Ухвала суду № 57490983, 25.04.2016, Львівський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 квітня 2016 року Справа № 876/2239/16

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Пліша М.А.,

суддів Шинкар Т.І., Ільчишин Н.В.

за участю секретаря судового засідання Гнідець Р.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Ужгородської міської ради на ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 17 березня 2016 року про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову по справі за позовом заступника прокурора Закарпатської області до Ужгородської міської ради про визнання нечинним та скасування рішення,-

В С Т А Н О В И В :

заступник прокурора Закарпатської області звернувся в суд першої інстанції з адміністративним позовом до Ужгородської міської в якому просив визнати нечинним та скасувати рішення від 09.11.2015 року № 1881 «Про затвердження містобудівної документації».

Також позивачем подано клопотання про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 17 березня 2016 року клопотання задоволено, зупинено дію рішення Ужгородської міської ради від 09.11.2015 року № 1881 «Про затвердження містобудівної документації».

Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції Ужгородська міська рада оскаржила його в апеляційному порядку.

В апеляційній скарзі зазначає, що стаття 117 КАС України визначає підстави для вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, а також способи забезпечення позову в адміністративному процесі.

Забезпечення адміністративного позову - це вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, до вирішення адміністративної справи визначених законом заходів щодо створення можливості реального виконання у майбутньому постанови суду, якщо її буде прийнято на користь позивача, тобто положення статті 117 КАС України покликані гарантувати виконання постанови адміністративного суду і спрямовані на забезпечення принципу обов'язковості судових рішень (стаття 14 КАС України).

Підставою для вжиття заходів забезпечення позову можуть стати такі обставини: 1) існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі; 2) неможливість захисту прав, свобод та інтересів позивача після набрання законної сили рішенням в адміністративній справі без вжиття таких заходів; 3) необхідність докладання значних зусиль та витрат для відновлення прав позивача у майбутньому; 4) очевидність ознак протиправності рішення.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.2006 року № 9 «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» та Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 06.03.2008 року № 2 «Про практику застосування адміністративним судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства під час розгляду адміністративних справ», при розгляді заяв про забезпечення позову суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх доводів, пересвідчитись, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам.

Згідно п. 17 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 2 від 06.03.2008 р., застосування судом таких заходів забезпечення, які за змістом є ухваленням рішення без розгляду справи по суті, не відповідає меті застосування правового інституту забезпечення позову. Забезпеченням позову у такий спосіб суди виходять за межі підстав забезпечення позову, що є неприпустимим. Даним пунктом постанови Пленуму ВАСУ надано роз'яснення, що в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування обставин, які б свідчили про наявність підстав для забезпечення позову.

В системному зв'язку судової практики і застосування законодавства у вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого, розумності, обгрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявність зв'язку між конкретними заходами до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності труднощів виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Висновки суду стосовно того, що для відновлення прав та інтересів позивачів необхідно буде докласти значних зусиль та витрат не обґрунтовані жодною обставиною, документом чи розрахунком, у зв'язку з чим, наявність вказаної підстави забезпечення позову є недоведеною.

Інститут забезпечення адміністративного позову є однією з гарантій захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб - позивачів в адміністративному процесі, механізмом, який покликаний забезпечити реальне та неухильне виконання судового рішення прийнятого в адміністративній справі.

Частиною 1 статтею 1 протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зі змінами, внесеними Протоколом № 11 декларовано, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства (регламентованих виключними випадками передбаченими ЗК України) і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Оскаржуване рішення зачіпає законні права та інтереси значної кількості юридичних та фізичних осіб, які внаслідок забезпечення позову не можуть реалізувати свої земельні права, а в окремих випадках (внаслідок блокування дозволів на виготовлення проектів відведення) не можуть отримати кадастрові номери ділянок, а отже не взмозі реалізувати своє право власності на будівлі/споруди (без кадастрового номера неможливе розпорядження нерухомістю згідно ст.377 ЦК України).

Заходи забезпечення позову позбавляють місто очікуваних надходжень орендної плати, а кошти, на надходження яких місто підставно сподівалося, в розумінні ст. 1 Протоколу №1 до Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вважаються майном (нехай і майбутнім), отже вказане забезпечення порушує право грвмади на мирне володіння майном (міська рада - юридична особа, хоч і публічний орган, на неї гарантії Конвенції поширюються повною мірою).

На підставі наведеного просить скасувати ухвалу суду першої інстанції.

У відповідності до вимог ч. 1 ст. 41 КАС України у разі неявки у судове засідання осіб, які беруть учать у справі, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Заслухавши суддю доповідача, вивчивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних міркувань.

Судом першої інстанції встановлено, що на підставі рішення від 09.11.2015 року №1881 «Про затвердження містобудівної документації» відповідачем було затверджено містобудівну документацію «Генеральний план (коригування) м. Ужгорода», виконану Державним підприємством «Український державний науково-дослідний інститут проектування міст «Діпромісто» імені Ю.М. Білоконя у 2011 році, затверджено містобудівну документацію «План зонування території м. Ужгорода» та надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо впорядкування території міста Ужгорода. Рішення від 09.11.2015 року №1881 «Про затвердження містобудівної документації» було прийнято відповідачем керуючись ст.ст. 17, 18 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», з метою визначення стратегії розвитку міста та враховуючи висновки громадських слухань.

Суд першої інстанції вирішуючи клопотання про забезпечення позову, вірно зазначив, що у відповідності до ст. 17 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту. На підставі затвердженого генерального плану населеного пункту розробляється план земельно-господарського устрою, який після його затвердження стає невід'ємною частиною генерального плану. Генеральний план населеного пункту розробляється та затверджується в інтересах відповідної територіальної громади з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів. Зміни до генерального плану населеного пункту можуть вноситися не частіше, ніж один раз на п'ять років. Згідно до ст. 18 цього Закону план зонування території розробляється на основі генерального плану населеного пункту (у його складі або як окремий документ) з метою визначення умов та обмежень використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон. План зонування території встановлює функціональне призначення, вимоги до забудови окремих територій (функціональних зон) населеного пункту, їх ландшафтної організації.

Відповідно до ч. 1 ст. 25 даного Закону режим забудови територій, визначених для містобудівних потреб, встановлюється у генеральних планах населених пунктів, планах зонування та детальних планах територій.

Суд вірно вважав, що оскільки генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначений для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту, на підставі якого розробляється план земельно-господарського устрою, встановлюється функціональне призначення, вимоги до забудови окремих територій (функціональних зон) населеного пункту, їх ландшафтної організації, то невжиття заходів забезпечення позову, тобто не зупинення дії рішення від 09.11.2015 року №1881 «Про затвердження містобудівної документації» може призвести до заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам територіальної громади, фізичним та юридичним особам, а в подальшому для захисту цих прав, свобод та інтересів необхідно буде докласти значних зусиль та витрат. На підставі оскаржуваного рішення може здійснюватися передача земельних ділянок із земель комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам, зміна цільового призначення земельних ділянок.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вжиття заходів забезпечення адміністративного позову шляхом зупинення дії рішення від 09.11.2015 року №1881 «Про затвердження містобудівної документації» буде мати наслідком збереження існуючого становища до розгляду справи по суті.

Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а ухвала відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Керуючись ч.3 ст. 160, ч. 4 ст. 196, п. 1 ч. 1 ст. 199, ст. 200, ст.205, ст.206, ст. 254 КАС України, суд, -

У Х В А Л И В :

апеляційну скаргу Ужгородської міської ради - залишити без задоволення, а ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 17 березня 2016 року про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову по справі № 807/150/16 - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя М.А. Пліш

Судді Т.І. Шинкар

Н.В. Ільчишин

Повний текст ухвали виготовлений 29.04.2016 року