Ухвала суду № 57511834, 28.04.2016, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/1776/16

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Панасенков В. О.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.04.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого - судді Панасенкова В.О.

суддів: Парапана В.Ф.

ОСОБА_2,

при секретарі: Томашевській К.В.,

за участю: позивача ОСОБА_3, його представника ОСОБА_4, представників відповідачів ОСОБА_5 ОСОБА_6, ОСОБА_7,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2014 року за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про відшкодування збитків, завданих внаслідок визнання частково недійсним договору купівлі-продажу нежитлової будівлі,

в с т а н о в и л а:

18 вересня 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що 01 листопада 2004 року між відповідачем, як продавцем, та ним, як покупцем, укладено договір купівлі-продажу двоповерхової нежитлової будівлі, розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Рішельєвська, 68, літ. «Г», за 2387925 грн., що було еквівалентно 450000 дол. США. У п. 1.4. договору зазначено, що будівля нікому не подарована, не заставлена, претензій третіх осіб щодо неї немає. Однак, після укладення договору ОСОБА_8 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_9 та нього про визнання за нею права власності на 1/3 частку будівлі та визнання цього договору купівлі-продажу частково недійсним, посилаючись на договір про сумісну діяльність, укладений між нею та ОСОБА_5 02 листопада 2002 року. Отже, відповідач ОСОБА_5 фактично приховав від нього, як покупця, інформацію про наявність обставин, що можуть слугувати підставою для визнання права власності на 1/3 частину будівлі за третьою особою до 10 листопада 2010 року, коли ухвалою Верховного Суду України було залишено без змін рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 травня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 18 листопада 2009 року. Розгляд справи про визнання договору купівлі-продажу недійсним здійснювався на протязі 2005-2010 років, тому перебіг строку позовної давності щодо відшкодування йому збитків внаслідок визнання договору купівлі-продажу недійсним розпочався з 10 листопада 2010 року. З 2004 року ним було реконструйовано нежитлову будівлю та фактично збудовано новий обєкт трьохповерхову будівлю з мансардою та підвалом, яка була прийнята в експлуатацію в 2008 році. Згідно звіту про незалежну оцінку вартість будівлі складає 25499757 грн., а вартість 1/3 частки будівлі 8499919 грн.

Посилаючись на ці обставини та на ст. ст. 22, 261, 264, 1166, 1192 ЦК України, позивач ОСОБА_3 просив суд стягнути з відповідача ОСОБА_5 на його користь 8499919 грн. в якості компенсації збитків, завданих внаслідок приховування інформації, що стало підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу будівлі (т. 1, а.с. 2-5).

Представник відповідача ОСОБА_5 ОСОБА_10, проти позову заперечував і в своїх поясненнях від 23 червня 2014 року зазначав, що позивач ОСОБА_3 знав про існування договору про спільну діяльність ще до укладання договору купівлі-продажу та під час розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_11 і ОСОБА_3 про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу будівлі, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 травня 2009 року набрало законної сили з 18 листопада 2009 року, а з позовом ОСОБА_3 звернувся 18 вересня 2013 року, тобто з пропуском строку позовної давності. Судовим рішенням встановлено, що недобросовісність набувача за договором купівлі-продажу від 01 листопада 2004 року ґрунтується на належних доказах, які відповідачем не спростовані. Предметом продажу 01 листопада 2004 року була не введена в експлуатацію незакінчена будівництвом трьохповерхова будівля, що підтверджується звітом №4461/1-04 про незалежну оцінку вартості нежитлової будівлі про те, що обєктом оцінки була фактично незакінчена будівництвом нежитлова трьохповерхова будівля з мансардою 2003-2004 років зведення. Витрати на реконструкцію будівлі після укладення договору купівлі-продажу поніс не ОСОБА_3, а кредитна спілка «Перше кредитне товариство», головою якої він є. (т.2, а.с. 98-99).

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2014 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено (т.2, а.с. 126-127).

Позивач ОСОБА_3 оскаржив рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 08 червня 2015 року апеляційна скарга ОСОБА_3 задоволена частково. Суд скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення, яким позов ОСОБА_3 задоволено частково та стягнув з ОСОБА_5 на його користь в якості компенсації збитків завданих приховуванням інформації, що стала підставою для визнання частково недійсним договору купівлі-продажу у розмірі 795975 грн. (т. 5, а.с. 40-43).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року касаційні скарги ОСОБА_3 та представника ОСОБА_5 ОСОБА_6, задоволені частково, ухвали апеляційного суду Одеської області від 04 вересня 2014 року про відкриття апеляційного провадження, від 05 вересня 2014 року про призначення справи до розгляду та рішення цього ж суду від 08 червня 2015 року скасовані, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі (т. 5, а.с. 131-132).

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_3 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, мотивуючи тим, що суд першої інстанції порушив норми процесуального та матеріального права, а саме, судом не враховано, що відповідач ОСОБА_5 приховував від нього як покупця будівлі факт існування договору про сумісну діяльність з ОСОБА_8 з його зобовязанням відчуження 1/3 частини будівлі, що стало підставою для визнання права власності за третіми особами та призвело до завдання йому значних збитків у вигляді проведеної реконструкції будівлі з двоповерхової до чотириповерхової (т. 2, а.с. 134-36).

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_3, пояснення на апеляцію позивача ОСОБА_3, його представника ОСОБА_4, представників відповідачів ОСОБА_5 ОСОБА_6, ОСОБА_7, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду постановлено з дотримання норм матеріального та процесуального права.

Частинами 1 та 2 ст. 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у звязку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду передбачені статтею 1166 ЦК України, відповідно до частин першої якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовуються особою, яка її завдала, за наявності їх вини.

Відповідно до ст. 1192 ЦК України, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобовязати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Таким чином, коли відшкодування шкоди в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються в повному обсязі збитки відповідно до реальної вартості на час розгляду справи втраченого майна, робіт, які необхідно провести, щоб виправити пошкоджену річ, усунути інші негативні наслідки неправомірних дій заподіювача шкоди.

Разом із тим вартість усунення інших негативних наслідків має розумно відповідати межам порушеного права, за захистом якого спрямоване звернення позивача до суду.

Судом першої інстанції встановлено, що 01 листопада 2004 року між відповідачем ОСОБА_5, як продавцем, та позивачем ОСОБА_3, як покупцем, укладено договір купівлі-продажу двоповерхової нежитлової будівлі, розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Рішельєвська, 68, літ. «Г», за 2387925 грн., що було еквівалентно 450000 дол. США, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_12, зареєстрований в реєстрі за №8907, право зареєстровано в КП «ОМБТІ та РОН» 09 листопада 2004 року (т.1, а.с. 55-56, 57).

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 травня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 18 листопада 2009 року та ухвалою Верховного Суду України від 10 листопада 2010 року, по цивільній справі за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_5, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності на частину нерухомого майна, стягнення коштів та витрат на проведення експертизи; та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_8 про визнання договору про спільну діяльність недійсним, первісний позов задоволено частково, у задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Суд визнав за ОСОБА_8 право власності на 1/3 частину будинку за адресою: м. Одеса, вул. Рішельєвська, 68, літ. «Г», визнано недійсним договір купівлі-продажу 1/3 частини будинку, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 01 листопада 2004 року, витребував з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 А.С.1/3 частину спірного будинку та стягнув з ОСОБА_5 на користь позивачки 5800,43 грн. судових витрат (т. 1, а.с. 63-64, 119-128, 129, 132).

20 вересня 2013 року ОСОБА_8 отримала свідоцтво право власності на нерухоме майно, індексний номер: 9730420, на нежитлову будівлю за адресою: м. Одеса, вул. Рішельєвська, будинок 68-П, загальної площею 342,1 кв. м., видане Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції (т.1, а.с. 133,134)

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що позивачем ОСОБА_3 не доведено те, що відповідач ОСОБА_5 завдав йому майнову шкоду у вигляді проведеної реконструкції будівлі з двоповерхової до чотириповерхової.

Доводи позивача ОСОБА_3 в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, оскільки судом не враховано, що відповідач ОСОБА_5 приховував від нього, як покупця будівлі, факт існування договору про сумісну діяльність з ОСОБА_8 з його зобовязанням відчуження 1/3 частини будівлі, що стало підставою для визнання права власності за третіми особами та призвело до завдання йому значних збитків у вигляді проведеної реконструкції будівлі з двоповерхової до чотириповерхової, не приймаються до уваги з таких підстав.

У пункті 2 постанови №6 Пленуму «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року (з відповідними змінами та доповненнями) Верховний Суд України розяснив, що, розглядаючи про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що відповідно до ст. ст. 440, 450 ЦК шкода, заподіяна особі і майна громадянина або заподіяна майну юридичної особі, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.

Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частинами 3, 4 ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводить мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач ОСОБА_3 повинен був довести в судовому засіданні належними та допустимими доказами ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а саме, те, що відповідач ОСОБА_5 приховував від нього, як покупця будівлі, факт існування договору про сумісну діяльність з ОСОБА_8 з його зобовязанням відчуження 1/3 частини будівлі, що стало підставою для визнання права власності за третіми особами та призвело до завдання йому значних збитків у вигляді проведеної реконструкції будівлі з двоповерхової до чотириповерхової, але в судовому засіданні ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції позивачем не доведені ці обставини.

Дійсно, обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач ОСОБА_3 послався на вищевказані обставини та застосував до спірних правовідносин ст. ст. 22, 1166, 1192 ЦК України.

Предмет та підставу позову визначає виключно позивач (ст. ст. 10, 11 ЦПК України). Саме на зазначені норми матеріального права посилався позивач ОСОБА_3, обґрунтовуючи свої позовні вимоги.

Захист цивільних справ це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Під способом захисту субєктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений ст. 16 ЦК України.

Як правило, субєкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Спосіб захисту порушеного права частіше за все визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту субєктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою необхідно зясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Статтею 179 ЦПК України встановлено, що предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Так під час вирішення спорів про відшкодування шкоди за статтею 1166 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіюча шкоди і його вина, причинний зв'язок між протиправною дією та негативним наслідками.

Як вже зазначалось, рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 травня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 18 листопада 2009 року та ухвалою Верховного Суду України від 10 листопада 2010 року, первісний позов задоволено частково, у задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Суд визнав за ОСОБА_8 право власності на 1/3 частину будинку за адресою: м. Одеса, вул.. Рішельєвська, 68, літ. «Г», визнано недійсним договір купівлі-продажу 1/3 частини будинку, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 01 листопада 2004 року, витребував з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 А.С.1/3 частину спірного будинку та стягнув з ОСОБА_5 на користь позивачки 5800,43 грн. судових витрат (т. 1, а.с. 63-64, 119-128, 129, 132).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що 02 листопада 2002 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 був укладений договір про спільну діяльність, відповідно до якого сторони зобовязались обєднати свої зусилля та майно для реконструкції нежитлової будівлі та після звершення реконструкції й прийняття її в експлуатацію у ОСОБА_8, яка виконала свої зобовязання за договором в повному обсязі, виникло право власності на 1/3 частину будівлі. Однак відповідач ОСОБА_5 у порушення умов договору не передав їй у власність частину реконструйованої будівлі та продав її ОСОБА_3

Також судовим рішенням встановлено, що недобросовісність набувача за договором купівлі-продажу від 01 листопада 2004 року ґрунтується на належних доказах, які відповідачем ОСОБА_3 не спростовані.

При цьому ОСОБА_8 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності на частину нерухомого майна, стягнення коштів та витрат на проведення експертизи у липні 2004 року, що спростовує посилання позивача ОСОБА_3 на те, що ОСОБА_8 звернулась з позовом після укладання договору купівлі-продажу нежитлової будівлі 01 листопада 2004 року.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Як розяснено у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» оскільки обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ лише в тому разі, коли в них беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, чи їх правонаступники (ч. 3 ст. 61 ЦПК України), то в інших випадках - ці обставини встановлюються на загальних підставах.

Під судовим рішенням, зазначеним у ч. 3 ст. 61 ЦПК України, мається на увазі будь-яке судове рішення, яким справа вирішується по суті, яке ухвалює суд у порядку цивільного судочинства (рішення, в тому числі й заочне, або ухвала, а також судовий наказ), у порядку господарського судочинства - відповідно до Господарського процесуального кодексу України, у порядку адміністративного судочинства - відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.

Аналізуючи зазначені норми права, розяснення Пленуму Верховного Суду України, зясовуючи вказані обставини та наявні у справі докази, у тому числі й зазначені судові рішення, колегія суддів вважає, що в судовому засіданні з достовірністю встановлено те, що позивач ОСОБА_3 перед укладанням договору купівлі-продажу знав про існування договору про спільну діяльність та те, що відповідач ОСОБА_5 при цьому діяв добросовісно, не знаючи про наслідки вирішення спору за позовом ОСОБА_8 Навпаки, судовими рішеннями встановлено, що позивач ОСОБА_3 є недобросовісним набувачем частини спірного майна.

Тобто, позивачем ОСОБА_3 не доведено те, що при цьому відповідач скоїв цивільне правопорушення, яке складається з факту спричинення шкоди, протиправності дій заподіюча шкоди і його вина, причинний зв'язок між протиправною дією та негативним наслідками.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що предметом продажу 01 листопада 2004 року була не введена в експлуатацію незакінчена будівництвом триповерхова будівля, що підтверджується звітом №4461/1-04 про незалежну оцінку вартості нежитлової будівлі про те, що обєктом оцінки була фактично незакінчена будівництвом нежитлова триповерхова будівля з мансардою 2003-2004 років зведення (т.2, а.с. 173).

Витрати на реконструкцію будівлі після укладення договору купівлі-продажу поніс ні ОСОБА_3, а кредитна спілка «Перше кредитне товариство», головою якої він є (т.2, а.с. 194).

Таким чином, сам по собі факт визнання договору купівлі-продажу нежитлової будівлі частково недійсним не може служити підставою для задоволення позову.

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 3 ЦПК України).

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси (ст. ст. 45, 46 ЦПК України).

У абзаці 2 п. 11 постанови № 14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України розяснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Аналізуючи зазначені норми права, розяснення Пленуму Верховного Суду України, зясовуючи вказані обставини та оцінюючи наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_13 в судовому засіданні не доведено, що відповідач ОСОБА_5 порушив його права при укладанні договору купівлі-продажу спірної нежитлової будівлі, тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України це право не підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14, яка у відповідності до ч. 1 ст. 360-1 ЦПК України є обовязковою для всіх судів України.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК Украйни під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Отже законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову в повному обсязі немає.

Керуючись ст. ст. 303, 307 ч. 1 п. 1, 308, 313, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2014 року залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили ухвалою.

Судді апеляційного суду Одеської області: В.О. Панасенков

ОСОБА_14

ОСОБА_2