Ухвала суду № 57549557, 06.05.2016, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 127/14674/НОМЕР_2-ц Провадження № 22-ц/772/1249/2016Головуючий в суді першої інстанції Волошин С. В.Категорія 44Доповідач Медвецький С. К.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 травня 2016 рокум. Вінниця

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Вінницької області у складі:

головуючого: Медвецького С.К.,

суддів: Нікушина В.П., Оніщука В.В.,

з участю секретаря Сніжко О.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Апеляційного суду Вінницької області цивільну справу за апеляційною скаргою виконавчого комітету Вінницької міської ради на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 лютого 2016 року у справі за позовом виконавчого комітету Вінницької міської ради до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про виселення з житлового приміщення,

встановила:

У червні 2015 року виконавчий комітет Вінницької міської ради звернувся до суду з зазначеним позовом, мотивуючи його тим, що у комунальній власності територіальної громади м. Вінниці, в особі якої виступає Вінницька міська рада, перебуває будинок АДРЕСА_1. У кімнату НОМЕР_1 самовільно вселилися відповідачі, їх проживання в даній кімнаті є незаконним, адже відсутні будь-які правові підстави та документи, що дають право на проживання в ній. Посилаючись на те, що дії відповідачів, які не бажають добровільно звільняти спірну кімнату, порушують права та інтереси територіальної громади м. Вінниці щодо володіння та розпорядження належною їй власністю та унеможливлюють вільне розпорядження житловим приміщенням та надання його особам, які перебувають на квартирному обліку та потребують поліпшення житлових умов, позивач, з посиланням на ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР, просив виселити відповідачів з кімнати НОМЕР_1 в будинку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 24 лютого 2016 року в задоволенні позову виконавчого комітету Вінницької міської ради до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про виселення з кімнати НОМЕР_1 в будинку АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення відмовлено.

Не погодившись із вказаним рішенням суду, виконавчий комітет Вінницької міської ради подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для вирішення справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати й ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити.

У судовому засіданні представник позивача Олійник О.Л. підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити.

Представник відповідачів адвокат Куций Р.А. заперечував проти задоволення апеляційної скарги.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що вона не підлягає задоволенню з таких міркувань.

Відповідно до ст. 212 ЦК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скарг залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права; не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі по справі вселилися в квартиру НОМЕР_2 в будинку АДРЕСА_1 яка складається з двох кімнат площею 17,6 кв.м. та 12,9 кв.м. з дотриманням вимог, передбачених ст. ст. 128, 129 ЖК УРСР, зареєстровані та проживають в гуртожитку більше десяти років, а позивачем не доведено обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог.

Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Судом установлено та підтверджено матеріалами справи, що гуртожиток по АДРЕСА_1, який належав ВАТ «Вінницька кондитерська фабрика», з 04 квітня 2008 року перебуває в комунальній власності територіальної громади м. Вінниці на підставі рішенням Вінницької міської ради від 04 квітня 2008 року № 1845 «Про затвердження Переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Вінниці».

Відповідно до рішення адміністрації ДП «Вінницька кондитерська фабрика», 03 жовтня 1986 року ОСОБА_7, як працівнику фабрики, видано ордер про надання жилої площі в гуртожитку по АДРЕСА_1 без зазначення номеру кімнати (а.с.127).

Відповідач ОСОБА_2 з 20 липня 1989 року також працював на різних посадах в ДП «Вінницька кондитерська фабрика» (згодом - ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика») та на підставі рішення адміністрації ДП «Вінницька кондитерська фабрика», 26 жовтня 1989 року отримав ордер про надання жилої площі в гуртожитку по АДРЕСА_1 без зазначення номеру кімнати (а.с.47).

За результатами засідання профкому ВАТ «ВКФ» від 19 листопада 2004 року вирішено видати ордери квартиронаймачам, що проживають у гуртожитку по АДРЕСА_1, зокрема, ОСОБА_2 на кімнату НОМЕР_2, згідно з рішенням Вінницької міської ради від 27 серпня 2004 року, що підтверджується копією витягу з протоколу (а.с.55).

29 квітня 2005 року на підставі рішення адміністрації ВАТ «Вінницька кондитерська фабрика» ОСОБА_2 видано ордер про надання жилої площі в гуртожитку по АДРЕСА_1, кімната НОМЕР_2 в м. Вінниці.

Відповідно до технічної документації на вказаний гуртожиток, під номером НОМЕР_2 зазначено дві кімнати площею 17,6 кв. м. та 12,9 кв. м.

З матеріалів справи слідує, що ОСОБА_2 є квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1; разом з дружиною і сином зареєстрований там та займає квартиру, яка складається з двох кімнат загальною площею 30,1 кв.м.; житлово-комунальні послуги надавалися ОСОБА_2 та оплачувалися ним з розрахунку зайняття двох кімнат НОМЕР_1, НОМЕР_2 в будинку АДРЕСА_1

Дане приміщення, що складається з двох кімнат, сім'я ОСОБА_2 займає понад 10 років.

Серед основних прав і свобод людини і громадянина є право на житло. Ніхто не може примусово бути позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду (ст. 47 Конституції України). Ця норма гарантує громадянам, які потребують соціального захисту, надання житла державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату, відповідно до закону. У разі порушення цих прав передбачено право на судовий захист.

Статтею 6 ЖК УРСР визначено, що жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків.

Правовий режим гуртожитків урегульовано главою 4 цього Кодексу.

Згідно зі ст. ст. 127, 128, 129 ЖК УРСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства та профспілкового комітету. Єдиною підставою для вселення в гуртожиток є спеціальний ордер, який видає адміністрація підприємства.

Порядок надання жилої площі в гуртожитку підприємства, правила користування гуртожитками та їх утримання регулюються Примірним положенням про гуртожиток, яке затверджене Радою Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" цей закон поширюється на громадян, а також членів їхніх сімей, які не мають власного житла, більше п'яти років на законних підставах зареєстровані за місцем проживання у гуртожитках та фактично проживають у них.

Згідно зі ст. ст. 19, 20 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" виселення, переселення чи відселення громадян з гуртожитків відповідно до цього Закону допускається лише у випадку визнання гуртожитку таким, що перебуває в аварійному стані або в стані, непридатному для проживання людей, на підставі рішення, прийнятого виконавчим органом відповідної місцевої ради на підставі обстеження в установленому чинним законодавством порядку стану гуртожитку (цілісного майнового комплексу чи його відокремленої частини) з наступним затвердженням сесією цієї ради. Усім мешканцям гуртожитку, визнаного аварійним чи непридатним для проживання людей, терміново надається інше, придатне для тимчасового проживання людей житло тим органом місцевого самоврядування, який представляє інтереси територіальної громади, на території якої розміщено такий гуртожиток.

Представник позивача в апеляційній скарзі на підтвердження своїх доводів щодо самовільного проживання відповідачів у спірній кімнаті, посилається на акт обстеження житлового приміщення б/н від 19 січня 2015 року, яким встановлено, що у квартирі НОМЕР_1 відповідачі проживають без реєстрації, що також підтверджується довідкою МКП «ЖЕК № 15» № 030315/93 від 03 березня 2015 року. Однак, ці доводи апелянта колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки зазначені документи суперечать технічній документації на гуртожиток, а факт реєстрації відповідачів у гуртожитку підтверджується довідкою МКП «ЖЕК № 15» від 18 жовтня 2008 року № 3880. При цьому на ім'я відповідача ОСОБА_2 відкрито особові рахунки та укладено договори про надання житлово-комунальних послуг і у цих договорах зазначено, що особовий рахунок відкрито на кімнати НОМЕР_1,НОМЕР_2.

Згідно зі ст. 63 ЖК України, не може бути самостійним предметом договору найму жиле приміщення, яке хоч і є ізольованим, проте за розміром менше від встановленого для надання одній особі (частина перша статті 48), частина кімнати або кімната, зв'язана з іншою кімнатою спільним ходом, а також підсобні приміщення (кухня, коридор, комора тощо).

Статтею 48 ЖК України визначено, що жиле приміщення надається громадянам у межах норми жилої площі, але не менше розміру, який визначається Кабінетом Міністрів України і Федерацією професійних спілок України.

Відповідно до ст. 47 ЖК України, норма жилої площі в Українській РСР встановлюється в розмірі 13,65 квадратних метрів на одну особу, а відтак, на дану кімнату не може бути укладений окремий договір найму житлового приміщення.

З 01 січня 2009 року набрав чинності Закон України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків».

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 19 цього Закону, забороняється виселення, переселення чи відселення мешканців гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону, без попереднього надання їм (їхнім сім'ям) іншого житла, придатного для постійного проживання людей, крім випадків, передбачених ч. 2 цієї статті (виселення, переселення чи відселення громадян з гуртожитків допускається лише у випадку визнання гуртожитку таким, що перебуває в аварійному стані або в стані, непридатному для проживання людей, на підставі рішення, прийнятого відповідно до частини першої статті 20 цього Закону).

Не є обґрунтованими і посилання заявника на протокол серії ОМ № 02053 про адміністративне правопорушення, що передбачене ст. 151 КУпАП, складений на ОСОБА_2 внаслідок невиконання вимог припису про звільнення у десятиденний термін квартири НОМЕР_1 в зазначеному гуртожитку, оскільки постановою Вінницького міського суду від 20 березня 2015 року у справі № 127/3697/15-а визнано протиправною та скасовано постанову адміністративної комісії виконавчого комітету Вінницької міської ради № 107 від 12 лютого 2015 року, яка розглядала справу про адміністративне правопорушення.

Також у матеріалах справи є заяви відповідачів до виконкому міської ради про надання згоди на реєстрацію у кімнатах НОМЕР_1, НОМЕР_2 і така згода ними була отримана.

Отже, право на вселення та проживання в гуртожитку відповідачі отримали у передбаченому законом порядку у зв'язку з роботою, за спільним рішенням адміністрації та профкому підприємства на підставі виданих їм ордерів.

У зв'язку з цим посилання позивача на те, що відповідачі самовільно зайняли житлову площу в гуртожитку, а тому на підставі ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР підлягають виселенню без надання іншого житлового приміщення, є такими, що не доведені позивачем.

Доводи апеляційної скарги суттєвими не являються, а відтак не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів -

ухвалила:

Апеляційну скаргу виконавчого комітету Вінницької міської ради відхилити.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 лютого 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: /підпис/ С.К.Медвецький

Судді: /підпис/ В.П.Нікушин /підпис/ В.В.Оніщук

Згідно з оригіналом: