Рішення № 57321397, 18.04.2016, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 465/3668/11 Головуючий у 1 інстанції: Мартинишин М.О.

Провадження № 22-ц/783/2459/16 Доповідач в 2-й інстанції: Гірник Т. А.

Категорія:76

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2016 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі:

головуючого судді: Гірник Т.А.

суддів: Бакуса В.Я., Левика Я.А.

секретар - Симець В.І.

з участю представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3

відповідача ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційними скаргами представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 15 грудня 2015 року та додаткове рішення Франківського районного суду м. Львова від 3 лютого 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на квартиру, -

В С Т А Н О В И Л А:

Позивач ОСОБА_2 /ОСОБА_4 / у грудні 2011 року звернулася в суд з позовом до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя. Заявами від 06.04.2012 року, 04.06.2013 року, 09.09.2014 року вимоги уточнювала та в кінцевому просила постановити рішення, яким в порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю визнати за нею право власності на ? частки квартири АДРЕСА_1 та визнати за ОСОБА_4 право власності на ? частки квартири АДРЕСА_1. Встановити порядок користування зазначеною квартирою, виділивши у користування позивача ОСОБА_2 житлову кімнату пл. 14, 5 м кв, з балконом під літ. 6-10, у користування ОСОБА_4 виділити житлову кімнату пл. 18, 6 м кв з балконом під літ 6-11, інші приміщення: житлову кімнату площею 17, 3 м кв. кухню площею 11,4 м кв.м. ванну кімнату пл. 2, 9 м кв, вбиральню пл. 0,9 м кв, коридор пл. 10 м кв, вбудовану шафу пл.. 0,9 м кв, балкон пл.. 0,7 м кв залишити у спільному користуванні.

Відповідач ОСОБА_4 подав до суду зустрічну позовну заяву, в якій після подання заяви про зміну предмету позову, просив суд визнати за ним право особистої приватної власності на спірну квартиру за адресою: АДРЕСА_2.

Оскаржуваним рішенням у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 377 грн. 50 коп. судового збору, що було сплачено при поданні зустрічної позовної заяви.

Оскаржуваним додатковим рішенням Франківського районного суду м. Львова від 3 лютого 2016 року задоволено заяву ОСОБА_4 про ухвалення додаткового рішення. В такому зазначено адресу квартири, на яку визнано право власності за позивачем по зустрічному позову, а саме визнано за ОСОБА_4 право особистої приватної власності на спірну квартиру за адресою: АДРЕСА_2

Судові рішення оскаржив представник позивача за первісним позовом. Посилаючись на їх незаконність, прийняття з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки якого не відповідають дійсним обставинам справи, просить рішення основне та додаткове скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні зустрічного позову відмовити, первісний позов задоволити повністю.

Мотивує тим, що суд першої інстанції безпідставно об'єднав позов ОСОБА_4. поданий у 2015 року в одне провадження із справою, яка тягнеться ще з 2011 року, оскільки позов ОСОБА_4 був поданий до суду після того, яка дана справа була направлена до суду першої інстанції на новий розгляд судом касаційної інстанції. В даному випадку суд мав відмовити у відкритті провадження у справі на підставі ч.2 ст.122 ЦПК України: у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Крім того, одночасно з наявними двома позовами про поділ спільного майна подружжя, суд першої інстанції приймає до того ж провадження ще зустрічний позов ОСОБА_4 про відступ від рівності часток у спільній сумісній власності, та згодом зустрічний позов про визнання права особистої приватної власності на квартиру, і в кінцевому вирішує вимоги зустрічного позову про визнання за ОСОБА_4 право власності на квартиру в цілому.

Зазначає, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 2003 по 2011 роки. Договір довічного утримання був укладений ОСОБА_4 08.08.2008 року. Саме за цим договором квартира по АДРЕСА_2 перейшла у власність сторін. Договір довічного утримання хоча і було укладено одним із подружжя, однак на його укладення надавала згоду позивач, як дружина. Кошти, які витрачались на утримання та матеріальне забезпечення відчужувача квартири ОСОБА_5 були спільні кошти подружжя, яке проживало у цій квартирі. ОСОБА_2 також приймала участь в утриманні відчужувача та спірної квартири у відповідності до договору довічного утримання.

Зазначає, що майно набуте за договором довічного утримання, укладеним одним із подружжя за згодою іншого подружжя, не є особистою власністю дружини або чоловіка.

Тому суд безпідставно не врахував положення ст. 57, 60, 61 СК України та задовольнив зустрічний позов.

Звертає увагу також на те, що ОСОБА_4 пропустив строк позовної давності щодо вимог про поділ майна подружжя.

При розгляді справи за апеляційною скаргою представник позивача доводи апеляційної скарги підтримав.

Відповідач ОСОБА_4 підтримав письмові заперечення на апеляційні скарги в яких просить залишити такі без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Враховуючи тривалість вирішення спору в суді, що у тому числі пов»язане із заміною суддів та скасуванням попередньо винесеного рішення із направленням справи на новий розгляд, відповідно змінювались обставини, що зумовлювали зміну позовних вимог, тому попередньо заявлений ним зустрічний позов про поділ майна подружжя. в тому числі спірної квартири втратив свою актуальність, що зумовило заявлення вимоги про визнання за ним одноосібного права власності на це житло. Просить врахувати, що ремонтні роботи у кватирі проводились як у період шлюбу з позивачем так і після його розірвання, однак стороною у договорі довічного утримання був лише він. Позивач більшу частину часу проводила у батьків в Тернопільській області. Суд правильно врахував, що за його рахунок отримана за договором довічного утримання квартира була значно покращена, оскільки надав суду численні докази понесення витрат на будівельні матеріали та докази виконання ремонтних робіт за які розраховувався особисто. На даний час створив іншу сім»ю, в квартирі окрім першої дружини та їх дитини, зареєстровано другу дружину та спільну дитину від другого шлюбу.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що така підлягає до задоволення.

Відповідно до вимог ст.ст.11, 59, 60 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до вимог цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При цьому кожна із сторін зобов»язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до вимог ст.213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з»ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що рішення суду таким вимогам не відповідає.

Відповідно до ч. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічний позов, суд виходив із наступного.

Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 19.06.2003 року, що підтверджено копією свідоцтва про одруження №1-СГ №156017 від 19.06.2003 року. Відповідно до рішення Франківського районного суду м.Львова від 01.12.2011 року шлюб між сторонами розірвано.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Поділ майна подружжя може бути здійснено у добровільному або судовому порядку.

Відповідно до ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужував) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Відповідно до положень ст. 754 ЦК України набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, передане за договором довічного утримання (догляду), укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі іншого правочину. На майно, передане набувачу за договором довічного утримання (догляду), не може бути звернене стягнення протягом життя відчужувача.

Судом встановлено, що за договором довічного утримання від 08.08.2008р., посвідченого державним нотаріусом 5-ї Львівської держнотконтори та зареєстрованого в реєстрі за № 2-853, під час перебування у шлюбі з позивачкою - ОСОБА_4 уклав договір довічного утримання, згідно якого ОСОБА_5 передала йому у власність квартиру по АДРЕСА_3 у м.Львові, яка складається з трьох житлових кімнат та кухні, житловою площею 50,4 кв.м., загальною площею 79,2 кв.м./ а.с. 14 том. 1/.

Відповідно до умов договору, ОСОБА_5 передала у власність ОСОБА_4 належну її на праві власності квартиру по АДРЕСА_3 у м.Львові, а ОСОБА_4 в свою чергу зобов'язувався довічно повністю утримувати ОСОБА_5, забезпечувати її харчуванням, медикаментами, доглядом і необхідною допомогою та гарантував її довічне проживання в цій квартирі.

Вирішуючи спір, суд врахував положення ст. ст. 57, 60 СК України та у тому числі врахував та застосував правову позицію, викладену у постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у справі № 6-612цс15, від 1 липня 2015 року та зазначив у своєму рішенні що за цією позицією - вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими:

1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності;

2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості СК Українимістить винятки із загального правила.

Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у статті 60 СК України.

За змістом цієї норми належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.

Виходячи з наведеного для правильного застосування статті 60 СК України та визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя».

Задовольняючи вимоги зустрічного позову суд врахував, що позивач ОСОБА_2 не була стороною в договорі довічного утримання, не приймала на себе ніяких зобов'язань по виконанню умов договору довічного утримання, в зв'язку з цим не набула прав на частину квартири по АДРЕСА_3 у м.Львові.

Суд вважав встановленим, що умови вказаного договору з боку набувача майна фактично виконувались відповідачем за первісним позовом ОСОБА_4 за рахунок особистих коштів, які згідно існуючої домовленості належали ОСОБА_4

В тому числі суд врахував, що згідно рішення Франківського районного суду м.Львова від 16.04.2015 року вбачається, що ОСОБА_4 мав особисті кошти отриманні за договором позики від 23.03.2008 року від свого батька, які використовувались для виконання вказаного договору з боку набувача.

За наведених обставин прийшов до висновку про відмову у задоволенні первісного позову та задовольнив зустрічний позов.

З обґрунтованістю такого рішення суду першої інстанції колегія суддів не може погодитись з огляду на наступне.

За змістом положень ст. 57, 60, СК України - встановлено загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими:

1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності;

2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості СК Українимістить винятки із загального правила.

Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у статті 60 СК України.

За змістом цієї норми - майно набуте одним із подружжя за договором довічного утримання не належить до майна, яке не є спільною сумісною власністю подружжя.

Колегія суддів погоджується з мотивами рішення суду першої інстанції щодо необхідності враховувати обставини щодо участі іншого подружжя, яке не є стороною такого договору у набутті такого майна. Однак не погоджується з висновками суду.

Матеріалами справи встановлено, що договір довічного утримання укладено 08.08.2008 року / а.с. 14 том. 1/ .Право власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_2 у Львові зареєстроване 12.08.2008 року / а.с. 15 том. 1/.

За змістом цього договору від набувача майна за договором довічного утримання не вимагалось понесення витрат на момент його укладення та отримання квартири у власність. За змістом п. 7 Договору довічного утримання у ОСОБА_4 виникали зобов»язання перед ОСОБА_5 по наданню її довічно забезпечення та догляд у спосіб забезпечення житла у цій же квартирі, забезпечення триразовим щоденним харчуванням, придатним для носіння одягом та взуттям, здійснення догляду та необхідної допомоги, надання побутових послуг, забезпечення згідно з рецептами лікарів лікувальними засобами незалежно від їх вартості. Згідно з п.8 Договору - грошова оцінка зазначених у цьому договорі видів матеріального забезпечення на місяць за згодою сторін визначена в сумі 300 гривен.

ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 року померла, про що наявні дані у довідці ЛКП від 10.08.2009 року та копія свідоцтва про смерть /а.с. 95 том.1, а.с. 183 том. 2 /. Отже взяті на себе зобов»язання ОСОБА_4 за договором довічного утримання виконувались з часу укладення договору - 08.08. 2008 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 року, впродовж майже одного року.

В цей час сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.

ОСОБА_4 не надано суду першої інстанції та суду апеляційної інстанції доказів щодо перевищення визначених договором розміру щомісячних витрат / 300 гр/ на матеріальне забезпечення ОСОБА_5 за час виконання умов договору, як і доказів понесення таких витрат за рахунок особистих коштів без участі подружжя.

Посилання суду першої інстанції на показання свідка ОСОБА_6 про позику у 2009 році грошей в сумі тридцять тисяч гривень ОСОБА_4 на ремонт квартири та повернення таких в 2012 році не свідчить про понесення виключно ОСОБА_4 витрат пов»язаних з виконанням умов договору довічного утримання з 04.08.2008 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 року.

Копії товарних чеків на придбання будівельних матеріалів у період з червня 2012 року по грудень 2014 року, тобто у період після набуття квартири у власність відповідача та у період вирішення судового спору між сторонами, який триває з 12.11.2011 року - не свідчить про виконання виключно ОСОБА_4 умов договору довічного утримання, про що суд зробив висновок / а.с. 122- 137 том. 2 , а.с. 224- 230 том. 2/.

За даними копії паспорта ОСОБА_4/тепер ОСОБА_2/ остання зареєстрована у спірній квартирі з 21.11.2003 року, що також підтверджено даними довідки, а отже є підстави вважати, що така квартира є постійним місцем проживання особи з часу реєстрації. В цій же квартирі з 17 вересня 2007 року зареєстрована дочка сторін у справі ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1. Отже дитина зареєстрована з народження за місцем проживання її батьків - сторін у справі. /а.с. 128 , том. 1 , а.с 145 том. 2/.

За змістом копії рішення суду від 1 грудня 2011 року про розірвання шлюбу між сторонами, судом встановлено, що сторони на час прийняття рішення про розірвання шлюбу не проживають протягом 2-х місяців та не ведуть спільного господарства. / а.с. 43 том. 3/. Таким чином на час набуття квартири у власність одним із подружжя - ОСОБА_4 - сімейні стосунки між сторонами існували, сторони вели спільне господарство, ведення якого припинено за два місця до розлучення. І це є обставинами, які в силу положень ст. 61 ЦПК України не підлягають доказуванню.

Понесення ОСОБА_4 витрат по утриманню будинку та прибудинкової території, про що до справи долучено копії чеків за період 2015 року, в період вирішення між сторонами спору - не дає підстав для висновку про відсутність у позивачки права на частину спірної квартири, як на частину набутого в період шлюбу майна / а.с. 146 - 184 том. 2, а.с. 7- 26 том. 3 /. Акт, на який посилається відповідач ОСОБА_4, що складений 20.02.2013 року за даними якого квартиру обстежено на предмет проведення в такій ремонтних робіт власником квартири ОСОБА_4 не спростовує виникнення права позивачки на частину такої квартири, як на набуту у шлюбі.

Посилання в оскаржуваному рішенні суду, як на встановлені обставини рішенням Франківського районного суду м. Львова від 16.04.2015 року щодо наявності у ОСОБА_4 особистих коштів отриманих за договором позики від свого батька від 23.03. 2008 року, які використовувались для виконання умов Договору довічного утримання - є безпідставним. По перше, із даного рішення убачається, що ОСОБА_8 - батьком відповідача ОСОБА_4 в період вирішення даної справи , дійсно заявлявся позов про стягнення боргу за договором позики від 23.03.2008 року, який укладено з ОСОБА_4 Вимоги про повернення суми боргу заявлялись до ОСОБА_4 та ОСОБА_2, як до колишнього подружжя, що дає підстави для висновку, що позивач ОСОБА_8 вважав наявність виникнення спільного зобов»язання колишнього уже подружжя за договором позики, укладеним лише з ОСОБА_4 і судом застосовувались при вирішенні цього спору положення ч. 4 ст. 65 СУ України, за якою договір укладено одним із подружжя в інтересах іншого, створює обов»язки і для другого подружжя.

Колегія суддів звертає увагу на те, що цим рішенням не встановлено обставин, які суд вважав встановленими і безпідставно зазначив про це у рішенні, про що вказано вище. / а.с. 88 том.3/ 4/ / Вказаним рішенням не встановлено наявність у ОСОБА_4 особистих коштів отриманих за договором позики від 23.03.2008 року які використовувались для виконання умов договору довічного утримання. Крім того, на час, яким датовано цей договір позики, договір довічного утримання укладений не був. Його укладення мало місце по спливу майже п»яти місяців.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про те, що набута ОСОБА_4 квартира є спільним майном колишнього подружжя. З цим погоджувався ОСОБА_4 звертаючись до суду про поділ такої, пропонував укладення мирової угоди з врахуванням інтересів дитини сторін на три частки, що мало місце до заявлення ним вимог про визнання квартири його власністю, однак виключно з мотивів проведення в такій у період, зазначений вище, тобто в процесі вирішення судового спору ремонтних робіт та покращення її стану.

За таких обставин, судом безпідставно відмовлено у позові про визнання за сторонами права власності на ? частині в порядку її поділу як спільного майна.

Враховуючи наявність у справі доказів про проживання у спірній квартирі ОСОБА_4, а також існування спору між сторонами з приводу цього житла, необхідно вирішити і заявлену позивачем вимогу у заяві про зміну позовних вимог від 09.09. 2014 року про встановлення порядку користування цим житлом /а.с 73 том. 2/. Від такої вимоги ні позивач ні її представники не відмовлялись і по такій суд будь-якого процесуального рішення не приймав та відмовив в первісному позові в цілому.

Враховуючи план спірної квартири, що на технічному паспорті від 10.11.2014 року, запропонований позивачем порядок користування такою є прийнятним і такий не порушує прав відповідача. За таким варіантом, позивач просить виділити її в користування кімнату дещо меншої площі, яка є ізольованою. В користування відповідача також переходить ізольована кімната площею 18, 6 м кв, прохідну кімнату площею 17, 3 м кв та всі інші приміщення квартири слід залишити у спільному користуванні сторін /а.с. 77 зворот том 2/.

Враховуючи зміст додаткового рішення у справі, таке також підлягає скасуванню.

Мотиви апеляційних скарг про порушення судом процесуального права та необхідність винесення іншого процесуального рішення по позову ОСОБА_4, а також непогодження з вирішенням судом питання про об»єднання позовів - не узгоджуються з положеннями ЦПК України.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення у справі нового рішення по суті позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 303, 304, п. 2 ч.1 ст.307, п.3 ч.1 ст. 309 , ч.2 ст. 314, ст.316, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційні скарги представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задоволити.

Рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 грудня 2015 року з врахуванням ухвали від 03 лютого 2016 року про виправлення описки та додаткове рішення цього ж суду від 3 лютого 2016 року скасувати.

Ухвалити у справі нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_4 задоволити.

В порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю колишнього подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_4, яким є квартира АДРЕСА_3, визнати за ОСОБА_2 та ОСОБА_4 право власності за кожним по ? ідеальної частки зазначеної квартири.

Встановити порядок користування АДРЕСА_4, виділивши у користування ОСОБА_2 кімнату площею 14, 5 м кв. під літ 6-5 з балконом пл. 1 м кв під літ 6-10. Виділити в користування ОСОБА_4 житлову кімнату пл.18,6 м кв під літ 6-4 з балконом під літ 6-11 пл. 1 м кв. У спільному користуванні сторін залишити приміщення житлової кімнати площею 17, 3 м кв під літ 6-6, кухню площею 11, 4 м кв під літ 6-2 з балконом пл.. 0, 7 м кв під літ. 6-2 , приміщення ванної кімнати площею 2,9 м кв під літ 6-5, вбиральню площею 0,90 м кв під літ 6-8, коридор площею 10 м кв під літ 6- 1.

В задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання права особистої власності на квартиру АДРЕСА_5 відмовити.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 355 грн. 23 коп. за подання позовної заяви та 806 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскарженим у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий

Судді