Рішення № 57459234, 27.04.2016, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

25.04.16р. Справа № 904/1162/16

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельний Дім РТД", м. Дніпропетровськ

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ОСОБА_1 Тьюб", м. Нікополь Дніпропетровської області

про стягнення 137 226,65 грн

Суддя Воронько В.Д.

Представники:

від позивача: представник ОСОБА_2, довіреність № 1 від 22.02.2016;

від відповідача: представник ОСОБА_3, довіреність № 113 від 25.12.2015.

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Торгівельний Дім РТД" (далі - позивач) звернулося до господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "ОСОБА_1 Тьюб" (далі - відповідач) з вимогами стягнути 117 000, 00 грн основного боргу, 14 950,36 грн пені, 1 019,34 грн 3% річних та 4 256,95 грн інфляційних нарахувань, нарахованих ним з посиланням на неналежне виконання відповідачем умов договору поставки № 20150677, укладеного між сторонами 21.10.2015.

15.03.2016 відповідач надав відзив на позовну заяву, у якому проти позову заперечив, вимоги позивача вважає безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, тому просить суд відмовити у позові в повному обсязі.

29.03.2016 позивач надав пояснення щодо відзиву, які фактично є запереченнями на відзив, у яких з позицією відповідача не погодився та повністю підтримав свої заявлені вимоги.

На підставі ст. 77 ГПК України у судових засіданнях було оголошено перерви: з 15.03.2016 до 29.03.2016 та з 19.04.2016 до 25.04.2016.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті,

ВСТАНОВИВ:

21.10.2015 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Торгівельний Дім РТД" (далі - позивач, постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ОСОБА_1 Тьюб" (далі - відповідач, покупець) було укладено договір поставки №20150677, за умовами п.1.1 якого постачальник зобов'язався поставити, а покупець прийняти і оплатити продукцію матеріально-технічного призначення (далі - товар). Найменування, асоортимент, номенклатура, сортамент, кількість товару вказана у специфікації, яка є невід'ємною частиною договору.

Ціна товару визначається з урахуванням умов поставки (згідно Інкотермс 2000), передбачених у відповідній специфікації до договору (п.2.2 договору).

Пунктом 4.1. договору встановлено, що розрахунки за договором здійснюються відповідачем шляхом перерахування грошових коштів у розмірі вартості партії товару на рахунок позивача у порядку і строки передбачені відповідною специфікацією.

Відповідно до специфікації № 1/20150677 від 21.10.2015 загальна вартість товару складає 117 000,00 грн. Поставка здійснюється на протязі 15 календарних днів з моменту отримання заявки. Покупець проводить розрахунок за договором за наступними умовами: 100% вартості партії товару перераховується на поточний рахунок постачальника на протязі 10 календарних днів з моменту поставки товару/або партії товару і надання постачальником рахунку.

На виконання умов договору 02.11.2015 позивач поставив відповідачу товар (проставка ч.7.250.047 у кількості 50 шт.) відповідно до видаткової накладної №РН-0000744 на загальну суму 117000,00 грн (разом з ПДВ). Зазначений товар був отриманий уповноваженим представником відповідача згідно довіреності на отримання ТМЦ№ 12220 від 02.11.2015.

Разом з товаром, керуючись умовами п.3.4 договору, позивач надав до сплати відповідачу рахунок фактуру №1079 від 21.10.2015, товарно-транспортну накладну №0000000099 від 02.11.2015, видаткову накладну №РН-0000744 від 02.11.2015, податкову накладну №2 від 02.11.2016, сертифікат якості виробника.

Однак, всупереч взятим на себе зобов'язанням відповідач розрахунок за отриманий товар в установлений договором та специфікацією строк не здійснив.

З метою досудового врегулювання спору 19.11.2015 позивач звернувся до відповідача з вимогою за вих. №4 від 19.11.2015 про виконання зобов'язання за договором №20150677 від 21.10.2015, яка залишена останнім без відповіді та задоволення.

11.01.2015 позивач звернувся до відповідача з претензією за вих. №4 від 11.01.2016, яка також була проігнорована відповідачем та сума боргу не сплачена.

В результаті неналежного виконання відповідачем договірних зобов'язань щодо оплати товару в нього виникла заборгованість у сумі 117 000,00 грн.

Наявна заборгованість відповідача перед позивачем і стала підставою для звернення останнього до суду з цим позовом, а також нарахування на суму основного боргу пені, 3% річних та інфляційних нарахувань.

Дослідивши обставини справи, надані матеріали, оцінивши надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та необхідність задоволення позову частково з таких підстав.

Відповідно до ст.193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Частиною 1 ст.173 Господарського кодексу України передбачено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Згідно ст.11 Цивільного кодексу України підставою виникнення цивільних прав і обов'язків (зобов'язань) є, зокрема, договір.

Згідно ч.1 ст.638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до ч.1 ст.639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

За своєю правовою природою укладений між сторонами по справі договір є договором поставки, до якого слід застосовувати відповідні положення Господарського та Цивільного кодексів України.

Відповідно до ч.1 ст.265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Аналогічні положення передбачені і ч.1 ст.712 Цивільного кодексу України.

Згідно ч.2 ст.712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ч.1, ч.2 ст.692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Відповідно до ч.1 ст.222 Господарського кодексу України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законі інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

Згідно ст.ст.525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства тощо. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Порушенням зобов'язання, у відповідності до ст.610 Цивільного кодексу України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання, тобто неналежне виконання.

Факт поставки позивачем товару відповідачу підтверджений матеріалами справи та відповідачем не оспорений.

Приписами ст.530 Цивільного кодексу України, зокрема, встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідач в обумовлений договором строк заборгованість за поставку в сумі 117 000 грн не оплатив, тобто в даному випадку має місце неналежне виконання зобов'язань за вказаним договором відповідачем.

Згідно зі ст.611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відносно вимоги позивача про стягнення з відповідача пені в сумі 14 950,36 грн суд зазначає наступне.

Стаття 216 Господарського кодексу України передбачає відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим кодексом, іншими законами і договором.

Згідно п.1 ст.230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до ч.1 ст.546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Частиною 1 ст.549 Цивільного кодексу України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Частиною 3 вказаної статті визначено, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Приписами ст. 1 та ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", а також ч. 2 ст. 343 Господарського кодексу України зазначено, що розмір пені за затримку платежу встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Пунктом 7.5. договору встановлено, що у випадку несвоєчасного здійснення розрахунків за цим договору покупець сплачує постачальнику пеню у розмірі не більше подвійної облікової ставки НБУ, діючої в період, за який нараховується пеня, від несплаченої суми за кожен день прострочки.

За змістом правової позиції Вищого господарського суду України, викладеного у п. 2.1 постанови Пленуму ВГСУ № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.

Враховуючи норми вищевикладеного законодавства суд приходить до висновку, що сторони не узгодили в договорі конкретний розмір пені, а тому її нарахування та вимоги позивача щодо стягнення з відповідача є неправомірними та безпідставними. Так, п. 7.5. договору містить положення щодо формування розміру пені, але з нього конкретно не вбачається її розмір, оскільки сторонами визначено, що постачальник має сплатити пеню у розмірі не більше подвійної облікової ставки НБУ, проте таке викладення не є однозначним, адже не більше подвійної облікової ставки НБУ це і 0,1 ставки НБУ і 1,9 ставки НБУ. З огляду на що суд не вбачає підстав у задоволенні позовних вимог щодо стягнення пені у сумі 14 950,36 грн.

Згідно ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до приписів п. 3.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція). У застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97р.

Так, на підставі приписів ст. 625 Цивільного кодексу України позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача 3% річних за період з 13.11.2015 по 25.02.2016 у сумі 1019,34 грн та інфляційні нарахування за період з листопада 2015 року по січень 2016 року включно у сумі 4256,95 грн, перевіривши розрахунки яких суд дійшов висновку про їх обґрунтованість.

З урахуванням викладеного та наявних у справі доказів суд вважає, що позивач належним чином довів наявність вини відповідача у невиконанні свого обовязку щодо оплати поставленого товару, а тому особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності його вини (умислу чи необережності), якщо інше не встановлено законом або договором (частина 1 ст.614 ЦК України).

Згідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу (далі ГПК України) України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

У відповідності з приписами ст.ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

На підставі ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Таким чином, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню в частині стягнення основного боргу у сумі 117 000,00 грн, 3% річних у сумі 1 019,34 грн та інфляційних нарахувань у сумі 4 256,95 грн; в решті позову слід відмовити.

Витрати по сплаті судового збору згідно ст.ст.44 та 49 ГПК України покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволеним вимогам у сумі 1 834,14 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 43, 22, 33, 34, 43, 44, 49, 82, 84 та 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд Дніпропетровської області

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ОСОБА_1 Тьюб" (Дніпропетровська область, м. Нікополь, пр-т Трубників, буд. 56, ідентифікаційний код 35537363) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельний Дім РТД" (м. Дніпропетровськ, вул. Возз'єднання, буд. 25, оф. 11а, ідентифікаційний код 34409800) основний борг у сумі 117 000,00 грн, 3% річних у сумі 1 019,34 грн, інфляційні нарахування у сумі 4 256,95 грн та витрати по сплаті судового збору у сумі 1 834,14 грн, видати наказ позивачу після набрання рішенням законної сили.

3. В решті позовних вимог відмовити.

В судовому засіданні відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повний текст рішення складено та підписано - 28.04.2016.

Суддя В.Д. Воронько