Ухвала суду № 57369328, 20.04.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"20" квітня 2016 р. м. Київ К/800/34548/15

Вищий адміністративний суд України у складі суддів:

головуючого - Веденяпіна О.А. (судді-доповідача), Зайцева М.П., Загороднього А.Ф.,

секретар судового засідання Корецький І.О.,

за участю: представника позивача: Манойленко К.В., Мисник Н.В.,

представника відповідача: Перепелюка О.В.,

прокурора : Кузнецової Ю.В.,

розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2015 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2015 року

у справі №2а-1624/12/2670

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Агенство безпеки «КУБ»

до Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві,

за участю Прокуратури Подільського району міста Києва,

про скасування податкових повідомлень-рішень,

в с т а н о в и в :

Товариство з обмеженою відповідальністю «Агентство безпеки «КУБ» (далі - Товариство) звернулось в суд з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві (далі - Інспекція) про скасування податкових повідомлень-рішень від 02 грудня 2011 року № 0001212330 та № 0001222330.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 05 червня 2012 року, позов задоволено повністю: скасовано податкові повідомлення-рішення від 02 грудня 2011 року № 0001212330 та № 0001222330

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 21 січня 2015 року названі рішення скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2015 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2015 року, адміністративний позов Товариства задоволено повністю: визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 02 грудня 2011 року №0001212330 та №0001222330.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просив їх скасувати та прийняти рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

В запереченнях на касаційну скаргу позивач з доводами та вимогами відповідача не погодився, просив касаційну скаргу Інспекції залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах касаційної скарги, заслухавши представників сторін, прокурора, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено позапланову невиїзну позапланову документальну перевірку Товариства з питань правильності нарахування та своєчасності сплати до бюджету податку на прибуток підприємства та податку на додану вартість по взаємовідносинам з ТОВ «Леміш Груп», за результатами якої складено акт перевірки від 11 листопада 2011 року № 444/23-304/32620689, згідно з яким позивачем порушено вимоги:

- пункту 1.32 статті 1, пункту 5.1, підпункту 5.2.1 пункту 5.2, підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в результаті чого занижено податок на прибуток підприємства на суму 2 103 236,00 грн.;

- підпункту 7.2.3 пункту 7.2, підпунктів 7.4.1, 7.4.4, 7.4.5 пункту 7.4, підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», в результаті чого занижено податок на додану вартість на загальну суму 1 663 096,00 грн.

Підставою для висновків, викладених в акті перевірки, про наявність порушень податкового законодавства позивачем був встановлений в ході перевірки факт безпідставного відображення позивачем у податковому обліку вартості господарських операцій з ТОВ «Леміш Груп», оскільки, на думку відповідача, господарські операції між зазначеними суб'єктами господарювання не були реальними.

На підставі вказаного акту відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення від 02 грудня 2011 року:

-№ 0001212330, яким Товариству збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток на 629 045,00 грн., в тому числі: за основним платежем - 2 103 236,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 525 809,00 грн.

- № 0001222330, яким Товариству збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на 2 078 870,00 грн., в тому числі: за основним платежем - 1 663 096,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 415 774,00 грн.

Згідно з обставинами, встановленими судами попередніх інстанцій, між позивачем та ТОВ «Леміш Груп» було укладено договори про надання послуг контролю, про надання послуг із виготовлення та розповсюдження поліграфічної продукції в межах України, договір про надання послуг із правової роботи, договір про проведення підбору персоналу, договір про надання послуг із фотозйомки об'єктів, а також договір про продаж матеріальних цінностей (канцелярських товарів, меблів, сантехніки, спецодягу).

На підтвердження фактичного виконання господарських операцій з метою виконання умов договорів позивачем надано акти виконаних робіт, податкові накладні, видаткові накладні, примірники листівок, таблиці виконання завдань щодо контролю.

На підтвердження наявності господарської мети за наслідками отримання названих товарів та робіт позивачем також надано докази.

Згідно з вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 24 січня 2012 року в кримінальній справі №1-2005/11 за обвинуваченням ОСОБА_6 у вчиненні злочину, передбаченого статтею 205 частини 2 Кримінального кодексу України, придбання ТОВ «Леміш Груп» здійснювалось з метою прикриття незаконної діяльності та без мети здійснення господарської діяльності з метою використання для здійснення протиправної діяльності, яка полягає у наданні послуг з переведення безготівкових коштів в готівкові.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що реальність господарських операцій між позивачем та його контрагентом підтверджуються документально, а обставини, що зазначені у вироку, не містять відомостей про не здійснення господарських операцій ТОВ «Леміш Груп» із позивачем.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає висновки судів першої та апеляційної інстанцій помилковими, зробленими з порушенням норм процесуального права, без повного з'ясування обставин, що мають значення для вирішення спору, а оцінка наявних у матеріалах справи доказів здійснена без дотримання положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам законності та обґрунтованості, що встановлені статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України.

До того ж, суди попередніх інстанцій, як свідчить ухвала Вищого адміністративного суду України від 21 січня 2015 року, якою скасовані постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2012 року та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 05 червня 2012 року, а справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції, не врахували висновки та мотиви суду касаційної інстанції. З урахуванням наведеного суди не дотримались вимог частини 5 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при розгляді справи.

Відповідно до частин 2 та 3 статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим - ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Згідно з частиною 4 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України на суд покладається обов'язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі.

За змістом пункту 3 частини 1 статті 163 Кодексу адміністративного судочинства України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються обставини, встановлені судом із посиланням на докази, мотиви неврахування окремих доказів, а також мотиви, з яких суд виходив при ухваленні рішення, і положення закону, якими він керувався. В мотивувальній частині рішення наводяться дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінка всіх доказів, з яких виходив суд при вирішенні спору; визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд повинен це обґрунтувати.

В світлі висновку, викладеному у пункті 25 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен із специфічних, доречних та важливих доводів заявника, а виходячи з позиції цього суду, що висловлена в пункті 42 рішення «Бендерський проти України», відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються.

Вказані вимоги зобов'язують суди при вирішенні справи у кожному конкретному випадку вживати передбачені законом заходи з метою з'ясування всіх обставин у справі, що мають значення для вирішення спору, встановити та надати вичерпну оцінку фактичним обставинам у межах спірних правовідносин з метою з'ясування об'єктивних причин та факторів, що зумовили настання для платника податків негативних наслідків у вигляді порушеного права, що підлягає захисту, та в достатній мірі висвітлити мотиви прийняття конкретних рішень.

Разом з тим, наведених вимог суди попередніх інстанцій не дотримались.

Відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (втратив чинність з 01 січня 2011 року) валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

До складу валових витрат, згідно з підпунктом 5.2.1 цієї статті, включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Підпунктом 5.3.9 пункту 5.3 цієї ж статті визначено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Абзацами першим, другим підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (втратив чинність з 1 січня 2011 року) встановлено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до абзац перший підпункту 7.4.5 пункту 7.4 цієї статті названого Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»).

Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для цілей визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Разом з тим, суди попередніх інстанцій наведеному уваги не надали та, здійснюючи оцінку відображених позивачем в податковому обліку вартості товарів (робіт, послуг), належним чином не перевірили реальності господарських операцій та не з'ясували чи призвели ці операції до реальних змін майнового стану позивача.

Досліджуючи обставини реальності господарської операції, слід мати на увазі, що документи та інші дані, що спростовують або підтверджують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податковому обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, змісту послуг, що надаються тощо. При цьому сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце.

Водночас, суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, не дослідили та перевірили належним чином обставин фактичного здійснення господарських операцій з урахуванням специфіки договорів, що укладені між суб'єктами господарювання.

Так, зокрема, судами попередніх інстанцій не перевірено які конкретно юридичні послуги надавались ТОВ «Леміш груп» і не перевірено чи підтверджується надання таких послуг доказами. В силу того, що за звичаєм ділового обороту юридичні послуги (консультації, процесуальні документи) супроводжуються документальним оформленням, позивач як особа, що зобов'язана підтверджувати дані власного податкового обліку, мав надати докази фактичного виконання вказаних послуг та пов'язаності таких послуг з його господарською діяльністю.

Це саме стосується й послуг фотографування. Оскільки позивач відображав у податковому обліку операції з фотографування, результати таких послуг мають підтверджуватися доказами, зокрема фотовідбитками. Водночас в матеріалах справи такі докази відсутні, а суди попередніх інстанцій, не вжили заходів щодо витребування таких доказів.

Щодо задекларованих позивачем сум податкового кредиту, відображених за наслідками поставки товару, суди попередніх інстанцій не перевірили обставин щодо транспортування такого товару та обліку його на складі позивача. В матеріалах справи містяться акти про списання товарів, однак, в силу відсутності документів обліку товару на складі, неможливо перевірити чи списувався саме той товар, що надійшов від ТОВ «Леміш Груп».

Слід відмітити і те, що, роблячи оцінку господарським операціям як таким, що є реальними/не нереальними суди мають надавати оцінку всім важливим доводам, якими сторони обґрунтовували свою позицію.

Разом з тим, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою доводи відповідача, на підтвердження яких наданні докази, про те, що про безпідставність відображення в податковому обліку господарських операцій з контрагентами свідчать обставини відсутності у контрагента необхідних умов для здійснення господарських операцій, зокрема у контрагента позивача відсутні ресурси, основні фонди та інші засоби, які необхідні для поставки товарів (робіт, послуг).

Також суди не звернули уваги й на те, що відповідач, обґрунтовуючи факт порушення позивачем, посилався на пояснення директора ТОВ «Леміш Груп» ОСОБА_7, який заперечив свою участь у веденні господарської діяльності підприємства та у підписанні будь-яких документів від його імені, в тому числі й документів щодо діяльності з позивачем.

Оцінюючи вказаний довід, судам попередніх інстанцій слід було на підставі належних та допустимих доказів перевірити хто був відповідальним за ведення фінансово-господарської діяльності ТОВ «Леміш Груп» у період здійснення господарських операцій з позивачем. У випадку наявності інформації про те, що відповідальні за ведення господарської діяльності особи контрагента позивача надані на підтвердження господарської операції документи не підписували і не складали, слід поставити в порядку, визначеному статтею 81 Кодексу адміністративного судочинства України, питання про проведення експертного дослідження на предмет наявності чи відсутності ознак підроблення підпису посадовими особами, які підписували первинні документи, видані ТОВ «Леміш Груп» або допитати посадових осіб вказаного суб'єкта господарювання в порядку, визначеному статтями 77, 78 Кодексу адміністративного судочинства України. Встановлення обставин підписання документів уповноваженою/не уповноваженою особою має важливе значення для правильного вирішення даної справи, зокрема, щодо правомірності включення позивачем до складу податкового кредиту сум податку на додану вартість та зменшення оподатковуваного доходу на суму витрат.

Слід зазначити, що суди попередніх інстанцій також не встановили чи порушувалась кримінальна справа відносно директора ТОВ «Леміш Груп» ОСОБА_7 та чи виносився вирок за результатами розслідування вказаної справи.

Згідно з частиною 4 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України вирок суду у кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Водночас при вирішенні спору суди попередніх інстанцій не встановили на підставі вироку Шевченківського районного суду м. Києва від 24 січня 2012 року період вчинення ОСОБА_10 злочинних дій, що полягали у фіктивному підприємництві ТОВ «Леміш Груп», та не перевірили чи вчинялись зазначені злочинні дії в період господарських операцій з позивачем та не перевірили чи вчинення вказаною особою злочинних дій впливає на реальність господарських операцій позивача.

Вказані обставини та фактичні дані залишилися поза межами дослідження судами першої та апеляційної інстанцій, що, з урахуванням повноважень касаційного суду (які не дають касаційній інстанції права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні), виключає можливість перевірити Вищим адміністративним судом України правильність висновків судів попередніх інстанцій в цілому по суті спору.

Під час нового розгляду справи суду слід взяти до уваги викладене в цій ухвалі, встановити наведені у ній обставини, що входять до предмета доказування у даній справі, для чого в разі необхідності зобов'язати сторони надати докази, яких не буде вистачати для з'ясування цих обставин, або ж витребувати такі докази у інших осіб, в яких вони можуть знаходитися; дати правильну юридичну оцінку встановленим обставинам та постановити рішення відповідно до вимог статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та(або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

З огляду на викладене, а також враховуючи той факт, що судами попередніх інстанцій на підставі належних та допустимих доказів не було з'ясовано належним чином обставини справи, в той час як їх встановлення впливає на правильність вирішення спору, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України,

у х в а л и в:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2015 року скасувати і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.

Судді О.А. Веденяпін М.П. Зайцев А.Ф. Загородній