Рішення № 57373504, 21.04.2016, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 159/6333/15-ц Провадження № 22-ц/773/500/16 Головуючий у 1 інстанції: Луньова Т.М. Категорія: 20 Доповідач: Федонюк С. Ю.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 квітня 2016 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді Федонюк С.Ю. ,

суддів - Завидовської-Марчук О.Г., Свистун О.В.,

з участю:

секретаря - Концевич Я.О.,

позивача - ОСОБА_1,

представника позивача - ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, Ковельської міської ради про визнання дійсним договору купівлі-продажу квартири та визнання права власності на квартиру в порядку спадкування та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 05 лютого 2016 року,

в с т а н о в и л а:

В грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою до ОСОБА_3, Ковельської міської ради про визнання дійсним договору купівлі-продажу квартири по АДРЕСА_1, укладеного між її чоловіком ОСОБА_4 та ОСОБА_5 і ОСОБА_6 04 березня 1998 року на Волинській аграрній спеціалізованій біржі та зареєстрованого за № 148, а також про визнання за нею права власності на дану квартиру в порядку спадкування після смерті її чоловіка ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року.

18 січня 2016 року ОСОБА_3 подала до суду зустрічну позовну заяву до ОСОБА_1 про визнання недійсним зазначеного договору купівлі-продажу квартири.

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 05 лютого 2016 року у первісному позові ОСОБА_1 до ОСОБА_3, Ковельської міської ради про визнання дійсним договору купівлі-продажу квартири та визнання права власності на квартиру в порядку спадкування відмовлено повністю.

Зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири задоволено повністю. Визнано недійсним договір купівлі продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 і ОСОБА_5 на Волинській аграрній спеціалізованій біржі 04 березня 1998 року, реєстраційний №148. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати у справі у сумі 2551,20 грн.

Не погоджуючись із даним рішенням суду, позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій покликається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, та невідповідність висновків суду обставинам справи, просила його скасувати та ухвалити нове, яким заявлені нею позовні вимоги задовольнити повністю, а в частині щодо зустрічного позову - відмовити у задоволенні.

Відповідно до положень ст. 303 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог , заявлених у суді першої інстанції.

Заслухавши пояснення осіб, які брали участь у справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає скаргу такою, що підлягає задоволенню частково.

Так, відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Відмовляючи в задоволенні первісного позову, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для визнання дійсним угоди купівлі-продажу квартири на біржі без її нотаріального посвідчення, а внаслідок цього і визнання права власності на цю квартиру за позивачкою в порядку спадкування, та задовольняючи зустрічний позов, суд дійшов висновку про підставність та обґрунтованість позовних вимог про визнання спірного біржового договору недійсним за зустрічним позовом ОСОБА_3, яка не пропустила строку позовної давності відповідно до ст.ст.257, 261, 267 ЦК України, оскільки про існування такого договору їй стало відомо лише в грудні 2015 року при отриманні копії первісного позову по даній справі, а інша сторона - ОСОБА_1 та її представник в суді не заявили про застосування наслідків пропущення строків позовної давності.

Колегія суддів з такими висновками повністю погодитись не може, оскільки оскаржуване рішення суду зазначеним вимогам закону в повній мірі не відповідає.

Судом встановлено, що 04 березня 1998 року на Волинській спеціалізованій аграрній біржі в м. Луцьку між чоловіком позивача та матір'ю і братом відповідача ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу квартири, згідно з яким ОСОБА_4 придбав у ОСОБА_5 і ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1.

14 липня 1998 року між позивачем ОСОБА_1 та матір'ю відповідача ОСОБА_5 було укладено нотаріальний договір купівлі-продажу однокімнатної квартири по АДРЕСА_6.

Право власності на вказане нерухоме майно Волинським обласним бюро технічної інвентаризації було зареєстровано 05 травня 1998 року за реєстровим № 11773 за ОСОБА_4, а також 16 липня 1998 року за № 13519 за ОСОБА_5, що підтверджено відповідними реєстраційними посвідченнями ВОБТІ (а.с.9, 78), витягом з Реєстрової книги на домоволодіння, що належить окремим громадянам і колгоспним дворам по м. Ковелю, щодо квартири по АДРЕСА_6 (а.с.93-96), та дослідженими в суді матеріалами інвентаризаційних справ на вказані квартири (а.с.97-103) .

З часу укладення договору купівлі-продажу квартири і до теперішнього часу позивач ОСОБА_1 мешкає у спірній квартирі по АДРЕСА_1, а відповідач ОСОБА_3 - у квартирі по АДРЕСА_6.

З пояснень сторін та досліджених у справі доказів суд першої інстанції прийшов до висновку, що фактично між зазначеними особами було здійснено міну нерухомого майна, що було оформлено вказаними договорами купівлі-продажу.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про товарну біржу", товарна біржа є організацією, що об'єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов'язаних з ним торговельних операцій.

Крім того, ст.2 зазначеного Закону встановлено, що основними принципами діяльності товарної біржі є рівноправність учасників біржових торгів, застосування вільних (ринкових) цін, публічність проведення біржових торгів.

Отже, товарна біржа - це оптовий, регулярно діючий ринок, де відбувається торгівля сировиною, матеріалами, іншими товарами, допущеними до обігу на біржі, створений для зручності здійснення комерційної діяльності юридичними та фізичними особами, які, в свою чергу, повинні бути обов'язково зареєстрованими відповідною біржею як її учасники.

Відповідно до ст. ст. 57, 58 Конституції України, ст.5 ЦК України до застосування підлягають акти цивільного законодавства, що регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Враховуючи, що спірні правовідносини виникли у березні 1998 року, для їх врегулювання слід застосовувати ЦК УРСР в редакції 1963 року.

Статтею 47 ЦК УРСР (1963 р.) була передбачена обов'язковість нотаріальної форми угоди і наслідки недотримання такої форми.

Частиною 2 ст.47 ЦК УРСР (1963 р.) передбачено, що у разі, якщо одна із сторін повністю або частково виконала угоду, яка потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, що виконала угоду, визнати угоду дійсною.

У пункті 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України №3 від 28 квітня 1978 року «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» зі змінами та доповненнями роз'яснено, що з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, зокрема договори довічного утримання; застави, купівлі-продажу (у тому числі при придбанні на біржових торгах), міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його частини.

Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі ч. 2 ст.47 ЦК України, суд повинен перевірити, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов.

Відповідно до ст.224 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст.227 цього Кодексу договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (ст.47 цьогоКодексу).

Якщо одна зі сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.

Таким чином, враховуючи, що нотаріально біржова угода не була посвідчена, а факту ухилення іншої сторони від такого посвідчення в суді не доведено, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про відсутність передбачених законом підстав для визнання в судовому порядку дійсним біржової угоди купівлі-продажу спірної квартири.

Разом з тим, судом невірно застосовано норми закону при вирішенні питання про дотримання строку позовної давності за вимогами зустрічного позову.

Відповідно до п. 6 Прикінцевих та перехідних положеннях ЦК України (2004 року) зазначено, що правила Цивільного Кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Звертаючись із зустрічним позовом, ОСОБА_3 обгрунтовувала вимоги тим, що у період часу з 1996 року по 2005 рік вона перебувала у місцях позбавлення волі і про наміри своїх рідних відчужити належну їм квартиру нічого не знала. Повернувшись у 2005 році з місць позбавлення волі, виявила, що у спірній квартирі мешкають позивач та її чоловік, а її мати мешкає у однокімнатній квартирі по АДРЕСА_6, яка раніше належала позивачеві ОСОБА_1 та її чоловікові. У 2003 році, тобто до часу її повернення з місць позбавлення волі, брат ОСОБА_6 вже помер, а мати у зв'язку із похилим віком - понад вісімдесят років, та перенесеними хворобами не могла пояснити, за яких обставин належна їй раніше квартира перейшла у власність ОСОБА_4 ОСОБА_3 зазначала, що лише у грудні 2015 року, отримавши із суду копію позовної заяви ОСОБА_1 з відповідними додатками, дізналась про порушення її прав.

Однак, відповідно до ст.ст.71,75 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки, а позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.

Згідно зі ст.80 ЦК 1963 року закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Як у ст.75 ЦК попередньої редакції, так і в ст. 262 ЦК України в теперішній редакції, встановлено, що зміна (заміна) сторін у зобов'язанні не тягне за собою зміни порядку обчислення та перебігу строку позовної давності.

Згідно з п.3 ст.10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд згідно зі ст.11 ЦПК України розглядає цивільну справу в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Отже, з огляду на те, що з березня 1998 року - з часу укладення спірного договору купівлі-продажу його ніхто із сторін не оспорював, за життя брата ОСОБА_3 та матері, які померли відповідно у 2003 році і 2008 році, вони як продавці квартири не мали жодних претензій щодо порушення їх прав, пов'язаних із укладенням цього договору, тому строк позовної давності за позовом про визнання договору недійсним минув у 2001 році, тобто, ще задовго до того, як за твердженням ОСОБА_3 вона прийняла у спадщину майно своїх рідних. Оскільки суду не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, що свідчили би про поважність причин для його поновлення, тому судова колегія не вбачає підстав для задоволення вимог за зустрічним позовом.

Разом з тим, судом встановлено, що у грудні 2013 року чоловік позивача ОСОБА_4 помер. Після його смерті відкрилась спадщина, у тому числі на квартиру АДРЕСА_1. Позивач прийняла спадщину, яка відкрилась після смерті чоловіка, оскільки проживала разом з ним, і звернулась до нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на майно, в тому числі і на спірну квартиру, однак у вчиненні вказаної нотаріальної дії їй було відмовлено з тих підстав, що позивачем не було надано належним чином оформлених правовстановлюючих документів на спірне нерухоме майно. Зокрема, договір купівлі-продажу спірної квартири не був нотаріально посвідчений, а тому, на думку нотаріуса, це унеможливлює реалізацію прав позивача як спадкоємця.

Згідно зі ст.392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За змістом ст. ст. 128, 153 ЦК УРСР (1963 року) право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Дійсно, ч. 2 ст. 15 Закону України «Про товарну біржу» передбачено, що зареєстровані на біржі угоди не підлягають нотаріальному посвідченню. Угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі. Вказана норма була зазначена у тексті біржової угоди купівлі-продажу нерухомості, укладеної 04 березня 1998 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 і ОСОБА_6 (п.14 угоди). Сторони договору за життя не намагалися його нотаріально посвідчити, зважаючи на вказані норми Закону.

В даному випадку право власності виникло на підставі договору купівлі-продажу, який проведено у якості біржової операції між продавцем ОСОБА_6, ОСОБА_5 і покупцем ОСОБА_4, зареєстрований на Волинській спеціалізованій аграрній біржі за № 148 від 04 березня 1998 року.

Здійснивши державну реєстрацію в КП «Волинське ОБТІ» права власності на квартиру, яку ОСОБА_4 придбав за договором купівлі-продажу № 148 від 04.03.1998 року, держава цим самим визнала право власності ОСОБА_4 на спірну квартиру, як таке, що виникло на незаборонених законом підставах.

Як вбачається з матеріалів справи, право власності на спірну квартиру за ОСОБА_4 зареєстроване в органах Волинського бюро технічної інвентаризації 05 травня 1998 року за № 11773, згідно реєстраційного посвідчення (а.с.9). Його право власності з 1998 року і до січня 2016 року ніким не оспорювалось.

Також право власності ОСОБА_5 на квартиру, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_6, посвідчено КП «Волинське ОБТІ» 16 липня 1998 року за № 13519 (а.с.78).

Відповідно до п.1.4 Правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, затверджених Наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству за №56 від 13.12.1995 року, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 19 січня 1996 року за № 31/1056, які були чинними на час укладення біржової угоди, державну реєстрацію об'єктів нерухомого майна здійснюють державні підприємства - бюро технічної інвентаризації місцевих органів державної виконавчої влади на підставі відповідних правовстановлюючих документів (додаток № 1), за рахунок власників нерухомого майна.

В Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких проводиться така державна реєстрація об'єктів нерухомого майна, що знаходиться у власності юридичних чи фізичних осіб (додаток № 1 до Правил) серед інших у п.6 визначено - договори купівлі-продажу, міни, зареєстровані біржею.

Отже, реєстрація Волинським обласним бюро технічної інвентаризації за покійним чоловіком позивачки ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого біржею, а не нотаріусом, станом на березень 1998 року не суперечила чинному законодавству.

Крім того матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 року, ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 року, а ОСОБА_4 - ІНФОРМАЦІЯ_1 року (а.с. 7, 8, 11), отже з цього часу повністю втрачено можливість нотаріального посвідчення сторонами вказаної біржової угоди купівлі-продажу.

Згідно з листом Ковельської державної нотаріальної контори №1308/01-16 від 07.07.2014 року позивачеві ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1 у зв'язку з відсутністю належним чином оформлених правовстановлюючих документів, а саме нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу спірної квартири.

Біржова угода купівлі-продажу від 04 березня 1998 року носила реальний характер, повністю виконана, зареєстрована в БТІ належним чином. Реєстрація права власності на підставі даного договору є законною та ніким не оспорювалась у встановлений законом строк .

Оскільки покупець повністю виконав умови договору купівлі-продажу квартири, сплатив за придбане майно обумовлені кошти, разом з дружиною - позивачем ОСОБА_1 з 1998 року зареєстровані в спірній квартирі, договір у відповідності з вимогами ч. 2 ст. 227 ЦК УРСР зареєстрований в ВОБТІ, у передбаченому законом порядку угода купівлі-продажу з підстав недотримання нотаріальної форми судом не визнавалася недійсною, тому ОСОБА_4 на підставі ст. ст. 128, 153 ЦК УРСР і ст. 49 Закону України "Про власність" набув право власності на спірну квартиру і правомірно володів нею.

З огляду на зазначені вимоги закону, встановивши фактичні обставини справи, дослідивши надані сторонами докази в їх сукупності, з урахуванням того, що інших спадкоємців у померлого ОСОБА_4, крім його дружини, немає, колегія суддів приходить до висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання права власності за позивачем ОСОБА_1 в порядку спадкування після смерті її чоловіка ОСОБА_4

Згідно зі ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Отже, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду в частині відмови в первісних позовних вимогах про визнання права власності в порядку спадкування та в задоволенні зустрічного позову - скасуванню.

Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів -

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 05 лютого 2016 року в частині відмови в позові щодо визнання права власності та в частині задоволення зустрічного позову і стягнення судових витрат скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

Первісний позов задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року.

В зустрічному позові ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири відмовити.

В решті рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, і може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий

Судді