Постанова № 57372238, 21.04.2016, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2; e-mail: inbox@adm.lv.court.gov.ua; тел.: (032)-261-58-10 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 квітня 2016 року м. Львів № 813/6584/15

10 год. 23 хв.

Львівський окружний адміністративний суд у складі судді Клименко О.М. за участю секретаря судового засідання Дорош Х.Р. та сторін і інших осіб, які беруть участь у справі:

позивача: представник не прибув;

відповідача 1: представник Ільчишин О.М.;

відповідача 2: представник не прибув;

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Державної судової адміністрації України, Апеляційного суду Львівської області про визнання протиправними дій та стягнення коштів, -

ВСТАНОВИВ :

ОСОБА_2 звернувся з позовом до Державної судової адміністрації України, Апеляційного суду Львівської області, в якому просить:

- визнати протиправними дії Державної судової адміністрації України щодо виплати позивачу суддівської винагороди в розмірі однієї мінімальної заробітної плати з 01.01.2015 року по 31.03.2015 року, в розмірі посадового окладу з 01.04.2015 року по 28.09.2015 року, відпускних нарахувань з 28.09.2015 року та допомогу на оздоровлення без врахування належного посадового окладу та вислуги років 40%, невиплати вихідної допомоги;

- стягнути з відповідача заборговані кошти у розмірі 274827,22 грн.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що Законом України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» № 76-VIII від 28.12.2014 року та Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» № 192-VIII від 12.02.2015 року протиправно зменшено розмір його щомісячної суддівської винагороди, оскільки акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Стверджує, що норми ч. 9 ст. 129 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції, чинній з 01.01.2015 року, та норми ч. 10. ст. 133 цього ж Закону в редакції, чинній з 01.04.2015 року, не можуть поширюватись на правовідносини стосовно виплати позивачу його суддівської винагороди. Також стверджує про порушення його права на вихідну допомогу, встановлену статтею 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Представник позивача в судове засідання не прибув, подав до суду клопотання про розгляд справи без його участі.

Відповідач 1 позов заперечив повністю з підстав, викладених в письмових запереченнях на позовну заяву, в яких зазначив про те, що суддівська винагорода виплачувалась позивачу в розмірах, встановлених чинним на момент нарахування та виплати Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Стосовно вимоги позивача про стягнення вихідної допомоги зазначив, що на момент звільнення позивача стаття 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка передбачала виплату вихідної допомоги, втратила чинність згідно з Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні».

Представник відповідача 1 проти позову заперечив з підстав, викладених у запереченні, просив у задоволенні адміністративного позову відмовити.

Відповідач 2 подав письмовий відзив на позовну заяву, у якому зазначив про те, що Апеляційний суд Львівської області здійснював виплату суддівської винагороди позивачу відповідно до норм чинного на момент здійснення виплати законодавства.

Представник відповідача 2 в судове засідання не прибув, про дату, час та місце судового розгляду був належним чином повідомлений.

Суд заслухав пояснення представника відповідача 1, дослідив долучені до матеріалів справи письмові докази, оцінив їх в сукупності і встановив наступні фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Постановою Верховної Ради України від 23.12.2010 року позивача обрано безстроково на посаду судді Апеляційного суду Львівської області.

16.04.2014 року позивач подав письмові заяви до Вищої ради юстиції та Верховної Ради України про його звільнення з посади у зв'язку з досягненням віку 65 років відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 126, ст. 131 Конституції України та ст. 102 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Постановою Верховної Ради України від 12.11.2015 року позивача було звільнено з посади судді Апеляційного суду Львівської області у зв'язку з досягненням віку 65 років.

Наказом Голови Апеляційного суду Львівської області № 68-К від 27.11.2015 року позивача з 30.11.2015 року виключено зі складу суддів Апеляційного суду Львівської області. Цим же наказом передбачено виплату позивачу компенсацію за невикористану частину щорічної відпустки за відпрацьований період роботи з 10.01.2015 року по 30.11.2015 року тривалістю 21 календарний день.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п. 9 ч. 4 ст. 126 Конституції України суддя звільняється з посади органом, що його обрав у разі подання суддею заяви про відставку.

Як зазначено в пункті 3.1 рішення Конституційного Суду України у справі № 1-1/2013 за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статей 103, 109, 131, 135, 136, 137, підпункту 1 пункту 2 розділу ХІІ «Прикінцеві положення», абзацу четвертого пункту 3, абзацу четвертого пункту 5 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 19.11.2013 року № 10-рп/2013, аналіз розділу VІІІ Конституції України та Закону № 2453 дає Конституційному Суду України підстави для висновку, що відставка судді є особливою формою звільнення його з посади за власним бажанням та обумовлена наявністю в особи відповідного стажу роботи на посаді судді. Наслідком відставки є, зокрема, припинення суддею своїх повноважень з одночасним збереженням за ним звання і гарантій недоторканості, а також набуттям прав на виплату вихідної допомоги та отримання пенсії або щомісячного довічного грошового утримання.

Суд звертає увагу, що позивача звільнено з посади судді у відставку лише 12.11.2015 з незалежних від нього обставин.

Частина 3 статті 22 Конституції України передбачає, що при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Із загального змісту статті 22 Конституції України можна зробити висновок, що права і свободи людини і громадянина в Україні можуть тільки розширюватись, удосконалюватись, але ніяким чином не звужуватись.

На зазначене вказують і рішення Конституційного суду України у справах про гарантії незалежності суддів від 18.06.2007 року № 4-рп (2007) та про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання від 11.10.2005 року (2005), зокрема, Конституція України не допускає будь-яких обмежень у правах судді на заробітну плату, пенсію, щомісячне довічне грошове утримання тощо.

Щодо виплат позивачу суддівської винагороди у зменшеному розмірі та компенсації за невикористані дні відпусток, суд зазначає наступне.

Законом України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» №76-VIII від 28 грудня 2014 року статтю 129 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» доповнено частиною дев'ятою, якою передбачено, що судді з моменту закінчення його повноважень до моменту прийняття рішення про його звільнення (відставку) здійснюється виплата суддівської винагороди у розмірі однієї мінімальної заробітної плати у розрахунку за повний календарний місяць.

Вказаний Закон в частині виплати суддівської винагороди набрав чинності 01.01.2015 року.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, у зв'язку із закінченням повноважень позивачу з 1 січня 2015 року суддівська винагорода почала виплачуватись згідно з Законом №76-VІІІ - у розмірі однієї мінімальної заробітної плати.

Крім того, враховуючи зменшення суддівської винагороди, позивачу у зменшеному розмірі здійснено виплати у зв'язку з перебуванням у щорічній основній відпустці, додатковій відпустці, а також виплати допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу та компенсації відпустки.

Також, Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» № 192-VIII від 12.02.2015 року Закон України «Про судоустрій і статус суддів» викладено в новій редакції, яка набрала чинності з 28.03.2015 року.

Згідно з частиною десятою статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», в редакції Закону України від 12.02.2015 № 192-VIII, суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Судом встановлено, що наказом Голови апеляційного суду Львівської області № 11-К від 11.01.2012 року ОСОБА_2 встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 40% посадового окладу з 01.01.2012 року.

Нарахування у зменшеному розмірі заробітної плати вплинуло на розмір компенсації за невикористані дні відпустки у зв'язку із звільненням позивача.

Аналізуючи вищеперелічені норми законодавства та встановлені обставини справи, суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що позивачем вчасно вжито усіх залежних від нього заходів для того, щоб бути звільненим у відставку.

Проте, держава не змогла забезпечити виконання вимог законодавства щодо своєчасного звільнення позивача та надання йому можливості своєчасно оформити та отримувати пенсійне або інше грошове забезпечення.

Більше того, держава переклала майнову відповідальність за свою бездіяльність безпосередньо на позивача, обмеживши Законами №76-ІІІ та № 192-VIII розмір його суддівської винагороди.

Враховуючи вищенаведені норми, позивач опинився в умовах, коли без його волі істотно змінено умови оплати праці, він позбавлений можливості звільнитись та отримувати належне соціальне забезпечення, а також повноцінно реалізувати своє право на працю на іншому підприємстві, установі, організації тощо, тобто позивача позбавлено права на матеріальне забезпечення, яке, на його думку, його б влаштовувало.

Слід зазначити. що недопустимість впливу на незалежність судді неодноразово підтверджено рішеннями Конституційного Суду України, зокрема, у рішеннях від 20.03.2002 року № 5-рп/2002, від 01.12.2004 року № 19-рп/2004, від 11.10.2005 року № 8-рп/2005, від 22.05.2008 року № 10-рп/2008, від 03.06.2013 року № 3-рп/2013.

В свою чергу, визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо) та надання їм у майбутньому статусу судді у відставці. Право судді у відставці на пенсійне або щомісячне довічне грошове утримання є гарантією належного здійснення правосуддя і незалежності працюючих суддів та дає підстави висувати до суддів високі вимоги, зберігати довіру до їх компетентності і неупередженості. Щомісячне довічне грошове утримання судді спрямоване на забезпечення гідного його статусу життєвого рівня, оскільки суддя обмежений у праві заробляти додаткові матеріальні блага, зокрема обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу. Конституційний принцип незалежності суддів означає, у тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя.

Таким чином, конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання). Статус судді та його елементи, зокрема матеріальне забезпечення судді після припинення його повноважень, є не особистим привілеєм, а засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя.

Крім того, відповідно до частин 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Так, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

За таких обставин, суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що Європейський суд з прав люди у своєму рішенні «Олександр Волков проти України» від 09 січня 2013 року посилається на доповідь Томаса Хаммарберга, Комісара з прав людини Ради Європи.

У вказаній доповіді зазначено, що незалежність судової системи, що також передбачає незалежність кожного окремого судді, повинна бути захищена як на законодавчому, так і на практичному рівні. Комісар відзначив, що судді в Україні не захищені від зовнішнього тиску, в тому числі і політичного. Для усунення тих чинників, які роблять суддів вразливими і послаблюють їхню незалежність, необхідні рішучі дії в кількох напрямках. Влада повинна розглядати будь-які заяви про випадки неприпустимого політичного або іншого втручання в роботу судових органів і забезпечити ефективні засоби правового захисту.

Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини 3 статті 32 Кодексу законів про працю України про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

Проте, позивача не було попереджено про значне зменшення розміру суддівської винагороди та здійснено її виплату у зменшеному розмірі, починаючи з січня 2015 року.

Відповідно до вимог частини 2 статті 145 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснює Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів загальної юрисдикції, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України та Державної судової адміністрації України.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну судову адміністрацію України», затвердженого рішенням Ради суддів України від 22 жовтня 2010 року за №12, Державна судова адміністрація України здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади з метою створення належних умов функціонування судів і діяльності суддів, представляє суди у відносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування в межах повноважень, установлених законом.

Крім того, підпунктом 16 пункту 4 вказаного Положення встановлено, що ДСА України відповідно до покладених на неї завдань здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції (крім Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів), Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, ДСА України та її територіальних управлінь.

З урахуванням проаналізованих правових норм та встановлених в ході судового розгляду обставин, суд приходить до висновку про безпідставність доводів відповідача 1 щодо відсутності правових підстав для виплати позивачу суддівської винагороди, а саме посадового окладу, допомоги на оздоровлення, компенсації невикористаної відпустки при звільненні та інших виплат, які обчислюються із урахуванням розміру посадового окладу судді, у розмірах, визначених Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI в редакції, яка діяла до 1 січня 2015 року.

Разом з тим, суд звертає увагу, що вимога позивача щодо визнання протиправними дій Державної судової адміністрації України щодо виплати позивачу суддівської винагороди в розмірі однієї мінімальної заробітної плати з 01.01.2015 року по 31.03.2015 року, в розмірі посадового окладу з 01.04.2015 року по 28.09.2015 року, відпускних нарахувань з 28.09.2015 року та допомоги на оздоровлення без врахування належного посадового окладу та вислуги років 40% та невиплати вихідної допомоги задоволенню не підлягає, оскільки відповідач 1 не вчинив дій, які порушують права позивача.

Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача 1 заборгованих коштів у розмірі 274827,22 грн., суд враховує наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 146 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди загальної юрисдикції фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Відповідно до ст. 22 Бюджетного кодексу України для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів.

Суд зазначає, що розпорядником бюджетних коштів стосовно нарахування та виплати суддівської винагороди позивачу є Апеляційний суд Львівської області. Відтак, суд не наділений повноваженнями на здійснення заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, оскільки реалізація таких заходів у даному випадку є виключною компетенцією Апеляційного суду Львівської області.

Слід зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 11 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

За таких обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, аналізу положень законодавства та матеріалів справи, враховуючи пояснення сторін, суд приходить до висновку про необхідність зобов'язання Апеляційного суду Львівської області здійснити перерахунок та виплатити ОСОБА_2 недоплачену суддівську винагороду, а саме посадовий оклад, допомогу на оздоровлення, компенсацію невикористаної відпустки при звільненні та інші виплати, які обчислюються із урахуванням розміру посадового окладу судді, у розмірах, визначених Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI в редакції, яка діяла до 1 січня 2015 року, починаючи з 1 січня 2015 року по день звільнення, оскільки саме в такий спосіб порушені права позивача будуть захищені у повному обсязі.

Щодо позовних вимог, які стосуються невиплаченої вихідної допомоги, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції, яка діяла до 01.04.2014 року) судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна неоподатковувана допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Позивач звернувся до Вищої ради юстиції та Верховної Ради України із заявами про його звільнення з посади у зв'язку з досягненням віку 65 років 16 квітня 2014 року.

Закон України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» № 1166-VII від 27.03.2014 року, яким виключено статтю 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VI від 07.07.2010 року, набрав чинності з 01.04.2014 року, тобто до подання позивачем заяви про вихід у відставку.

Твердження позивача про те, що виключення із Закону України «Про судоустрій і статус суддів» норми про право судді на отримання вихідної допомоги звужує раніше гарантований йому законом відповідний обсяг прав, що суперечить ст. 22 Конституції України - не заслуговують на увагу.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 19.11.2013 року у справі № 1-1/2013 зазначив, що «за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір»

З огляду на наведене, станом на момент звернення позивача із заявою про вихід у відставку чинним Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не було передбачено права судді, який вийшов у відставку, на отримання вихідної неоподатковуваної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, тому у задоволенні адміністративного позову у цій частині слід відмовити.

Відповідно до ч. 2 ст. 162 КАС України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про:

1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення;

2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії;

3) зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій;

4) стягнення з відповідача коштів;

5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян;

6) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян;

7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України;

8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

З урахуванням викладеного, суд приходить висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Позивачем було сплачено судовий збір за подання адміністративного позову немайнового характеру, зокрема, з вимогою про визнання протиправними дій відповідача 1. Враховуючи те, що у задоволенні вказаної позовної вимоги відмовлено, а від сплати судового збору за позовну вимогу про стягнення заробітної плати позивача звільнено, правила ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України застосовувати не слід.

Керуючись ст.ст. 17-19, 94, 160-163, 167 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ :

Адміністративний позов задовольнити частково.

Зобов'язати Апеляційний суд Львівської області здійснити перерахунок та виплатити ОСОБА_2 недоплачену суддівську винагороду, а саме посадовий оклад, допомогу на оздоровлення, компенсацію невикористаної відпустки при звільненні та інші виплати, які обчислюються із урахуванням розміру посадового окладу судді, у розмірах, визначених Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI в редакції, яка діяла до 1 січня 2015 року, починаючи з 1 січня 2015 року по день звільнення.

В решті позовних вимог відмовити.

Постанова суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга подається до Львівського апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Львівського апеляційного адміністративного суду.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 КАС України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Повний текст постанови складено та підписано 26.04.2016 року.

Суддя Клименко О.М.