Ухвала суду № 57331722, 21.04.2016, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/2636/16

Головуючий у першій інстанції Кисельов В. К.

Доповідач Сегеда С. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.04.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого Сегеди С.М.,

суддів: Гайворонського С.П.,

Кононенко Н.А.,

за участю секретаря Фабіжевської Т.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу вивчивши апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 липня 2015 року у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» в особі філії «Одеське регіональне управління «Банк «Фінанси та кредит» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки, треті особи: Реєстраційна служба головного управління юстиції в Одеській області, Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області,

встановила:

24 листопада 2014 року Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та кредит») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що між позивачем, ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_3 09.02.2007 року був укладений Кредитний договір № 16к-80, відповідно до умов якого Відповідач отримала кредит на загальну суму 57 400, 00 (п'ятдесят сім тисяч чотириста) доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14,5% відсотків річних, а відповідач зобов'язалася повернути ці грошові кошти у строк до 09.02.2027 року (далі - Кредитний договір).

Видача кредитних коштів підтверджується меморіальним валютним ордером № 3 від 09.02.2007 року.

В забезпечення виконання зобов'язань щодо погашення кредиту, сплаті відсотків за користування кредитом, можливих штрафних санкцій, а також відшкодування збитків, пов'язаних із порушенням умов Кредитного договору між позивачем та відповідачем 09.02.2007 року був укладений Іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гребенюк І.М., зареєстрований в реєстрі під № 710, відповідно до умов якого в іпотеку надана квартира під номером АДРЕСА_1, загальною площею 36,8 кв.м., що складається з однієї житлової кімнати площею 17,8 кв. м. (далі за текстом - Іпотечний договір).

Враховуючи наявні порушення договірних зобов'язань, керуючись положеннями Кредитного договору та чинного законодавства України, Банк звернувся до суду з вимогами про стягнення з відповідачів заборгованості за Кредитним договором.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09.11.2010 р. було стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі Філії «Одеське РУ» ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» заборгованість за Кредитним договором № 16к-80 від 09.02.2007 р. в сумі 737 123,70 грн. (а.с.17-19).

Позивач в позові вказав, що зазначене судове рішення набрало законної сили 20.11.2010 р.

Разом з тим, посилаючись на те, що рішення суду про стягнення заборгованості виконано не було, заборгованість за Кредитним договором не погашена, позивач просив його вимоги задовольнити та звернути стягнення на предмет іпотеки.

Крім того, зазначив, що з огляду на те, що рішення про стягнення заборгованості було ухвалене у 2010 році, розмір заборгованості Відповідача збільшився і станом на 13.08.2014 р. становить 2 700 563,62 грн. за офіційним курсом Національного банку України станом на 13.08.2014 р. за 1,00 дол. США - 13,110661 грн.), а саме:

51 997,73 доларів США, що еквівалентно 681 724,61 грн. - сума строкової заборгованості по основному боргу кредиту;

3726,80 доларів США, що еквівалентно 48 860,81 грн. - сума простроченої заборгованості по основному боргу кредиту;

987,56 доларів США, що еквівалентно 12 947,56 грн. - сума строкової заборгованості по відсоткам;

40 507,20 доларів США, що еквівалентно 531 076,17 грн. - сума простроченої заборгованості по відсоткам;

1 425 954,47 грн. - пеня за прострочення заборгованості по основному боргу кредиту та відсоткам.

Справа була розглянута у відсутність відповідачів при заочному розгляді справи.

Заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 08 липня 2015 року позовні вимоги ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» було задоволено частково.

Було звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру під номером АДРЕСА_1 загальною площею 36,8 кв.м., що складається з однієї житлової кімнати площею 17,8 кв. м., шляхом визнання права власності на вказану квартиру за ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит».

Виселено ОСОБА_3 та ОСОБА_4 із вказаної квартири.

Разом з тим, суд в оскаржуваному рішенні вказав, що рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 із вказаної квартири підлягає виконанню після припинення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року № 1304-VІІ.

Позовні вимоги ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» в частині передачі предмету іпотеки на збереження позивачу до моменту реєстрації права власності було залишено без задоволення.

Стягнуто з відповідачів на користь позивачів в рівних частках суму судового збору у загальному розмірі 3654 грн.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 27 січня 2016 року заяву ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про перегляд заочного рішення було залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ставлять питання про скасування даного судового рішення, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

До суду апеляційної інстанції апелянти, представник ОСОБА_7 та представники третіх осіб не з'явились, будучи належним чином повідомленими про час і місце судового засідання.

В свою чергу апелянт ОСОБА_4 надала суду заяву про відкладення розгляду справи через її хворобу. Однак колегія суддів відмовила в задоволенні вказаної заяви, оскільки поважних причин неявки в судове засідання заявник ОСОБА_4 колегії суддів не надала.

При цьому колегія суддів враховує, що аналогічні заяви від ОСОБА_4 надходили і до суду першої інстанції, що свідчить про її бажання затягнути строк розгляду справи, а не прийняття в ній участі (а.с.98, 108, 145). При цьому апелянт ОСОБА_4 лише один раз прийняла участь у розгляді справи до ухвалення оскаржуваного заочного рішення -24.03.2015 року (а.с.76).

В інші судові засідання відповідач ОСОБА_4 не з'являлась, будучи належним чином повідомленою про час і місце судового засідання (а.с.54, 59, 69, 73, 79, 82, 103, 111, 120, 153, 158).

Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, заперечень проти неї, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.

Так, одним із доводів апеляційної скарги є те, що апелянти не були належним чином повідомленими про час і місце судового засідання, в якому було ухвалено оскаржуване заочне рішення суду.

Однак, дані доводи є безпідставними, з огляду на те, що відповідач ОСОБА_4 була належним чином повідомлена про час і місце судового засідання на 08.07.2015 року (а.с.106).

В свою чергу, відповідач ОСОБА_3 також була повідомлена про час і місце судового засідання, яке мало відбутись 08.07.2015 року, оскільки 16.06.2015 року знайомилась з матеріалами справи, в яких вказані відомості вже були зазначені (а.с.107).

Таким чином, враховуючи ці обставини, та неявку відповідачів в судове засідання, призначене на 08.07.2015 року, суд першої інстанції правомірно і обґрунтовано постановив ухвалу про розгляд справи в заочному порядку у відсутність відповідачів (а.с.124).

Іншим доводом апеляційної скарги є посилання апелянтів на те, що рішення Київського районного суду м. Одеси від 09.11.2010 року, на яке є посилання суду в оскаржуваному заочному рішенні, не набрало законної сили.

Однак вказані доводи також є необґрунтованими і спростовуються ухвалою апеляційного суду Одеської області від 11.11.2013 року, яким рішення Київського районного суду м. Одеси від 09.11.2010 року залишено без змін (а.с.207, 210).

При цьому, колегія суддів зазначає, що вищевказаним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09.11.2010 р. по справі № 2-5532/10 було стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі Філії «Одеське РУ» ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» заборгованість за Кредитним договором № 16к-80 від 09.02.2007 р. в сумі 737 123,70 грн. (сімсот тридцять сім тисяч сто двадцять три гривні сімдесят копійок).

Таким чином, зазначене судове рішення набрало законної сили 11.11.2013 року.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, вказане рішення суду про стягнення заборгованості не виконано, заборгованість за Кредитним договором не погашена до теперішнього часу. Зазначені обставини стали підставою для ухвалення оскаржуваного заочного рішення.

Також безпідставними є доводи апелянтів про те, що ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», в особі Філії «Одеське РУ» ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», не мав права укладати Кредитний договір в іноземній валюті, оскільки не мав ліцензії НБУ на здійснення кредитних операцій в іноземній валюті та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями.

Такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи із того, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09.11.2010 р. по справі № 2-5532/10, яке набрало законної сили 11.11.2013 року, вже було стягнуто в солідарному порядку з апелянтів ОСОБА_3 і ОСОБА_4 кредитну заборгованість (а.с.17-19, 207-210), що свідчить про безпідставність вказаних доводів апелянтів.

Крім того, зазначені доводи апелянтів спростовуються рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 31 березня 2014 року, а також ухвалою апеляційного суду Одеської області від 30.09.2014 року, якою вказане рішення суду першої інстанції було залишено без змін, тобто набрало законної сили (а.с.211).

Так, вказаним судовим рішенням було відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» про визнання Кредитного договору, Іпотечного договору та договорів поруки недійсними.

При цьому, підставою для відмови в позові у тому числі було те, що ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» мав право здійснювати операції з надання кредиту в іноземній валюті, оскільки отримав у встановленому законом порядку банківську ліцензію та дозвіл на здійснення валютних операцій, про що зазначено в мотивувальній частині рішення.

У відповідності до ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Таким чином те, що ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» мав право здійснювати операції з надання кредиту в іноземній валюті при укладенні Кредитного договору з апелянтом ОСОБА_3, є встановленою обставиною і не підлягає доказуванню при розгляді даної справи.

Що стосується оскаржуваного заочного рішення, яким суд звернув стягнення на предмет іпотеки, то колегія суддів погоджується з цим висновком суду, з огляду на наступне.

Так, як вбачається з матеріалів справи, в якості забезпечення належного виконання зобов'язань по вищевказаному Кредитному договору, 09.02.2007 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та відповідачем ОСОБА_3 був укладений Іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гребенюк І.М., зареєстрований в реєстрі під № 710, відповідно до умов якого іпотеку була надана АДРЕСА_1, загальною площею 36,8 кв.м., що складається з однієї житлової кімнати площею 17,8 кв. м.

У відповідності до п. 2 Іпотечного договору, вищевказана квартира як предмет іпотеки передається в іпотеку в забезпечення повернення кредитних ресурсів, виданих за Кредитним договором, а також відсотків за користування Кредитними ресурсами, а також комісійної винагороди за Кредитним договором, неустойки за Іпотечним договором або за Кредитним договором, враховуючи відшкодування збитків, завданих простроченням платежів за Основним зобов'язанням, відшкодування витрат по зверненню стягнення на предмет іпотеки в повному обсязі, визначеному на момент фактичного задоволення вимог.

Пунктом 3 Іпотечного договору сторонами була узгоджена вартість предмету іпотеки, яка становила 290 096,00 грн. (двісті дев'яносто тисяч дев'яносто шість гривень).

З огляду на те, що рішення про стягнення заборгованості було ухвалене у 2010 році, розмір заборгованості відповідача ОСОБА_3 збільшився і станом на 13.08.2014 р. склав 2 700 563,62 грн., про що вказано вище.

У відповідності до ст. 572 ЦК України, ст. 1 Закону України «Про заставу», ч. 6 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» кредитор (іпотекодержатель, заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (іпотекодавець, заставодавець) забезпеченого заставою (іпотекою) зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Статтею 12 Закону України «Про іпотеку» та ст. 20 Закону України «Про заставу», у разі порушення іпотекодавцем (заставодавцем) обов'язків, встановлених іпотечним договором (договором застави), іпотекодержатель (заставодержатель) має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки (застави).

Відповідно до положень ст. 7 Закону України «Про іпотеку», за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Частинами 1 та 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється, в тому числі, на підставі рішення суду.

У відповідності до ч. 3 ст. 36 та ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку», договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Так, п 8.4.8. Іпотечного договору визначено право Банку достроково звернути стягнення на предмет іпотеки у разі неналежного виконання Іпотекодавцев будь-яких умов Кредитного договору, в тому числі, але не обмежуючись переліченим нижче, у разі несвоєчасної чи неповної сплати щомісячних платежів, несвоєчасного повернення сум зобов'язань за Кредитним договором, в тому числі кредиту, процентів, комісійної винагороди, неустойки. Право звернення стягнення на предмет іпотеки Іпотекодержатель набуває також, якщо Іпотекодержатель, відповідно до п. 3.4. Кредитного договору заявить Іпотекодавцю вимогу повернути кредит та сплатити проценти, комісійну винагороду до настання строку, зазначеного у п. 3.2. Кредитного договору, а Іпотекодавець не виконає зазначене зобов'язання.

Відповідно до п. 10 Іпотечного договору звернення стягнення на предмет іпотеки за Іпотечним договором здійснюється на розсуд Іпотекодержателя або за рішенням суду, або за виконавчим написом нотаріуса.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного і обґрунтованого висновку про необхідність звернення стягнення на предмет іпотеки, шляхом визнання за ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» права власності на предмет іпотеки, за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на момент проведення державної реєстрації права власності на іпотечне майно на рівні, не нижчому на звичайні ціни на цей вид майна.

При цьому суд обґрунтовано послався на п. 39 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012 року № 5, в якому зазначено, що з урахуванням положень частини третьої статті 33, статті 36, частини першої статті 37 ЗУ «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Суд першої інстанції також дійшов правильного висновку про необхідність виселення відповідачів із займаної ними квартири, яка є предметом іпотеки.

Так, у відповідності до ч. 4 ст. 9, ст.ст. 39-40 Закону України «Про іпотеку» виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, проводиться в порядку, встановленому законом. При цьому суд за заявою іпотекодержателя одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки за наявності підстав, передбачених законом, ухвалює рішення про виселення мешканців цього житлового будинку чи житлового приміщення.

Згідно 3 ст. 109 ЖК України звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Керуючись зазначеними нормами закону, Банк направив на адресу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 вимоги про усунення порушень умов Кредитного та Іпотечного договору, попередивши при цьому про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки у разі незадоволення зазначених вимог Банку, а також про виселення з предмету іпотеки, які отримані відповідачами 12.11.2014 року (а.с.22-26).

Таким чином, оскільки відповідачі не виконали вимогу ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» про виселення із квартири, яка є предметом іпотеки, суд дійшов правильного висновку про їх виселення за рішенням суду.

Що стосується доводів апелянтів про те, що суд незаконно не застосував Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», то вони також є необґрунтованими, з огляду на наступні обставини.

Так, відповідно до п.1 ст.1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року № 1304-VII (далі - Закон України «Про мораторій»), протягом дії цього Закону: не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Як було зазначено вище, за Кредитним договором кредит видавався в іноземній валюті у розмірі 57400 доларів США, крім того він надавався з метою придбання житла - квартири АДРЕСА_1, загальною площею 36,8 кв.м.

Згідно даних реєстру, окрім цієї квартири будь-якого нерухомого майна за відповідачами не зареєстровано.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що на відповідачів розповсюджується дія вищевказаного Закону України «Про мораторій».

Разом з тим, суд правильного вказав, посилаючись на практику Верховного Суду України, що установлений Законом України «Про мораторій» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Оскільки вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону.

У відповідності до ч. 2 ст. 360-7 ЦПК України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Таким чином, суд дійшов правильного висновку про те, що оскаржуване рішення суду, в частині визнання права власності та виселення відповідачів, підлягає виконанню після припинення дії Закону України «Про мораторій».

Згідно ч.ч. 1,2,3 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти позовних вимог та доводів апеляційної скарги.

У відповідності до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційну скаргу слід відхилити, оскаржуване рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 304, п.1 ч.1 ст. 307, ст.ст. 308, 313 - 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 липня 2015 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Судді апеляційного суду Одеської області: С.М. Сегеда

С.П. Гайворонський

Н.А. Кононенко