Рішення № 57391564, 14.04.2016, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

___________

Справа № 635/11372/14-ц Головуючий суддя І інстанції Сітбаталова Н. І.

Провадження № 22-ц/790/236/16 Суддя доповідач Шаповал Н.М.

Категорія: Спори, що виникають із договорів позики, кредиту, банківського вкладу

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 квітня 2016 року судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області у складі:

головуючого - Шаповал Н.М.,

суддів: Кіпенка І.С.,

Кіся П.В.,

за участю секретарів - Макаренко Ю.В., Брулевичa В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 15 вересня 2015 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання права власності на 1/2 частину будинку, визнання договорів іпотеки та купівлі-продажу недійсними та витребування майна із чужого володіння,-

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2013 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати за нею, як за співвласницею, право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1, визнати недійсним іпотечний договір, укладений 20.07.2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5; визнати недійсним договір купівлі-продажу укладений 20.07.2012 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, витребувати з володіння ОСОБА_2 на її користь 1/2 частину вказаного житлового будинку з господарськими будівлями.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що перебувала з 1989 року у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 30.03.2009 року шлюб розірвано.

За час спільного проживання у шлюбі до 1998 року ними було побудовано житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1. Після припинення шлюбу їй стало відомо, що ОСОБА_6 в 1999 році право власності на цей будинок оформив на себе, а у 2007 році без її згоди подарував будинок своїй матері ОСОБА_4, яка в свою чергу уклала з ОСОБА_5 20.07.2011 року іпотечний договір в забезпечення виконання умов договору позики, предметом якого був вказаний вище житловий будинок.

В зв»язку з невиконанням ОСОБА_4 умов договору позики, на підставі вказаного договору іпотеки до ОСОБА_5 перейшло право власності на спірний будинок, і яка за договором від 20.07.2012 року продала його ОСОБА_2

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 15 вересня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_3 - задоволено в повному обсязі. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями по АДРЕСА_1, визнано недійсним іпотечний договір, укладений 20 липня 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5; визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1, який укладений 20 липня 2012 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, витребувано з володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями по АДРЕСА_1.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 ставить питання про скасування вказаного рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 Посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, зокрема, що спірний житловий будинок не є об'єктом спільної сумісної власності, оскільки шлюб фактично розпався з жовтня 1993 року. Крім того, позивачкою не доведено, що вона приймала участь у будівництві спірного будинку. Правила ст. 388 ЦК України не розповсюджуються на спірні правовідносини.

Перевіряючи законність і обґрунтованість судового рішення відповідно до вимог ч.1 ст.303 ЦПК України - у межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції слід змінити з підстав, передбачених п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України.

Приймаючи рішення про визнання за позивачкою право власності на 1/2 частину спірного житлового будинку районний суд виходив із того, що під час перебування сторонами у зареєстрованому шлюбі з 04 березня 1989 року по 30 березня 2009 року вони побудували житловий будинок, який є спільною сумісною власністю.

Без погодження з позивачкою, ОСОБА_6 подарував вказаний житловий будинок своєї матері, ОСОБА_4, за договором дарування від 24.12. 2007 року.

У частині визнання недійсним договору дарування житлового будинку рішення апеляційного суду Харківської області від 25 липня 2012 року залишено без змін ухвалою ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 червня 2014 року. ( т. 2 а.с. 22 - 24)

Оскільки договір іпотеки, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 27. 07. 2011 року, та договір купівлі - продажу вканого житлового будинку від 20. 07. 2012 року укладено без погодження з позивачкою, вказані правочини визнані недійсними.

З урахуванням того, що спірне майно було придбане ОСОБА_2 у особи, яка не мала право його відчужувати, тому судом витребувано 1/2 частини житлового будинку із володіння ОСОБА_2

З такими висновками районного суду повністю погодитися не можна за таких підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_6 перебували у зареєстрованому шлюбі з 04 березня 1989 року по 30 березня 2009 року. (том 1, а.с. 16)

У період зареєстрованого шлюбу та спільного проживання на земельній ділянці, власником якої був ОСОБА_6 на підставі державного акту про право приватної власності на землю від 21.01.1999 року, подружжям збудовано житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1.

Свідоцтво про право власності на житловий будинок останній отримав 30.04.1999 року.

За змістом ст. 22 КпШС України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен із подружжя має рівні права володіння, користуванні і розпорядження цим майном.

Аналогічна правова позиція викладена у ст. 60 СК України.

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Посилання на недоведеність позивачкою права на спільну сумісну власність у житловому будинку є безпідставними, оскільки діє законодавча преюдиція спільної сумісної власності подружжя на все майно, набуте у шлюбі.

24.12.2007 року укладено договір дарування, на підставі якого ОСОБА_6 без згоди з ОСОБА_3 подарував своїй матері ОСОБА_4 житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 30 березня 2009 року шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 було розірвано. (том 1, а.с. 16)

На даний час є чинним рішення апеляційного суду Харківської області від 25.07.2012 року в частині визнання недійсним договору дарування житлового будинку від 24.12.2007 року в 1/2 частині з тих підстав, що договір був укладений ОСОБА_6 без згоди позивачки. ( а.с. 140 - 142 т. 2)

Відповідно до ст. 61 ЦПК України, вказані обставини доказуванню не підлягають.

20.07.2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір позики.

У рахування забезпечення виконання договору позики 27.07.2011 року, між останніми був укладений іпотечний договір .

Згідно іпотечного договору, ОСОБА_4 передала ОСОБА_5 нерухоме майно, а саме - житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1.

ОСОБА_4 не виконала умови договору позики, тому ОСОБА_5, як іпотекодержатель, набула право власності на предмет іпотеки, що було передбачено п. 4.3 іпотечного договору.

20.07.2012 року ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу продала ОСОБА_2 житловий будинок АДРЕСА_1. Договір посвідчений приватним нотаріусом Харківського районного нотаріального округу Харківської області Десятниченко О.В. за реєстровим № 1642.

Положеннями ст. 203 ЦК України передбачений перелік вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Договір іпотеки був укладений з порушенням права власності позивачки на належну їй частину домоволодіння, а тому обґрунтовано визнаний недійсним судом першої інстанції.

За змістом ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, у разі вибуття майна з володіння власника за вищезазначених обставин, законодавець надає переваги у захисті власнику, а не добросовісному набувачеві.

Згідно роз'яснень, які містяться у п. 21, 22, 23, 26 постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07. 02. 2014 р. № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», спір про повернення майна, що виникає з договірних відносин або відносин, пов'язаних із застосуванням наслідків недійсності правочину, підлягає вирішенню відповідно до законодавства, яке регулює ці відносини.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред'явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, суду під час розгляду справи слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 ЦК.

У зв'язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Відповідно до статті 387 ЦК та частини третьої статті 10 ЦПК, особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача.

При цьому суди повинні мати на увазі, що право власності на рухоме майно доводиться за допомогою будь-яких передбачених процесуальним законодавством доказів, що підтверджують виникнення такого права у позивача.

У разі коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов'язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК.

Якщо власник вимагає повернення свого майна з володіння особи, яка незаконно ним заволоділа, така позовна вимога підлягає розгляду та вирішенню також за правилами статей 387, 388 ЦК.

Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК, власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК.

Оскільки спірна частина житлового будинку вибула з володіння власника не з її волі іншим шляхом, тому вона підлягає поверненню ОСОБА_3 з підстав, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Рішення суду першої інстанції у частині визнання недійсним договору купівлі - продажу житлового будинку від 20 липня 2012 року слід скасувати і відмовити ОСОБА_3 у задовленні позову у цій частині, оскільки на вказані правовідносини розповсюджуються положення ст.ст. 387, 388 ЦК України.

Судова колегія вважає за необхідне виключити з мотивувальної частини судового рішення посилання на ст. 392 ЦК України і визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частину вказаного житлового будинку, оскільки право власності на вказану частину будинку ОСОБА_3 набула у порядку, передбаченому ст. 22 КпШС України. ( ст. 60 СК України).

Посилання ОСОБА_2 на те, що існує рішення Харківського районного суду Харківської області від 10.12. 2014 року, яке залишено без змін апеляційним судом Харківської області 10. 03. 2015 року про відмову у задоволенні позову про визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частину спірного будинку не є підставою для відмови позивачці у задоволенні позову про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки відмовляючи у задоволенні позову суди посилалися на те, що позивачкою неправильно обраний спосіб захисту. На час розгляду справи власником спірного будинку була ОСОБА_2, яка вказаний будинок придбало на підставі договору купівлі - продажу у ОСОБА_5, яка у свою чергу право власності на вказаний будинок придбала на підставі іпотечного договору, укладеного з ОСОБА_4 З урахуванням положень ст. 204 ЦК України, презумції правомірності правочину і така презумпція не спростована, також позивачка на той час не пред'являла вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння, тому у задоволенні позову було відмовлено. ( т. 2 а.с. 107 - 108, 133-139)

Ухвалою Вищого спеціалізованого Суду від 11 червня 2014 року судові рішення у частині позовних вимог про визнання за позивачкою права власності на 1/2 частину житлового будинку скасовані та справа в цій частині направлена на новий розгляд до суду першої інстанції. ( т. 2 а.с. 140- 142)

Керуючись ст.ст. 303, 304, п. 4 ч. 1 ст. 309, 317, 319 ЦПК України, судова колегія,-

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Харківського районного суду Харківської області від 15 вересня 2015 року - змінити.

У частині визнання недійсним договір купівлі - продажу житлового будинку АДРЕСА_1, який укладений 20. 07. 2012 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, рішення суду скасувати, у задоволенні позову у цій частині відмовити.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: Н.М. Шаповал

Судді: І.С. Кіпенко

П.В. Кісь