Рішення № 57464291, 14.04.2016, Господарський суд Донецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

61022, м.Харків, пр.Науки, 5

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

14.04.2016 Справа № 905/1168/16

Суддя господарського суду Донецької області Тоцький С.В.

при секретарі судового засідання Вороніній О.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні господарського суду справу

за позовом: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м.Маріуполь

до відповідача: Виконавчого комітету Маріупольської міської ради, м.Маріуполь

про визнання договору №6 про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів та додатків до договору від 21.02.2013р. - недійсним.

за участю представників сторін:

від позивача: не з'явився;

від відповідача: не з'явився;

СУТЬ СПОРУ:

Заявлено позов, Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1, м.Маріуполь до Виконавчого комітету Маріупольської міської ради, м.Маріуполь про визнання договору №6 про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів та додатків до договору від 21.02.2013р. - недійсним.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що укладений між позивачем та відповідачем договір про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів №6 від 21.02.2013р. не відповідає вимогам чинного законодавства, а саме: не містить істотних умов договору, з огляду на зазначене позивач просить суд визнати його недійсним.

Представник позивача у судове засідання не з'явився, але підтримав вимоги у попередньому судовому засіданні.

Представник відповідача у судове засідання не з'являвся. Про дату та час судового засідання відповідач був повідомлений належним чином, ухвала про порушення провадження у справи та про відкладення розгляду справи були надіслані за адресою, яка зазначена у позовній заяві.

За приписами п.3.9.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" доказом повідомлення сторони про час і місце розгляду справи в разі неповернення ухвали підприємством зв'язку може бути й долучений до матеріалів справи та засвідчений самим судом витяг з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" щодо відстеження пересилання поштових відправлень, який містить інформацію про отримання адресатом відповідного поштового відправлення, або засвідчена копія реєстру поштових відправлень суду.

Тобто відповідач був належним чином повідомлений про дату та час судового засідання, однак у судове засідання не з'явився, свого представника не направив, своїм правом на участь у судовому засіданні не скористався.

При цьому господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами першою - п'ятою статті 28 ГПК України, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами.

Також за приписами п.3.9.2. Постанови Пленуму ВГСУ №18 від 26 грудня 2011р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Стаття 22 ГПК України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Відтак відповідно до положень ст.75 Господарського процесуального кодексу України, справу розглянуто за наявними в ній матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, господарський суд встановив:

21 лютого 2013 року між Виконавчим комітетом Маріупольської міської ради (Виконком) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (Розповсюджувач реклами) був укладений договір №6 про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів.

За умовами п.1.1 договору на підставі рішення виконкому Маріупольської міської ради від 20.03.2013р. №77 «Про розгляд звернень суб'єктів господарської діяльності щодо розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами на території м.Маріуполя» Виконком надає Розповсюджувачу у тимчасове платне користування місця розташування рекламних засобів, а Розповсюджувач приймає вказані місця, використовує їх для розташування рекламних засобів та оплачує користування зазначеними місцями згідно з умовами цього Договору.

Відповідно до положень п.1.2. договору місця розташування рекламних засобів, які надаються Виконкомом в тимчасове платне користування Розповсюджувачу, зазначені в Додатку 1 до цього Договору, який є невід'ємною частиною цього Договору.

Згідно із п.1.3 договору місця розташування рекламних засобів являються собою площу зовнішньої поверхні будинку, елементів вуличного обладнання або території на відкритій місцевості у межах м.Маріуполя, перебувають в комунальній власності територіальної громади м.Маріуполя, управління ними, в тому числі укладання договорів щодо них, здійснюються Виконавчим комітетом Маріупольської міської ради.

Розповсюджувач зовнішньої реклами на підставі п.2.3.15 договору зобов'язувався своєчасно та в повному обсязі вносити плату за користування місцями розташування рекламних засобів в порядку та в строки, обумовлені цим Договором.

За умовами п.3.2. договору розмір плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, наданими в користування Розповсюджувачу, становить 8516,22 грн. в місяць.

Пунктом 3.3 договору передбачено розрахунок розміру орендної плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, наведений в Додатках 2-10, який є невід'ємною частиною цього договору.

Договір підписаний обома сторонами та скріплений печатками підприємств.

Розглянувши матеріали справи, господарський суд дійшов висновку задовольнити позовні вимоги з огляду на наступне.

Згідно вимог передбачених ст.1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд, відповідно до приписів частини 1 ст. 12 ЦК України.

Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства, згідно вимог передбачених ст.13 ЦК України.

Згідно з положеннями ст.14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Частиною 1 статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи судового захисту цивільних прав та інтересів встановлені статтею 16 Цивільного кодексу України та статтею 20 ГК України, цими нормами встановлено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до вимог ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до приписів п.1 ч.1 ст.83 ГПК України господарський суд, приймаючи рішення, має право: визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.

Абзацом 4 пункту 2.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" встановлено, що судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Визнання правочину недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Приписами ст.215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Приписами п.2.10. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013року «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» зазначено, що крім учасників правочину (сторін за договором) позивачем у справі про визнання договору недійсним може бути будь-яке підприємство, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

З наведених норм вбачається, що для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Частиною 1 ст.143 Конституції України встановлено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Стаття 144 Конституції України передбачає, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" місцеве самоврядування територіальної громади є однією з гарантій держави.

Згідно зі статтею 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" відповідні ради є органами самоврядування, які представляють відповідні територіальні громади.

Частиною 1 ст.11 Закону України "Про місцеве самоврядування" встановлено, що виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Положеннями статті 17 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування.

Відповідно до приписів ст.29 Закону України "Про місцеве самоврядування" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження, зокрема, щодо управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад та встановлення порядку та здійснення контролю за використанням прибутків підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідних територіальних громад.

Відповідно до ч.2 ст.8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Держава, за змістом ч.4 ст.13 Конституції України, прийняла на себе зобов'язання, через свої органи, забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, встановивши рівність всіх суб'єктів власності перед законом.

Частиною 4 ст.13 Конституції України визначено, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд вважає за необхідне застосувати до спірних відносин Рішення Європейського суду з прав людини від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», згідно якого Європейський суд наголосив, що, «відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію.

Отже, позивач саме і звернувся з позовом до суду про визнання недійсним Договору №6 про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів від 21.02.2013р.

Як вбачається з матеріалів справи між ФОП ОСОБА_1 та Виконавчим комітетом Маріупольської міської ради укладено Договір №6 про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів від 21.02.2013р.

За своєю правовою природою спірний Договір №6 про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів від 21.02.2013р. відносить до договору оренди, а отже до нього необхідно застосовувати норми закону щодо оренди майна передбачені ЦК України, ГК України та Закон України «Про оренду державного та комунального майна».

Те, що до спірного Договору №6 про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів від 21.02.2013р. необхідно застосовувати вимоги передбачені Главою 58 ЦК України підтверджується судовою практикою Вищого господарського суду України у справі № 904/3416/15 від 17 лютого 2016 року, справа № 904/1574/15 від 08 грудня 2015 року, справа № 910/10715/15 від 26 листопада 2015 року.

Частиною 4 ст.4 ЦК України визначено, що актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України.

Статтею 7 ГК України визначено, що відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, цим Кодексом, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

Так, у додатку №2 Орендні ставки за використання нерухомого державного майна Постанови КМУ від 27 грудня 2006 р. №1846 «Про внесення змін до Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна» визначена оренда ставка у розмірі 25% за розміщення зовнішньої реклами на будівлях і спорудах.

Умовами п.1.1. Договору №6 про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів від 21.02.2013р. сторони визначили, що виконком надає Розповсюджувачу, відповідачу по справі, у тимчасове платне користування місця розташування рекламних засобів, а Розповсюджувач приймає вказані місця, використовує їх для розташування рекламних засобів та оплачує користування зазначеними місцями згідно з умовами цього Договору.

Згідно умов пункту 1.3 договору місця розташування рекламних засобів являють собою площу зовнішньої поверхні будинку, споруди, елемента вуличного обладнання або території на відкритій місцевості у межах м.Маріуполя, перебувають в комунальній власності територіальної громади м.Маріуполя, управління ними, в тому числі укладання договорів щодо них, здійснюється виконавчим комітетом Маріупольської міської ради.

У постанові від 24.109.2011 року по справі № 07/33-71 Верховний Суд України відзначив, що істотними для договорів оренди (найму) умовами є предмет, плата, строк дії та інші; предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками (ч.1 ст.760 ЦК України), а індивідуальними ознаками місць розташування рекламних засобів, є саме адреса місць розташування спеціальних конструкцій та визначена площа рекламного місця, плата за користування та строк.

Частиною 2 ст.9 ЦК України передбачено, що законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Водночас, з урахуванням Постанови КМУ від 27 грудня 2006 р. №1846 «Про внесення змін до Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна» на спірні правовідношення поширюються також дії спеціального закону, а саме Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Відповідно до вимог передбачених статтями 2, 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" правовою підставою користування майном є договір оренди.

Як зазначено вище, за своєю правовою природою спірний Договір №6 про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів від 21.02.2013р. відносить до договору оренди, це саме і вбачається із умов самого договору.

Пунктом 1.3 договору визначено, місця розташування рекламних засобів являють собою площу зовнішньої поверхні будинку, споруди, елемента вуличного обладнання або території на відкритій місцевості у межах м.Маріуполя, перебувають в комунальній власності територіальної громади м.Маріуполя, управління ними, в тому числі укладання договорів щодо них, здійснюється виконавчим комітетом Маріупольської міської ради.

Умовами п.п.2.1.1. пункту 2 сторони передбачили, що надати розповсюджувачу у тимчасове платне користування місця розташування рекламних засобів. (Зазначені умови відповідають вимогами ст.759 ЦК України та частина 1 ст.283 ГК України, ст.2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»).

Згідно п.п.2.3.15 пункту 2 сторони визначили, своєчасно та в повному обсязі вносити плату за користування місцями розташування реклам них засобів в порядку та в строки, обумовлені цим договором.

Пунктом 4.6. Положення про порядок розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами та елементів зовнішнього художнього оформлення на території м.Маріуполь визначено, що плата за тимчасове користування місцем, що перебуває в комунальній власності зараховується до міського бюджету.

Приписами п.6.1. Положення про порядок розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами та елементів зовнішнього художнього оформлення на території м.Маріуполь визначено, що оплата за користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному виконкомом міської ради, а місцем, що перебуває у державній або приватній власності - на договірних засадах. (Ця умова договору відповідає вимогам ст.632 ЦК України, частині 1 ст.762 ЦК України, ст.286 ГК України, ст.10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»).

Умовами п.4.1., 4.3 місця розташування рекламного засобу вважається повернутим Виконкому з моменту підписання сторонами акту приймання-передачі (співпадає зі ст.795 ЦК України).

Пунктом 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" визначено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав,визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності,передбачених законом.

Згідно вимог статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно приписів ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнута згода.

Статтею 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначено істотні умови, а саме: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань, якщо їх нарахування передбачено законодавством; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; забезпечення виконання зобов'язань - неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об'єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна.

Вимогами ст.284 ГК України передбачено, що істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.

Крім того приписами частини 2 ст.10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначено, що укладений сторонами договір оренди в частині істотних умов повинен відповідати типовому договору оренди відповідного майна. Типові договори оренди державного майна розробляє і затверджує Фонд державного майна України, типові договори оренди майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, затверджують відповідно Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування.

З матеріалів справи вбачається, що перед укладенням спірного договору відповідач надав позивачу зразки типового договору, як це передбачено ст.10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна", зазначені обставини також свідчать про те, що спірний договір відноситься до договору оренди.

З самого Договору №6 про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів від 21.02.2013р. не вбачається, що сторони досягли згоди по наступним істотним умовам, а саме: орендна плата з урахуванням її індексації; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; страхування орендарем взятого ним в оренду майна.

Відповідно до вимог передбачених ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст.203 Цивільного Кодексу України, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2)особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами 1 та 2 ст.207 ГК України визначено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб.

Приписами п.2.7. Постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.2013р. №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що частиною третьою статті 207 ГК України передбачена і можливість припинення господарського зобов'язання лише на майбутнє. Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов'язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди), користування електроенергією, спожиті послуги, зберігання, здійснене за відповідним договором, тощо), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов'язання за договором припиняється лише на майбутнє.

При цьому слід враховувати, що зобов'язання припиняються на майбутнє не на підставі відповідної вказівки в рішенні суду, а в силу закону, тому при визнанні недійсним правочину (господарського договору) зобов'язання його сторін припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішення суду про визнання правочину (договору) недійсним.

Відповідно до вимог передбачених пунктом 4 частини 3 ст.129 Конституції України основними засадами судочинства є - змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Статтею 4-3 ГПК України передбачено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Під час розгляду зазначеної справи відповідачем по справі належним чином не спростовано вимоги позовної заяви.

Згідно вимог передбачених ст.32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст.33 ГПК України).

Відповідно до приписів ст.36 ГПК України письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до вимог передбачених ст.43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Отже, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку задовольнити позовні вимоги.

Судові витрати покладаються на відповідача відповідно до ст.49 ГПК України.

На підставі вимог передбачених ст.ст.6, 8, 13, 19, 129, 143, 144 Конституції України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, п.3.9.1., 3.9.2. Постанови Пленуму ВГСУ №18 від 26 грудня 2011р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», пунктів 2, 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року №9, п. 2.7., 2.9, п.2.10. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 року «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», ст.ст.2, 10, 11, 17, 29 Закону України «Про місцеве самоврядування», ст.с.2, 3, 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», Постанови КМУ від 27 грудня 2006 р. №1846 «Про внесення змін до Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна», статей 4, 6, 11-16, 202, 203, 215, 626, 632, 638, 759, 760, 762 ЦК України, статей 7, 20, 67, 207, 283, 284, 286 ГК України та керуючись статтями 1, 2, 2-1, 4-2, 4-3, 4-5, 4-6, 4-7, 12, 15, 20, 22, 28, 32-34, 36, 43, 49, 74, 75, 77, 81-1, 82-85, 111-28 ГПК України, господарський суд, -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м.Маріуполь до Виконавчого комітету Маріупольської міської ради, м.Маріуполь про визнання недійсним Договору №6 про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів від 21.02.2013р.- задовольнити повністю.

Договір №6 про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів від 21.02.2013р. - визнати недійним повністю.

Стягнути з Виконавчого комітету Маріупольської міської ради, м.Маріуполь (87500, м.Маріуполь, пр.Леніна, 70, код ЄДРПОУ 04052784) на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, м.Маріуполь (87500, Донецька область, м.Маріуполь, пр.Леніна, 70) витрати по сплаті судового збору в сумі 1378грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано і може бути оскаржене через господарський суд Донецької області в апеляційному порядку протягом десяти днів з дня прийняття рішення. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, зазначений строк обчислюється з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення складене у повному обсязі та підписане 15.04.2016р.

Суддя С.В. Тоцький