Рішення № 57498135, 21.04.2016, Костопільський районний суд Рівненської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 564/1103/15-ц

21 квітня 2016 року

Костопільський районний суд Рівненської області в складі:

головуючий суддя Цвіркун О. С.

секретар судового засідання Шепель Ж. С.

за участю позивача ОСОБА_1, представника позивача ОСОБА_2, відповідача ОСОБА_3, представника відповідача ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Костопіль цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Костопільська міська рада Рівненської області про встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання квартири спільною сумісною власністю

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 про встановлення факту проживанн я однією сім'єю та визнання квартири спільною сумісною власністю.

В обґрунтування позову позивач посилається на те, що починаючи з 08.03.1991 року вона почала проживати сім'єю без реєстрації із ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_2, яка була їй та її сім'ї виділена рішенням виконкому Костопільської міської ради № 5 від 19.01.1989 року. ОСОБА_3 в той час формально перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_3, який було розірвано 30.04.1992 року. Проживаючи у цивільному шлюбі із відповідачем, на підставі рішення виконкому Костопільської міської ради № 1152 від 21.12.1993 року, позивачу та її сім'ї із трьох осіб було надано іншу квартиру АДРЕСА_1, в яку вони вселилися після закінчення ремонту, разом із відповідачем, у грудні 1995 року. У квітні 1997 року квартиру АДРЕСА_2, з відома позивача було приватизовано на ОСОБА_3 У 2005 році позивачем та відповідачем було прийнято рішення провести ремонт та добудувати кухню, ванну, туалет до житлової квартири по АДРЕСА_2. В кінці 2006 року були виконані всі ремонтні роботи в квартирі по АДРЕСА_2 та сторони перебрались у вказану квартиру. 27.11.2007 року позивач із відповідачем зареєстрували шлюб, який весною 2015 року був розірваний за ініціативою ОСОБА_3

Враховуючи викладене та посилаючись на те, що на момент звернення до суду однокімнатна квартира по АДРЕСА_2, в результаті добудови та проведеного ремонту перетворилися у двокімнатну, в поліпшення якої було вкладено більша 10000 дол. США за рахунок трудових та грошових затрат сторін, вартість квартири збільшилась в рази, та керуючись ст. 57, 60, 70 СК України, ст.328, 376, 392 ЦК України, позивач просить суд встановити факт проживання її разом із відповідачем ОСОБА_3 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 08.03.1991 року по 26.11.2007 року, визнати об'єктом права спільною сумісною власністю сторін квартиру АДРЕСА_2, та поділити вказану квартиру виділивши у власність ОСОБА_5 1/2 частки квартири.

В ході розгляду справи позивачем було зменшено позовні вимоги та просили суд встановити факт проживання її разом із відповідачем ОСОБА_3 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 08.03.1991 року по 26.11.2007 року, визнати об'єктом права спільною сумісною власністю сторін квартиру АДРЕСА_2.

Позивач та її представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримали із підстав зазначених у позові, просили задовольнити зменшені позовні вимоги.

Відповідач та його представник в судовому засіданні заперечували з приводу позовних вимог позивача на підставах викладених у письмових запереченнях. Разом з тим, відповідач повідомив суду, що хоча і проживав з ОСОБА_5 з 08.03.1991 року по 26.07.2007 року разом, але ці стосунки не мали характер сімейних, у них були окремі бюджети, крім того з 1996 року він періодично проживав окремо від позивача, оскільки їздив на заробітки за межі України та інколи жив у своїй квартирі по АДРЕСА_2. Крім того представник відповідача наголосив, що спірна квартира отримана в наслідок приватизації на одну особу, і згідно законодавства, яке діяло на той час є особистою власністю ОСОБА_3, а також зазначив, що добудова, яка була проведена у 2006 році до квартири не введена в експлатацю, а тому судом не може бути визнано права власності квартиру з добудовою.

Свідок ОСОБА_7 повідомила суду, що сім'ю ОСОБА_3 знає з 1995 року, оскільки вони жили в одному під'їзді в будинку по АДРЕСА_1. В квартирі даної сім'ї вона була часто, адже їх сім'ї дружили та вони ходили один до одного в гості. Сім'я сторін була мирною, гарною, сварок ніколи не чула, жили постійно разом. Крім того, свідок зазначила, що навіть ніколи не здогадувалася, що ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не перебувають у шлюбі. Разом з тим свідок повідомила, що сім'я ОСОБА_3 та ОСОБА_5 у кінці 2006 році переїхала жити в квартиру по АДРЕСА_2, після того, як закінчили там ремонт. Добудову до квартири по АДРЕСА_2 ОСОБА_3 та ОСОБА_5 робили разом, їм також допомагав брат позивача та її син.

Свідок ОСОБА_8 повідомила суду, що відповідача знає досить давно, адже вони працювали на одному місці роботи. У 1991 році ОСОБА_3 познайомив її з ОСОБА_5, і вже з того часу вона підтримує дружні відносини з сімєю ОСОБА_3, а тому їй достовірно відомо, що сторони з 1991 року проживали разом. Спочатку в квартирі по АДРЕСА_2, а потім у 1995 році вони переїхали жити в квартиру по АДРЕСА_1, яку отримала у власність позивач, а потім згодом перебралися жити в квартиру по АДРЕСА_2. Добудову до даної квартири сторони робили разом упродовж півтора роки. В ОСОБА_3 та ОСОБА_5 стосунки були дуже тісні, як в чоловіка та дружини, ОСОБА_3 дуже добре спілкувався з дітьми ОСОБА_5

Свідок ОСОБА_9 повідомив суду, що ОСОБА_5 та ОСОБА_3 є його сватами, адже його донька заміжня за сином ОСОБА_5 Із сім'ю ОСОБА_3 він знайомий з 2005 року, коли вони прийшли в свати. В подальшому ОСОБА_5 та ОСОБА_3 були на весіллі дітей, як батьки нареченого. Після весілля вони сім'ями спілкувалися дуже часто, свідок неодноразово був у них в гостях, як у квартирі по АДРЕСА_1, так і по АДРЕСА_2. У ОСОБА_5 та ОСОБА_3 була чудова сім'я, скільки він їх знає, вони проживали разом. Свідок навіть не знав, що сторони не перебували в шлюбі. Крім того, свідок зазначив, що ремонт в квартирі по АДРЕСА_2 та добудову до неї сторони розпочали весною 2006 року. В даних ремонтних роботах бралди участь, як сам свідок та і син ОСОБА_5 та її брат, а також ОСОБА_3 та позивач.

Свідок ОСОБА_10 повідомив суду, що є сином позивача. Із відповідачем він познайомився 08.03.1991 року, коли він прийшов жити у їх сім'ю у квартиру по АДРЕСА_2. У даній квартирі, вони із сестрою спали у кімнаті, а матір та ОСОБА_3 - на кухні. 24.12.1985 року вони всі перебралися із квартири по АДРЕСА_2 в квартиру по АДРЕСА_1, яку отримала у власність позивач. У 2006 році, на весні, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 почали ремонтні роботи у квартирі по АДРЕСА_2. В даному ремонті брали участь він, його свекор, брат позивача, ОСОБА_3, та позивач. Як, він знає, кошти на добудову та ремонт були спільні, як позивача так відповідача. Також свідок вказав, що рахував ОСОБА_3 за батька, він йому допомагав у дитинстві робити уроки, купував певний одяг, а саме куртку, згодом під час дорослого життя давав певні життєві поради, як батько сину, був замість батька на його весіллі. Та зазначив, що сім'єю матір та відповідач жили дуже добре, ніколи не сварились, вони були для нього, як приклад міцної сім'ї.

Свідок ОСОБА_11 повідомила суду, що є знайомою ОСОБА_5, яка у 1991 році познайомила її з відповідачем, який переїхав жити до позивача у к вартиру по АДРЕСА_2. Сторони жили як сім'я, весь час все робили разом, ніколи в них не було сварок.

Свідок ОСОБА_12 пояснила суду, що позивач є її матір'ю, а відповідач був її вітчимом. Так, 08.03.1991 року, коли їй було 11 років, ОСОБА_3 переїхав жити до них в квартиру по АДРЕСА_2, і там вони всі проживали по 1995 рік, адже позивач отримала квартиру у зв'язку із поліпшенням умов проживання по АДРЕСА_1 і вони всі разом 24.12.1995 року переселилися жити туди. Вони проживали сім'ю, між ними були гарні відносини, ОСОБА_3 дбав та допомагав їй з братом, як батько. Саме з ним свідок їздила поступати в університет в м. Житомир у 2002 року. ОСОБА_3 видавав свідка заміж, був на хрестинах її дітей, та всіх рокових святах разом із ОСОБА_5, як чоловік та дружина. Весною 2006 року ОСОБА_5 та ОСОБА_3 розпочали ремонт в квартирі по АДРЕСА_2, добудували кухню та санвузол, адже там не було умов для нормального проживання. Вже в грудні 2006 року вони переїхали із квартири по АДРЕСА_1 у відремонтовану квартиру по АДРЕСА_2. Ремонт в даній квартирі та добудову до неї сторони робили за спільні кошти. Свідку достовірно відомо, що позивач постійно брала кредити. У 2007 році ОСОБА_5 та ОСОБА_3 зареєстрували свій шлюб, а у 2015 році за ініціативою відповідача шлюб був розірваний. Під час їх спільного проживання вони разом несли матеріальні витрати, купували разом продукти харчування.

Експерт ОСОБА_13 в судовому засіданні повністю підтримала наданий нею висновок експерта судової будівельно-технічної експертизи, та зазначила, що добудова до квартири повністю завершена, але не введена в експлуатацію.

Заслухавши пояснення сторін, свідків, які підтвердили факт сумісного проживання сторін однією сім'єю, ведення спільного господарств, дослідивши та всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази, повно та всебічно дослідивши обставини справи, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

На підтвердження факту перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах, на які посилається позивач, надано до суду документи, як докази по справі: фотокартки на підтвердження сумісного проживання (а.с.98), копію поквартирної картки жителів квартири АДРЕСА_2, з якої вбачається, що в квартирі наймача ОСОБА_5 був зареєстрований, з 22.07.1992 року ОСОБА_3.(а.с.12); копія будинкової книги для прописки громадян, що проживають в будинку АДРЕСА_2, з якої вбачається, що у даній квартирі зареєстровані, як позивач так і відповідач (а.с.14-16). Окрім того вказані факти повністю підтвердженні показами свідків допитаних у судовому засіданні.

Разом з тим, встановлено, що відповідач ОСОБА_3 до 30.04.1992 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 виданим Костопільським райвідділом загс 06.06.1992 року (а.с.13).

Згідно з ч.2 ст.13 КпШС, права і обов'язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану.

Враховуючи, вимоги вказаної вище статті, суд не має законних підстав визнавати перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах та виникнення між ними спільних прав та обов'язків, як членів сім'ї, в період з 08.03.1991 року по 30.04.1992 року, оскільки відповідач ОСОБА_3 перебував у зареєстрованому шлюбі з іншою жінкою.

Згідно з ч. 3 ст. 10 ЦПК України та ч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Посилання відповідача в процесі судового розгляду щодо того, що «він з позивачем хоч і проживали разом, однак це не була сім'я, тобто в них не було спільного господарства та спільного бюджету» не є доказом в розумінні чинного законодавства, а інших обґрунтувань в заперечення не надано.

Сторона відповідача ґрунтує свої заперечення лише на припущеннях, не підтверджуючи належними та допустимими доказами у відповідності до ст. 57 ЦПК України.

Таким чином, враховуючи встановлені судом обставини, суд приходить до висновку, що ОСОБА_5 та ОСОБА_3 з 01.05.1992 року, наступний день після розірвання шлюбу відповідачем, по 27.11.2007 року спільно проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, мали взаємні права та обов'язки.

У ході розгляду справи судом встановлено, що 04.04.1997 року ОСОБА_3 набув в особисту власність квартиру, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_2. Квартира ним приватизована згідно Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (а.с.17).

На час набуття ОСОБА_3 квартири діяв КпШС, яким не передбачено поділ майна між чоловіком та дружиною, які не перебували між собою у зареєстрованому шлюбі.

Відповідно до Перехідних положень, Сімейний Кодекс України набрав чинності одночасно з набранням чинності ЦК України, тобто з 1 січня 2004 року і зворотної сили не має, а тому не може застосовуватися до правовідносин, які виникли між сторонами до набуття ним чинності.

Керуючись ст. 58 Конституції України та п. 1 Прикінцевих положень Сімейного кодексу України, п. 4 та п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року, суд застосовує при визначенні правового статусу спірного майна положення Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року та Закону „Про власність", які діяли на час набуття у власність спірного майна.

У відповідності до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність», який діяв на час набуття спірної квартири, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено угодою між ними.

Аналогічний підхід рекомендовано застосовувати судам Постановою Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року за № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), де у п. 12 зазначено, спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з п. 1 ст. 17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року за № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності, згідно з якими спільною сумісною власністю є: майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачене інше, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об"єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п.1 ст.17, ст. 18, п.2 ст. 17 Закону „Про власність"); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою члена сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону України «При приватизацію державного житлового фонду»). Правила статей 22, 28, 29 КпШС в цих випадках не застосовуються.

У ч. 2 ст. 112 ЦК Української РСР 1963 р. визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

За змістом п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року за № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону «Про власність», ст. 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (ст.17,18 Закону України «Про власність») тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Така ж по суті правова позиція висловлена в постановах судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18.09.2013 року у справі № 6-66цс13 та від 23.09.2015 року у справі №6-1026цс15.

Матеріали справи не містять доказів щодо участі ОСОБА_5 у набутті ОСОБА_3 04.04.1997 року спірної квартири.

В той же час, в матеріалах справи міститься заява № 968 ОСОБА_3 від березня 1997 року про передачу в приватну власність квартири (а.с.168), довідка від березня 1997 року про склад сім'ї наймача квартири за адресою АДРЕСА_2, з якої вбачається, що в даній квартирі проживає один чоловік, відповідач по справі (а.с.169), довідка видана ОСОБА_3 керівником органу приватизації Костопільської міської ради, про те, що він не використовував своє право на приватизацію житла (а.с.170), які вказують, що спірна квартира на час її набуття є особистим майном ОСОБА_3

Позивач в обґрунтування своєї вимоги про визнання спірної квартири спільною сумісною власністю посилається на те, що вартість квартири з моменту її приватизації ОСОБА_3, за час спільного проживання її з відповідачем збільшилася в рази за рахунок їх спільних трудових та грошових затрат.

Встановлено, що на підставі рішення виконавчого комітету Костопільської міської ради №332 від 12.04.2006 року (а.с.26), дозволу №121 інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю на виконання будівельних робіт (а.с.26) та згідно виготовленого робочого проекту на добудову кухні, санвузлу до житлової квартири (а.с.22-33), у 2006 році спільними трудовими та грошовими затратами сторони розпочали реконструкцію та добудову до спірної квартири.

В результаті даних змін, а саме ремонту кухні переобладнаної на жилу кімнату та іншої житлової кімнати, а також добудови кухні, ванної, туалету, збільшилася площа квартири із загальної 29,5 кв.м. до 43,9 кв.м.

З висновку №Е-29/15 судової будівельно-технічної експертизи складеного 11.03.2016 року, вбачається, що ремонт кухні, переобладнаної на жилу кімнату та іншої кімнати, а також добудова кухні, ванної, туалету квартири АДРЕСА_2 збільшили ринкову вартість даної квартири станом на 10.03.2016 року на 213700 гривень (а.с.217).

Проте в судовому засіданні відповідач вказав, що ним не оформлявся і не виготовлявся ні акт готовності об'єкта до експлуатації, ні декларація про готовність об'єкта до експлуатації на квартиру АДРЕСА_2 та не проводилася реєстрація даного нерухомого майна із відповідними змінами, які відбулися під час реконструкції та добудови.

Право володіння, користування та розпорядження своїм майном належить тільки власникові (стаття 317 ЦК України).

До речей як складової поняття майна, зокрема нерухомих, відповідно до положень статті 181 ЦК України належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Права та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (ч.1 ст. 182 ЦК України).

Відповідно до статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів визначається постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 534 та іншими нормативними актами Кабінету Міністрів України та Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України.

Відповідно до вимог статей 328 та 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

За змістом зазначених норм матеріального права до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Згідно ст.62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічна правова позиція висловлена в постановах судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18.11.2015 року у справі № 6-388цс15.

З наведених підстав, суд приходить до висновку, що позовна вимога позивача про визнання права спільної сумісної власності сторін на квартиру АДРЕСА_2, не підлягає задоволенню, оскільки сторони до проведення ОСОБА_3 державної реєстрації реконструйованої спірної квартири у встановленому законом порядку, є власниками лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі реконструкції та добудови до спірної квартири.

На підставі викладеного, керуючись ст. 13 КпШС, ст. 17 Закону України „Про власність", ст. 62 СК України, ст. 181, 182, 316, 317, 328, 329, 331, 376 ЦК України, ст. 4, 10, 11, 57, 59, 60, 88, 208, 212-215 ЦПК України , суд

ВИРІШИВ:

Позові ОСОБА_5 до ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Костопільська міська рада Рівненської області про встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання квартири спільною сумісною власністю - задовольнити частково.

Встановити факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_5 та ОСОБА_3 у період з 01 травня 1992 року по 26 листопада 2007 року

В решті позовних вимог відмовити за безпідставністю.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Рівненської області через Костопільський районний суд шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня проголошення рішення.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

СуддяО. С. Цвіркун