Рішення № 57430547, 24.04.2016, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

21.04.16р. Справа № 904/7143/13

За позовом Державного закладу "Спеціалізована медико-санітарна частина № 8 Міністерства охорони здоров`я України", м. Дніпродзержинськ Дніпропетровської області

до Приватного підприємства "Вісмет", м. Дніпропетровськ

про стягнення майнової шкоди 108 389,75 грн.

Суддя Воронько В.Д.

Представники:

від позивача: юрисконсульт ОСОБА_1, довіреність № 04 від 08.02.2016;

від відповідача: не з'явився.

СУТЬ СПОРУ:

Державний заклад "Спеціалізована медико-санітарна частина № 8 Міністерства охорони здоров`я України" (далі-позивач) звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до Приватного підприємства "Вісмет" (далі-відповідач) з вимогою про стягнення 108 389,75 грн збитків, завданих у результаті безпідставного вилучення з об'єкту підряду майна цегли та плит перекриття.

Позовні вимоги мотивовані тим, що у порушення умов укладеного договору відповідач привласнив майно позивача, розпорядившись ним на свій розсуд, у зв'язку з чим, його знаходження невідоме, чим завдав позивачеві майнової шкоди (збитків) у розмірі 108 389,75 грн.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 25.02.2015 у справі №904/7143/13 позовні вимоги задоволені частково. Присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 79 991,00 грн - збитків. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11.06.2015 у справі №904/7143/13 вищезазначене судове рішення скасовано та прийнято нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовлено у повному обсязі. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

З метою примусового виконання постанови 17.06.2015 господарським судом видано наказ.

Постановою Вищого господарського суду України від 09.02.2016 касаційну скаргу Державного закладу "Спеціалізована медико-санітарна частина № 8 Міністерства охорони здоров`я України" задоволено частково, рішення господарського суду Дніпропетровської області від 25.02.2015 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11.06.2015 у справі № 904/7143/13 скасовано, а вказану справу передано на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області.

За результатами розподілу автоматизованого системного документообігу суду у відповідності до вимог ст. 21 Господарського процесуального кодексу України дана справа передана на розгляд судді Воронько В.Д.

Представником позивача 15.03.2016 надані додаткові пояснення по справі, в яких наведено доводи стосовно зауважень, що викладені в постанові Вищого господарського суду України від 09.02.2016.

Відповідач своїм правом на подання відзиву на позов та на участь у судовому засіданні не скористався, про дату, час та місце розгляду справи відповідач повідомлений належним чином за його місцезнаходженням згідно матеріалів справи та за інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Від відповідача конверти з ухвалами суду повернулися на адресу господарського суду з відмітками поштового відділення "за зазначеною адресою не проживає".

З огляду на викладене суд керується ч.1 ст.64 ГПК України, у якій зазначено, що ухвала про порушення провадження по справі надсилається зазначеним особам (сторонам) за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження по справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в ЄДР юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою вважається, що ухвала про порушення провадження по справі вручена їм належним чином.

Аналогічна позиція викладена у п.п. 3.9.1, 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" де зазначено, що особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК. За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом. Доказом такого повідомлення в разі неповернення ухвали підприємством зв'язку може бути й долучений до матеріалів справи та засвідчений самим судом витяг з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" щодо відстеження пересилання поштових відправлень, який містить інформацію про отримання адресатом відповідного поштового відправлення, або засвідчена копія реєстру поштових відправлень суду. У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Крім того, суд наголошує на тому, що ухвала суду були надіслані відповідачу завчасно, з урахуванням Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958.

За таких обставин у суду маються достатні підстави вважати, що ним вжито належних заходів до повідомлення відповідача про дату, час та місце судового слухання, але відповідач не скористався своїм правом на участь свого представника у судовому засіданні.

При цьому, стаття 22 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Враховуючи те, що норми статті 65 ГПК України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

У пункті 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Так, справа розглядається за наявними в ній матеріалами, визнаними судом достатніми, в порядку статті 75 ГПК України.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті,

ВСТАНОВИВ:

01.03.2013 між Державним закладом "Спеціалізована медико-санітарна частина № 8 Міністерства охорони здоров`я України" (далі - замовник, позивач) та Приватним підприємством "Вісмет" (далі - підрядник, відповідач) укладено договір підряду на демонтування будинку № 19-1/12 від 01.13.2012 (далі - договір), за умовами п.1.1 якого замовник доручає, а підрядник забезпечує відповідно до кошторисної документації та умов цього договору виконання підрядних робіт з демонтажу будівлі пологового будинку.

Згідно п.1.2 договору об'єкт підряду: демонтаж будівлі, адреса розташування об'єкта: м. Дніпродзержинськ, пр. Аношкіна, 67.

Вартість підряду за договором є твердою, та визначається на основі договірної ціни та кошторису, що є невід'ємною частиною договору (п.3.1 договору).

Відповідно до п. 4.2 договору матеріали, одержані від підрядника після демонтування, замовник буде використовувати із урахуванням норм витрат матеріалів, визначених законодавчими нормами.

Звертаючись до суду з цим позовом позивач посилається на те, що в липні 2012 року транспортними засобами відповідача, з об'єкту підряду вивезено у невідомому напрямку 17 110 шт. білої цегли та 160 плит перекриття на суму 108 389,75 грн (станом на 17.07.2013), що підтверджується актом оцінки Правобережної товарної біржі від 23.07.2012, актом обстеження об'єкту підряду від 03.12.2012, актом документальної ревізії від 14.12.2012. На підтвердження заявлених вимог позивач надав до суду: доповідну заступника начальника ДЗ "СМСЧ № 8 МОЗ України" ОСОБА_2, матеріали інвентаризації об'єкту підряду, матеріали документальної ревізії та проектом договору з проектом актів приймання передачі матеріалів, складених та підписаних відповідачем. Про порушення умов договору керівник відповідача повідомлений листом № 8-1-13/449 від 27.07.2012, однак заходів щодо повернення майна не вжив. Позивач не встановив місце знаходження вивезених відповідачем будівельних матеріалів. Крім того, на думку позивача, відповідач привласнив його майно, розпорядившись ним на власний розсуд, місцезнаходження якого позивачу невідоме, тим самим завдавши йому майнову шкоду (збитки) у розмірі 108 389,75 грн.

Наявні обставини і стали причиною звернення позивача з цим позовом до суду.

Відповідач відзив на позов не надав та позовні вимоги не оспорив.

Однак, з матеріалів справи вбачається, що під час попереднього судового розгляду відповідачем надано договір № 74.07.12 від 02.07.2012 про надання послуг з приймання й утилізації будівельних відходів. За умовами цього договору відповідач доручив виконавцю (ТОВ "Будівельні відходи") прийняти й утилізувати будівельні відходи. Сторонами погоджено передбачувану кількість будівельних відходів 300т.

Так, на виконання умов цього договору, згідно з актом № 01 приймання-передачі наданих послуг за договором № 74.07.12 за період з 02.07.2012 до 31.07.2012 ТОВ "Будівельні відходи" прийнято від відповідача й утилізовано 117,4 т будівельних відходів (каменю, залізобетонних виробів, цегли фракції до 400 мм з об'єкту по вул. Аношкіна, 67 у м. Дніпродзержинську.

23.08.2012 відповідач направив позивачу листа, у якому, посилаючись на відсутність місця для складування відходів, повідомив про утилізацію будівельних відходів, що утворилися від демонтажу будівлі позивача.

Але, з наданих відповідачем документів не вбачається, що утилізації піддані відходи, які утворились після демонтажу будівлі, обумовленої у договорі, що утилізовано усі відходи (матеріали), які утворилися у результаті демонтажу зазначеної будівлі.

Дослідивши обставини справи, надані матеріали, оцінивши надані докази суд дійшов висновку про необхідність задоволення позову частково з таких підстав.

Відповідно до ст.193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно ст.11 Цивільного кодексу України підставою виникнення цивільних прав і обов'язків (зобов'язань) є, зокрема, договір.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 ст. 837 ЦК України передбачено, що за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Згідно ст.ст.525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства тощо. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Порушенням зобов'язання, у відповідності до ст.610 Цивільного кодексу України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання, тобто неналежне виконання.

Факт виконання відповідачем послуг, шляхом демонтування будівлі пологового будинку не оспорений та підтверджений матеріалами справи, але матеріали отримані від демонтажу в порушення умов договору не були передані позивачу.

Дослідження судом матеріалів справи показало, що доводи відповідача, які були викладені у відзиві на позовну заяву під час попереднього судового розгляду не мають під собою достатньо обгрунтованого правового підгрунтя, на якому формувалися його твердження з огляду на наступне.

В обгрунтування своєї позиції відповідач зазначав, що на адресу позивача були направлені акти приймання-передачі матеріалів, отриманих після демонтажу №1 та №2, які не були підписані останнім, та на думку відповідача, такі дії свідчили про визнання позивачем цих матеріалів непридатними для подальшого використання, у зв'язку з чим був укладений договір між відповідачем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Будівельні відходи" від 02.07.2012р. №74.07.12 про надання послуг по прийманню та утилізації будівельних відходів, на виконання умов якого були утилізовані будівельні відходи та матеріали, які не були визнані позивачем, як матеріали.

Заперечуючи проти доводів відповідача позивач зауважив, що після виявлення ним факту позадоговірного вивезення відповідачем матеріалів, отриманих, від демонтажу будівлі, відповідач особисто доставив закладу проект додаткової угоди до договору №19-1/12 підряду на демонтування будинку про відповідальне зберігання у місті Дніпропетровську, вул. Каштанова, 4-Б демонтованих матеріалів та проект Акту №1 про приймання-передачу будівельних матеріалів і конструкцій, отриманих після демонтажу, які придатні для подальшого використання та Акт №2 про передачу будматеріалів відповідачу закладом для відповідального зберігання.

На момент подання зазначених вище документів, матеріалів і конструкцій, отриманих відповідачем від демонтажу/розбирання будівлі, на території будівельного майданчика, закладу чи за адресою, вказаною в додатковій угоді, не було, що підтверджено документально (акти інвентаризації, ревізії, акт обстеження по вул. Каштанова, 4-Б ), що і послугувало основною причиною відмови від укладання вказаної додаткової угоди; технічної необхідності вивозу матеріалів та конструкцій також не існувало оскільки територія закладу складається з 6,5 га землі та 24 будівель, частина із яких не використовується; позивач, матеріали та конструкції, що отримані від розбирання будівлі, як ті що вказані в акті №1, так і інші, що протиправно вивезені з території будмайданчику, не отримував та дозволу на вивезення, не давав, що і стало причиною відмови від погодження акту №1. Крім того така форма акту законодавчо не встановлена - є типова форма №КБ-2в, якою зобов'язані користуватися бюджетні установи та заклади; позивач не передавав відповідачеві матеріали і конструкції, що вказані в Акті №2, що і стало основною причиною відмові від погодження цього акту.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позиція відповідача грунтується лише на самому його твердженні про непридатність матеріалів і конструкцій, отриманих ним від розбирання будівлі позивача, ця позиція ніякими іншими доказами не підтверджується, а його обов'язок щодо зберігання майна та відповідальність за його втрату, не спростовується відмовою сторони договору від погодження змін до договору та підроблених документів і навпаки надані відповідачем документи (акти, додаткова угода) підтверджують отримання відповідачем від демонтажу будівлі за укладеним договором придатних до подальшого використання матеріалів та конструкцій, що підтверджено особистим підписом та печаткою керівника ПП "Вісмет".

Крім того, відповідач у своїх запереченнях посилається на те, що укладаючи договір утилізації будматеріалів, він діяв в інтересах замовника, звільняючи будмайданчик від будівельного сміття, що складалось із червоної та білої цегли, залізобетонних плит перекриття, що звільняє його від цивільної відповідальності.

Проте, такі доводи відповідача не знайшли свого підтвердження, оскільки позивач ні в договорі підряду та ніяким іншим чином не надавав і не погоджував відповідачу його право самостійного розпорядження/вивезення із будівельного майданчика і утилізацію будівельних матеріалів, отриманих ним від розбирання/демонтажу будівлі. Відповідач не мав договірного чи законодавчо встановленого права визначення способу оцінки якості отриманих від демонтажу матеріалів та їх придатності до подальшого використання, оцінки та вирішення питання про утилізацію оскільки вони є чужою власністю (позивача). Його дії в цій частині носять характер позадоговірних, тобто на свій страх та відповідальність. Відходи/бій цегли та залізобетонних виробів самі по собі є товаром, який має свою ціну на українському ринку, а тому вирішення питання про його утилізацію, з врахуванням наявності у замовника вільних площ для розміщення матеріалів не відповідає розумності та інтересам виконання зобов'язання відповідачем та свідчить про його умисні дії щодо неналежного виконання договірних зобов'язань, та умисного завдання шкоди позивачеві. ТОВ "Будівельні відходи" з яким відповідачем був укладений договір утилізації приймало (якщо приймало), будівельні відходи у м. Дніпропетровську. На будівельному майданчику в м. Дніпродзержинську його представники під час навантаження присутніми не були, а тому і не можуть підтвердити факт вивезення будматеріалів (відходів) саме з демонтованої будівлі позивача, а тому зазначений договір про утилізацію судом, як доказ розглядатися не може, тобто він є недопустимим.

Судом досліджено, що будівля, яка демонтувалась на підставі договору №19-1/12 від 01.03.2012 належить на праві державної власності державі Україна та передана в оперативне управління МОЗ України в особі ДЗ "СМСЧ №8 МОЗ України".

Таким чином, усі матеріали, що були отримані від демонтажу будівлі (цегла червона і біла, плити перекриття, їх бій) є власністю держави Україна в особі позивача - замовника будівельного підряду

Як вбачається з листа Міністерство регіонального розвитку та будівництва України №2/12-21/10359 від 11.07.2010 демонтовані конструкції та матеріали від розбирання є власністю замовника. При вирішенні питання щодо можливості подальшого використання матеріалів, виробів, конструкцій, отриманих від розбирання будівель та споруд, складається тристоронній акт (замовник, проектувальник, підрядник), в якому методом експертної оцінки визначається номенклатура зазначених матеріальних ресурсів, їх кількість, технічні або якісні характеристики та обгрунтовані ціни. У випадку, якщо матеріальні цінності, що отримані від демонтажу/розбирання не використовуються на цьому ж будівництві, то номенклатура, кількість і ринкова вартість матеріальних ресурсів від розбирання визначається методом експертної оцінки комісією у складі спеціалістів замовника з подальшою реалізацією матеріальних цінностей у встановленому порядку. Акти приймання виконаних робіт мають типову форму №КБ-2в (п.1).

Виходячи з того, що будівельні норми не передбачають, у випадку якщо матеріали не використовуються на тому ж будівництві, права підрядника приймати участь у визначенні, або визначати самостійно придатність/непридатність матеріалів, отриманих ним від розбирання/демонтажу будівель та визначення їх ціни і способу використання/розпорядження. У підрядника є лише один договірний обов'язок - належним чином демонтувати будівлю та передати замовнику демонтовані матеріали (п.4.2. договору).

Відповідно до ст. 841 Цивільного кодексу України підрядник зобов'язаний вживати усіх заходів щодо збереження майна, переданого йому замовником, та відповідає за втрату або пошкодження цього майна.

Згідно ч. 1 ст. 906 Цивільного кодексу України збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст.22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків в результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (ст. 166 Цивільного кодексу України).

Згідно зі ст.224 Господарського кодексу України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобовязання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки субєкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобовязання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Відповідно до ст.623 Цивільного кодексу України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

Для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу. Учасники судового процесу мають право пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз'яснені судовим експертом. Остаточне коло цих питань встановлюється господарським судом в ухвалі (ч. 1, 2 ст. 41 ГПК України).

Так, судом досліджено висновок судової будівельно-технічної експертизи № 3112-14 від 19.12.2014, призначеної ухвалами господарського суду Дніпропетровської області від 02.12.2013 та 08.09.2014 для вирішення питань, які потребують спеціальних знань, та встановлено, що орієнтовно, загальна ринкова вартість матеріалів, що могли утворитися після демонтажу другого поверху будівлі пологового будинку по пр. Аношкіна, 67 у м. Дніпродзержинську з урахуванням строку експлуатації будівлі станом на 17 липня 2012 року складала: 102 391грн - без ПДВ. (враховуючи вартість матеріалів, що знаходяться на території СМСЧ №8). Орієнтовно загальна ринкова вартість матеріалів, що могли утворитися після демонтажу другого поверху будівлі пологового будинку по пр. Аношкіна, 67 у м. Дніпродзержинську та що знаходяться на момент проведення дослідження на території СМСЧ №8 та станом на 17 липня 2012 року складала: 22 400 грн - без ПДВ.

Інші демонтовані з 2-го поверху пологового будинку СМСМ №8 залишки матеріалів орієнтовною вартістю 79 991 грн (без ПДВ) - відсутні.

Згідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Згідно ст.33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

На підставі ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідач не надав суду доказів відсутності боргу чи контррозрахунку стягуваної суми, також не надав доказів повернення позивачу матеріалів, що утворились у результаті демонтажу другого поверху приміщення пологового будинку. При цьому, суд враховує висновки судового експерта про орієнтовну вартість відсутніх матеріалів, які могли утворитись у результаті демонтажу будівлі, яка становить 79 991,00 грн (без ПДВ).

З урахуванням викладеного та наявних у справі доказів суд вважає, що позивач належним чином довів наявність вини відповідача у невиконанні свого обовязку щодо повернення демонтованих матеріалів, а тому особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності його вини (умислу чи необережності), якщо інше не встановлено законом або договором (частина 1 ст.614 Цивільного кодексу України).

Отже, враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що належним виконанням договірного обов'язку, передбаченого умовами договору №19-1/12 від 01.03.2012, є демонтаж будівлі та передача демонтованих матеріалів замовнику. Невиконання обов'язку щодо передачі замовнику матеріалів, отриманих від демонтажу, свідчить про порушення договірного зобов'язання підрядником, що має своїм наслідком, зокрема, відшкодування збитків.

З урахуванням викладеного, позовні вимоги підлягають задоволенню в частині стягнення з відповідача 79 991,00 грн збитків, в решті позовних вимог слід відмовити.

Стосовно судових витрат суд зазначає наступне.

Згідно зі ст. 49 ГПК України витрати по сплаті судового збору покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Пунктом 4.4 розділу 4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" від 21.02.2013 №7 передбачено, що у випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Враховуючи викладене, витрати по сплаті судового збору у загальній сумі 4 201,17 грн (за подання позовної заяви у сумі 1 599,82 грн (пропорційно розміру задоволених вимог) та за подання касаційної скарги у сумі 2 601,35 грн) підлягають стягненню з відповідача.

Керуючись ст. 4-6, 33, 34, 44, 49, 75, 82-84 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Приватного підприємства "Вісмет", (49000, м. Дніпропетровськ, вул. Каштанова, 4-Б, ідентифікаційний код 33421344) на користь Державного закладу "Спеціалізована медико-санітарна частина № 8 Міністерства охорони здоров'я України" (м. Дніпродзержинськ, пр. Аношкіна, 67, ідентифікаційний код 14280954) 79 991,00 грн збитків та 4 201,17 грн витрат по сплаті судового збору, видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

3. В решті позовних вимог відмовити.

В судовому засіданні відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повний текст рішення складено та підписано 26.04.2016.

Суддя В.Д. Воронько