Постанова № 57457932, 21.04.2016, Вінницький апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 802/4030/15-а

Головуючий у 1-й інстанції: Поліщук І.М.

Суддя-доповідач: Мельник-Томенко Ж. М.

21 квітня 2016 року

м. Вінниця

Вінницький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Мельник-Томенко Ж. М.

суддів: Сторчака В. Ю. Ватаманюка Р.В.

за участю:

секретаря судового засідання: Коваль К.В.,

позивача - ОСОБА_2

представник відповідача та третьої особи - Євчук Г.В., представник на підставі довіреностей

представник відповідача - Горецький Ю.М., представник на підставі довіреності

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу управління Міністерства внутрішніх справ у Вінницькій області на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 26 січня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Національної поліції у Вінницькій області, управління Міністерства внутрішніх справ у Вінницькій області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - Міністерство внутрішніх справ України, Вінницький РВ УМВС України у Вінницькій області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Головного управління Національної поліції у Вінницькій області, управління Міністерства внутрішніх справ у Вінницькій області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Міністерство внутрішніх справ України, Вінницький РВУ МВС України у Вінницькій області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії.

Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 26.01.2016 року позов задоволено частково, а саме: визнано протиправним та скасовано наказ начальника управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області № 164 о/с від 06 листопада 2015 року про звільнення капітана міліції ОСОБА_2 інспектора по роботі з населенням та громадськими формуваннями сектору дільничних інспекторів міліції Вінницького районного відділу УМВС України у Вінницькій області;

поновлено капітана міліції ОСОБА_2 на посаді інспектора по роботі з населенням та громадськими формуваннями сектору дільничних інспекторів міліції Вінницького районного відділу УМВС України у Вінницькій області з 06 листопада 2015 року;

зобов`язано управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_2 суму грошового забезпечення за період з 07 листопада 2015 року по 26 січня 2016 року включно;

рішення суду в частині поновлення ОСОБА_2 на посаді інспектора по роботі з населенням та громадськими формуваннями сектору дільничних інспекторів міліції Вінницького районного відділу УМВС України у Вінницькій області та виплати грошового забезпечення у межах суми нарахування за один місяць допустити до негайного виконання; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішення відповідач 1 - УМВС у Вінницькій області подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову про відмову в задоволенні позову. В обґрунтування поданої скарги апелянт вказав на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

В судовому засіданні представники відповідачів та третьої особи - МВС України підтримали вимоги викладені в апеляційній скарзі та просили їх задовольнити.

Позивач заперечував проти задоволення апеляційної скарги.

Представник третьої особи - Вінницького РВУ МВС України у Вінницькій області в судове засідання не з'явився про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений завчасно та належним чином.

Відповідно до ч.4 ст.196 КАС України неприбуття у судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, а рішення суду першої інстанції скасувати з таких підстав.

З матеріалів справи встановлено, ОСОБА_2 з 10.09.1999 року розпочала службу в органах внутрішніх справ України.

В червні 2010 року вона призначена на посаду інспектора по роботі з населенням та громадськими формуваннями сектора дільничних інспекторів міліції Вінницького районного відділу УМВС України у Вінницькій області.

З лютого 2012 року ОСОБА_2 знаходилась у відпустці по догляду за дитиною, яку, згідно з рішенням Лікарсько-консультативної комісії поліклініки УМВС у Вінницькій області, яким затверджено протокол № 100 від 17.06.2015 року, продовжено на 6 місяців до 28.12.2015 року.

Наказом начальника УМВС України у Вінницькій області від 05.11.2015 року № 163 о/с призначено капітана міліції ОСОБА_2 на посаду інспектора по роботі з населенням та громадськими формуваннями сектора дільничних інспекторів міліції Вінницького районного відділу УМВС України у Вінницькій області з 05 листопада 2015 року, в зв`язку з виходом з відпустки по догляду за дитиною.

В той же час, на наступний день, 06 листопада 2015 року, начальником УМВС у Вінницькій області прийнято наказ № 164 о/с яким, згідно з п. 10 та п. 11 розділу ХІ Закону України "Про Національну поліцію" та відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, звільнено у запас Збройних Сил за п. 64 "г" (через скорочення штатів) капітана міліції ОСОБА_2, інспектора по роботі з населенням та громадськими формуваннями сектора дільничних інспекторів міліції Вінницького районного відділу УМВС України у Вінницькій області з 06 листопада 2015 року.

Задовольняючи позовні вимоги частково суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач був звільнений з займаної посади з недотриманням гарантій, встановлених Кодексом законів про працю, при цьому позивач при звільненні не був працевлаштований.

Суд апеляційної інстанції не погоджується з висновками суду першої інстанції в частині задоволення позову враховуючи наступні обставини.

Відповідно до п. 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" (далі - Закон) з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Згідно з п. 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до "Прикінцевих та перехідних положень" цього Закону (п. п. 10, 11 Прикінцевих та перехідних положень Закону).

Відповідно до п. 64 "г" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 р. №114, особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік), зокрема, через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Згідно з ч. 3 ст. 184 Кодексу законів про працю України, звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Відповідно до абз. 2 п. 19 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.1992 року "Про практику розгляду судами трудових спорів", розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

У випадках зміни власника підприємства (установи, організації) чи його реорганізації (злиття з іншим підприємством, приєднання до іншого підприємства, поділу підприємства, виділення з нього одного або кількох нових підприємств, перетворення одного підприємства в інше, наприклад, державного підприємства в орендне підприємство або підприємства в господарське товариство) дія трудового договору працівника продовжується (ч. 3 ст. 36 КЗпП). При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п. 1 ст. 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями.

Постановою Кабінету Міністрів України № 730 від 16.09.2015 року "Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ" було ліквідовано як юридичну особу управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області та її структурні підрозділи, а відтак подальше проходження служби позивачем є неможливим.

В підтвердження своїх доводів позивач вказує, що відповідачі зобов'язані вирішити питання щодо її обов'язкового працевлаштування.

Проте всупереч вказаним доводам колегія суддів зазначає, що звільнення позивача відбувалося у відповідності до вимог чинного законодавства, а положення КЗпП України в частині, що врегульована приписами «Прикінцевих та перехідних положень» Закону, не застосовуються, а підстави для вирішення питання щодо обов'язкового працевлаштування останнього відсутні.

Крім того, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22.10.2015 року № 1118-р «Питання реформування органів внутрішніх справ України» схвалено розроблену Міністерством внутрішніх справ Стратегію про органи внутрішніх справ України та Концепцію першочергових заходів реформування системи Міністерства внутрішніх справ, основним завданням якої є оптимізація структури МВС.

Зі змісту вказаної концепції випливає, що МВС України повинне мати таку структуру, щоб жодним чином не асоціюватися з «міністерством поліції», виконуючи при цьому роль цивільного та відкритого органу.

Пунктом 7 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону доручено Кабінету Міністрів України забезпечити створення центрального органу виконавчої влади поліції України та його територіальних органів.

На виконання цієї норми в межах повноважень, наданих ч. 1 ст. 5 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», Кабінет Міністрів України постановою від 02.09.2015 року № 641 оформив рішення про утворення Національної поліції України як центрального органу виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ.

Як вбачається зі змісту наведеної постанови Уряду України, новостворений центральний орган не є а ні правонаступником міліції, а ні структурним підрозділом МВС України, отже Національна поліція України не є правонаступником органів внутрішніх справ України.

Відповідно до ст. 1 Закону Національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 47 Закону призначення на посади поліцейських здійснюють посадові особи органів (закладів, установ) поліції відповідно до номенклатури посад, яку затверджує МВС України.

Приписи ч. 2 ст. 47 Закону передбачають, що у разі проведення конкурсу для визначення кандидата для призначення на відповідну посаду призначення на посади поліцейських здійснюють посадові особи органів (закладів, установ) поліції згідно з номенклатурою посад, яку затверджує МВС України та відповідно до результатів конкурсу.

Згідно ч. 1 ст. 52 Закону з метою добору осіб, здатних професійно виконувати повноваження поліції та посадові обов'язки за відповідною вакантною посадою, у випадках, передбачених цим Законом, проводиться конкурс на службу в поліції та/або на зайняття вакантної посади (далі конкурс).

З наведеного вище вбачається, що Міністерство внутрішніх справ України та його територіальні органи не наділені повноваженнями щодо призначення осіб на посади в структурі Національної поліції, а також щодо допуску осіб до участі у конкурсі на заміщення посад поліцейських.

Враховуючи, що питання щодо подальшого проходження позивачем служби в органах Національної поліції не було вирішено в порядку, закріпленому у Прикінцевих та Перехідних положеннях Закону, а призначення на посади на службу в поліції проводиться за конкурсом.

Як вже було зазначено вище, положеннями Закону закріплено право працівників міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, вимоги до поліцейських, а також вказано, що упродовж трьох місяців з дня опублікування Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Тобто, наведені дві підстави прийняття на службу в поліцію були можливі за наявності таких умов: виявлення бажання працівників міліції проходити службу в поліції упродовж трьох місяців з дня опублікування Закону; відповідність вимог до поліцейських, які передбачені Законом.

Оцінюючи докази, які є у справі, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов не правильного висновку, що суб'єкт владних повноважень при прийнятті наказу в частині звільнення ОСОБА_2 діяв не правомірно.

До того ж суд першої інстанції скасував оскаржуваний наказ №164 о/с від 06.11.2015 року повністю, в той час коли цей акт стосується звільнення не лише позивача, а й інших осіб.

Відповідно до ч. 3 ст. 198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати її та прийняти нову постанову суду.

Згідно пп. 1, 3, 4 ч. 1 ст. 202 КАС України, підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.

Зважаючи на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, що призвело до неправильного вирішення справи, постанову суду першої інстанції належить скасувати і прийняти нову постанову, якою в задоволенні позову відмовити.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу управління Міністерства внутрішніх справ у Вінницькій області задовольнити повністю.

Постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 26 січня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Національної поліції у Вінницькій області, управління Міністерства внутрішніх справ у Вінницькій області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - Міністерство внутрішніх справ України, Вінницький РВ УМВС України у Вінницькій області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії скасувати, прийняти нову постанову.

В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Постанова суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст. 212 КАС України.

Постанова суду складена в повному обсязі 28 квітня 2016 року.

Головуючий Мельник-Томенко Ж. М. Судді Сторчак В. Ю. Ватаманюк Р.В.