 позов не визнав і пояснив, що спірна квартира набута в тому числі і за його участі, оскільки на той час він та дружина проживали разом з ОСОБА_2 однією сім'єю, рішення про розподіл часток у праві власності на квартиру приймалось безпосередньо позивачем, за участю всіх членів сім'ї, а тому вважав вимоги позову надуманими і просив в їх задоволенні відмовити.

Представник ОСОБА_4 адвокат Данілін А.Ю. просив в позові відмовити, за необгрутованістю, а також заявив про застосування до спору наслідків пропуску позивачем строків позовної давності.

Представник Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Титаренко О.Є. надіслав письмові заперечення, за якими просив в задоволенні вимог про визнання свідоцтва про право власності - відмовити, за підстав відсутності такого способу захисту порушеного права, а в задоволенні вимог про визнання додаткової угоди недійсною - відмовити, у зв'язку з пропуском позивачем строків звернення до суду з даною вимогою.

Представник третьої особи надіслав заяву про розгляд справи без його участі, на вирішення справи поклався на розсуд суду.

Вислухавши сторони, дослідивши надані докази та інші матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов може бути задоволено частково за таких підстав.

Так, ч. 1 ст. 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» (далі Закон) визначено, що інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

За ч. 1 ст. 4 Закону, об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами та результатами інвестицій відповідно до законодавчих актів України (ч. 5 ст. 7 Закону).

Статтею 9 Закону, визначено, що основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності.

Згідно зі ст. 10 Закону, інвестиційна діяльність може здійснюватись за рахунок: власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб тощо); позичкових фінансових коштів інвестора (облігаційні позики, банківські та бюджетні кредити); залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб); бюджетних інвестиційних асигнувань; безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань організацій, підприємств і громадян.

Участь Інвестора в будівництві об'єкта нерухомості відповідно до договору інвестування, як це вказувалось вище, обмежується внесенням коштів на рахунок Організації.

Такі, зобов'язання ОСОБА_2 були виконані фактично в повному обсязі, до укладення спірної додаткової угоди, що підтверджується відповідними платіжними документами, та не оспорюється учасниками судового розгляду.

Доказів, що вказували б на участь ОСОБА_4 в інвестуванні суду не надано.

За таких обставин та вимог закону, суд знаходить, що ОСОБА_5, на час укладення додаткової угоди, не могли взяти на себе зобов'язання Інвестора за інвестиційним договором, оскільки вони вже були виконані первісним Інвестором, а відтак і не могли набути відповідні права на об'єкт інвестування.

З аналізу пояснень учасників судового розгляду, в поєднанні з наслідками виконання спірної угоди, суд приходить до висновку, що ОСОБА_2 фактично подарував дочці та зятю частку майнових прав на квартиру, набутих їм за інвестиційним договором, а спірною додатковою угодою її сторони приховали цей договір дарування.

Згідно з ч. 1 ст. 235 ЦК України, правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, є удаваним.

Отже, додаткова угода визнається судом удаваним правочином.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 ЦК України, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Статтею 719 ч. 3 ЦК України визначено, що договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цей договір є нікчемним.

ОСОБА_2 та ОСОБА_4 вказані вимоги, при укладенні договору дарування майнових прав за інвестиційним договором, не дотримані, а тому даний договір є нікчемний.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, визнання судом нікчемного правочину недійсним не вимагається.

Тому, в задоволенні вимог позову про визнання не дійсною додаткової угоди слід відмовити.

Не може бути задоволена і вимога позову, про визнання недійсним свідоцтва про право власності, оскільки такого способу захисту порушеного права не існує. Таке свідоцтво може бути скасоване, органом, що його видав, або судом за тих чи інших підстав, в тому числі і у разі визначання недійсним правочину, на посвідчення якого видано це свідоцтво.

Разом з тим, ст. 216 ч. 5 ЦК України встановлено, що вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Виходячи з того, що спірна квартира набута ОСОБА_2 у шлюбі з ОСОБА_1, то суд, відповідно до ст. 368 ч.3 ЦК України та ст. 60 СК України, визнає це майно їхньою спільною сумісною власністю.

Доказів, що спростовували б, або ставили б під сумнів цей висновок, суду не надано.

Таким чином, суд визнає, що відповідачі, разом з іншим, порушили права позивача на спірну квартиру, а тому вона вправі розраховувати на відновлення таких прав в тому числі і шляхом застосування судом наслідків недійсності нікчемного правочину.

Проте, застосувати такі наслідки, за обставин справи, не вбачається за можливе, через пропуск позивачем строків позовної давності.

Так, статтею 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

До вимог про застосування наслідків нікчемного правочину позовна давність визначена у десять років (ст. 258 ч. 4 ЦК України).

Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину, згідно з ст. 261 ч. 3 ЦК України, починається від дня, коли почалося його виконання.

Суд вважає, що за обставин справи, перебіг строків позовної давності розпочався з дня наступного після державної реєстрації права власності на спірну квартиру, а саме з 16.04.2005 року, оскільки факт здійснення такої реєстрації вказує на прийняття ОСОБА_4 дарунку.

Дійсний же позов заявлено ОСОБА_1 29.12.2015р., тобто з пропуском десятирічного строку.

Обставин, що вказували б на зупинення, переривання перебігу строків позовної давності, а рівно і обставин щодо їх поновлення в судовому засіданні не встановлено.

Доводи позивача про те, що вона дізналась про порушення прав лише в жовтні 2015р., самі по собі, не можуть вказувати на поважність пропуску позовної давності, оскільки вона не була позбавлена можливості дізнатись про це порушення раніше, починаючи з дня початку перебігу строку позовної давності.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, згідно з ст. 267 ч. 4 ЦК України, є підставою для відмови у позові.

Отже, суд приходить до висновку про відмову в застосуванні до спору наслідків недійсності нікчемного правочину, у зв'язку з пропуском позовної давності.

Що стосується вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя, то вони можуть бути задоволені частково.

Так, судом з аналізу наведеного встановлено, що подружжю ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності належить ? частка квартири АДРЕСА_1.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69 - 72 СК та ст. 372 ЦК. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Пленум ВС України в п. 25 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» розяснив, у разі коли суд прийде до висновку, що неподільні речі не можуть бути реально поділені між подружжям відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Згідно з ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

З огляду на технічну документацію, поділ спірної частки квартири в натурі є не можливим, а тому суд вважає за можливе в порядку поділу визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на ? частку квартири АДРЕСА_1, за кожним.

За наведених рішень, витрати у справі мають бути перерозподілені між сторонами пропорційно частці задоволених вимог відповідно і на підставі ст. 88 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 212, 214, 215 ЦПК України, суд

вирішив:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Головного управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання недійсними правочину та свідоцтва про право власності, поділ спільного сумісного майна подружжя задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на 1/4 частку квартири АДРЕСА_1, в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя.

Визнати за ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, право власності на 1/4 часток квартири АДРЕСА_1, в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3045 (три тисячі сорок п'ять) грн. судового збору.

В задоволенні решти вимог позову відмовити.

На рішення може бути подана апеляційна скарга до Апеляційного суду м. Києва через Святошинський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня його проголошення.

Головуючий М.Ф. Сенько