Ухвала суду № 57400945, 19.04.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 квітня 2016 року м. Київ К/800/6795/16

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді - Загороднього А.Ф.,

суддів: Білуги С.В., Заїки М.М.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної міграційної служби України

на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 03 червня 2015 року

та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 листопада 2015 року

у справі № 813/6100/14

за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2

до Державної міграційної служби України, Головного управління державної міграційної служби України у Львівській області,

про визнання протиправним та скасування рішення,-

встановив:

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до ДМС України, ГУ ДМС України у Львівській області про:

- визнання неправомірними та скасування рішення від 31 липня 2014 року №411-14 та №410-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнання дій незаконними другого відповідача в частині порушення встановленого законом порядку повідомлення про прийняття ДМС України рішення про відмову у визнанні позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту;

- зобов'язання ДМС України визнати громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 листопада 2015 року, позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України від 31 липня 2014 року №411-14 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України від 31 липня 2014 року №410-14 про відмову у визнанні ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано ДМС України визнати громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 особами, які потребують додаткового захисту.

У касаційній скарзі ДМС України посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Перевіривши доводи касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій щодо застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 02 квітня 2014 року громадяни РФ ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулись до ГУ ДМС України у Львівській області із заявами щодо надання їм статусу біженців або осіб, які потребують додаткового захисту.

За результатами розгляду заяв, проведених співбесід та досліджених матеріалів, рішенням ДМС України від 31 липня 2014 року №410-14 та №411-14 громадянам РФ ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту відповідно до частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особам, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені підпунктів 1, 13 частини 1 статті 1 вказаного Закону, відсутні.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини 1 статті 1 зазначеного Закону визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статтею 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відповідно до частини першої зазначеної статті особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності; релігії; національності (громадянства); належності до певної соціальної групи; політичних поглядів, неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Крім того, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «А» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Частиною другою статті 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За змістом Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Як вірно встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_2 є громадянином РФ, за національністю - росіянин, віросповіданням - мусульманин, освіта - середня спеціальна, за сімейним станом - одружений (громадянський шлюб). Рідна мова - російська.

У кінці 2000 року на початку 2001 року ним прийнято іслам, що, на думку ОСОБА_2, стало підставою для особливої уваги відносно нього з боку правоохоронних органів, в тому числі працівників ФСБ (Федеральна служба безпеки Російської федерації). Позивач також вказує, що незважаючи на те, що він та його родина мирно сповідували свою релігію, він був заарештований і засуджений за сфабрикованою справою.

В грудні 2004 року позивача та ще кількох мусульман з різних міст Башкірії затримали по звинуваченню в організації злочинного угрупування з метою здійснення терористичної діяльності. Усіх доставили до слідчого ізолятора № 1 м. Уфа, до камери № 256, яка називається «прескамера», так як в ній засуджені, що співробітничають з адміністрацією слідчого ізолятора, «вибивали» показання шляхом фізичного та психічного впливу.

Із доданих до матеріалів особової справи заявника копій документів встановлено, що вироком Верховного суду Республіки Башкортостан РФ від 04 серпня 2005 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною 1 статті 210 КК РФ - створення злочинного угрупування для скоєння тяжких і особливо тяжких злочинів; частиною 1 статті 205-1 КК РФ - схилення осіб до участі в діяльності терористичної організації та призначено покарання у вигляді 8 років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправній колонії суворого режиму. ОСОБА_2 відбував покарання з 2004 року по 2011 рік.

Через півроку після звільнення з місць позбавлення волі позивачу стало відомо, що ним знову зацікавились працівники ФСБ, а саме: постійно дзвонили йому та його родичам з приводу його місцезнаходження. Не бажаючи бути ще раз незаконно засудженим він вирішив разом з дружиною покинути Російську Федерацію.

ОСОБА_2 також повідомив, що є членом Ісламської політичної партії ХТІ. В Україну прибув разом з цивільною дружиною ОСОБА_1 10 липня 2012 року автомобілем через контрольно-пропускний пункт Новоазовськ. 11 липня 2012 року прибув в м. Сімферополь АР Крим, де і звернувся із заявою до ГУ ДМСУ в АР Крим про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За матеріалами особової справи, наказом ГУ ДМСУ в АР Крим від 09 листопада 2012 року №8 ОСОБА_2 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке залишено без змін рішенням ДМС України від 08 лютого 2013 року №6-13

Постановою окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 17 січня 2012 року адміністративний позов ОСОБА_2 було частково задоволено, визнано протиправним та скасовано наказ ГУ ДМСУ в АР Крим від 09 листопада 2012 року №8 та зобов'язано повторно розглянути заяву.

ОСОБА_2 відомо, що вказане судове рішення скасовано судом апеляційної інстанції, однак таке рішення він отримати та оскаржити не мав можливості у зв'язку з захопленням території АР Крим Російською Федерацією.

Після проведення 16 березня 2014 року референдуму в АР Крим, ОСОБА_2, не маючи змоги звернутися в ГУ ДМСУ в АР Крим, щоб забрати національний паспорт, побоюючись бути затриманим спецслужбами РФ, змушений був виїхати разом зі своєю сім'єю з півострова та прибув 23 березня 2014 року в м. Львів, де повторно звернувся за отриманням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

У своїй заяві про надання притулку в Україні ОСОБА_2 повідомив, що через ситуацію в РФ по відношенню до мусульман він боїться повертатися до країни свого походження у зв'язку із загрозою опинитися знову у в'язниці. Йому відомо, що його прізвище є у списку осіб, які фінансують заборонену в РФ мусульманську партію ХТІ, який наявний у ФСБ. Крім цього, свої побоювання обґрунтував тим, що після захоплення АР Крим він, як особа, що звернулась за захистом в Україні, може переслідуватись ще й з політичних мотивів (протокол співбесіди від 15 квітня 2014 року №1).

Також, судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою РФ, за національністю - татарка, освіта вища - в 2010 року закінчила Альметьєвський філіал інституту економіки управління і права, факультет педагогіки і психології, віросповіданням - іслам, за сімейним станом - заміжня (громадянський шлюб). Рідна мова - татарська.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 як підставою для отримання нею статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту є побоювання зазнати переслідувань в країні громадянської належності у зв'язку з релігійними переконаннями її чоловіка ОСОБА_2 Відмова від співпраці з спецслужбами РФ та звернення в Україні за отриманням притулку дає підстави вважати про наявність загрози життю її та членів її сім'ї у випадку повернення до РФ. При цьому, надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту її чоловікові ОСОБА_2 надає право на отримання такого статусу і для ОСОБА_1 за принципом збереження єдності сім'ї.

ОСОБА_1 також вказала, що їй відомі факти такого переслідування в РФ, а саме: щодо її рідної сестри ОСОБА_4, зокрема, правоохоронними органами РФ відкривались кримінальні справи, проводились незаконні обшуки тільки з тих підстав, що вона є дружиною активного учасника релігійної громади мусульман.

Судоми також встановлено, що за межами країни походження у ОСОБА_2 та ОСОБА_1 народилося двоє дітей: ОСОБА_5 - ІНФОРМАЦІЯ_3, місце народження м. Сімферополь АРК Крим, та ОСОБА_6 - ІНФОРМАЦІЯ_4, місце народження м. Львів.

Також, судами попередніх інстанцій встановлено, що «Хізбут-Тахрір Аль-Ісламі» - є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами «халіф». Методою діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського способу життя. Своїм завданням ХТІ вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені ХТІ засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, ХТІ цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю.

Така інформація надана суду свідком ОСОБА_7, який є асистентом кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Львівського Національного університету ім. І.Франка, та який має досвід роботи у сфері міграції та прав людини (працював у 1997-2000 рр. на посаді заступника директора Фонду з натуралізації та прав людини «Сприяння», що є партнером УВКБ ООН у справах біженців.

Судами також встановлено, що згідно пояснень свідка ОСОБА_8, який є головою Інформаційного офісу ХТІ в Україні, ХТІ - міжнародна ісламська політична партія, заснована у 1953 році, метою якої є відновлення ісламського способу життя шляхом встановлення держави Халіфат. Всі погляди, ідеї та метод партії побудовані виключно на Ісламі. ХТІ обмежив діяльність по відновленню Халіфату виключно у мусульманських країнах. За межами ісламського світу (в т.ч. в Росії та Україні) ХТІ веде просвітницьку діяльність по поширенню серед мусульман і немусульман ідей Ісламу. В Україні ХТІ не веде боротьби за владу і не працює над зміною державного устрою, рівно як і не зазіхає на територіальну цілісність, оскільки населення України у своїй більшості не є мусульманським. Тому ХТІ в Україні діє скоріше як релігійна організація, а не як політична партія.

Свідком ОСОБА_8 надано докази діяльності ХТІ в Україні впродовж 2012-2014 років у вигляді заяв та прес-релізів, зміст яких розкриває мету створення та ідеологію організації.

Крім того, судами досліджено, що свідок ОСОБА_9, який очолює громадську організацію «Правозахисний рух Криму» ствердив, що діяльність ХТІ на території Криму була легальною, підтвердженням чого є чисельні просвітницькі конференції, котрі проводила організація. Члени організації вели публічну діяльність, були учасниками теле- та радіо- програм. Проте Кримським та Севастопольським управліннями СБУ в інтересах РФ діяльність організації представлялася як екстремістська. Це пояснюється тим, що практично весь особовий склад їх перейшов на бік окупаційної влади. Відверто присікатися публічна діяльність ХТІ в Криму стала після пікету Генерального консульства РФ в м. Сімферополі. Завдяки російським правозахисним організаціям стало відомо про фабрикування кримінальних справ відносно членів цієї організації та інших мусульманських організацій, діяльність яких є ненасильницькою.

Управління СБУ у Львівській області за наслідками проведеної перевірки не встановило жодних обставин, за наявності яких ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не може бути визнано біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, тобто членство ОСОБА_2 у ХТІ не може бути перешкодою при прийнятті відповідного рішення ДМС України.

Аналізуючи ситуацію з правами людини в Російській Федерації, можна дійти висновку, що у випадку повернення позивачів до країни громадянської належності їх життю, здоров'ю, гідності та свободі, буде загрожувати реальна небезпека, через що в них є цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через політичні та релігійні причини.

Оскільки загальна ситуація з правами людини в Російській Федерації після залишення її ОСОБА_2 не покращилася, а кримінальна відповідальність за злочини, за яким раніше він був засуджений, посилилась, позивач є особою, яка потребує захисту.

Крім того, правильним є визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту з врахуванням того, що ОСОБА_2 є особою, яка потребує додаткового захисту, застосовуючи при цьому принцип збереження єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист.

Виходячи з наведеного суди першої та апеляційної інстанцій, приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, прийшли до обґрунтованих висновків що позивачі є особами, які потребують захисту, оскільки вони змушені були прибути в Україну та залишитися в Україні внаслідок загрози їх свободі в країні походження через побоювання застосування щодо них тортур та покарання в ситуації систематичного порушення прав людини.

Отже, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права, що призвело або могло б призвести до невірного вирішення спору, а тому оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, і підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 220, 2201, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ухвалив:

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України відхилити.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 03 червня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 листопада 2015 року залишити без змін.

Ухвала підлягає перегляду Верховним Судом України у порядку, строки та з підстав, передбачених главою третьою розділу ІV Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий А.Ф. Загородній

Судді С.В. Білуга

М.М. Заїка