Постанова № 57312803, 21.04.2016, Старовижівський районний суд Волинської області

Провадження № 2-а/168/9/16

Справа № 168/181/16-а

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.04.2016 року Старовижівський районний суд Волинської області в складі:

головуючого-судді Хаврони О.Й.,

з участю: секретаря Островерхої Т.С.,

позивача ОСОБА_1,

представника відповідача Карпука О.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт. Стара Вижівка в залі суду справу за позовом ОСОБА_1 до Поліської сільської ради Старовижівського району Волинської області про визнання дій протиправними і стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні і стягнення моральної шкоди,

в с т а н о в и в:

28.03.2016 р. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який мотивує тим, що 12.11.2015 р. його звільнено з посади голови Поліської сільської ради, всупереч вимогам ст. 116, ст. 117 КЗпП в день звільнення відповідач не виплатив йому всю належну суму заробітної плати, а тільки після його неодноразових звернень повний розрахунок було проведено лише 16.02.2016 р., коли доплачено 680,98 грн.

Просить визнати дії Поліської сільської ради Старовижівського району Волинської області щодо несвоєчасної виплати заробітної плати при звільненні протиправними і стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 18 205,80 грн., а також на відшкодування моральної шкоди 5 000 грн.

Вимоги щодо стягнення компенсації за отриману моральну шкоду мотивує тим, що не отримавши своєчасно розрахунку, він фактично залишився без коштів на лікування, оскільки є інвалідом ІІ групи і постійно лікується, не маючи коштів, перебував у нервовому напруженні, пережив стрес. Така ситуація вплинула його фізичний і психічний стан.

У судовому засіданні позивач позов підтримав, дав пояснення аналогічні наведеним та додав, що розмір належних йому на день звільнення виплат він не оспорював, кошти з сільській раді на виплату заробітної плати були, вважає дії відповідача щодо невиплати умисними в зв'язку з неприязним ставленням до нього, про нього формується негативна думка зі сторони відповідача. Двічі сесія сільської ради відмовляла йому в прийнятті рішення про виплату допомоги на оздоровлення. Розмір моральної шкоди яку б він отримав становила б два посадових оклади, тобто приблизно 5000 грн. До того, ж пояснив, що не мав можливості лікуватись через несвоєчасний розрахунок. Вважає, що строку звернення до суду не пропустив.

Представник відповідача подав суду письмові заперечення на позов у який зазначає таке. Судами розглядалась справа про поновлення позивача на посаді, однак остаточним рішенням - ухвалою від 29.10.2015 р. Вищого адміністративного суду України в позові відмовлено. Позивач був звільнений з посади сільського голови рішенням від 12.11.2015 р. 11.11.2015 р. працівникам сільської ради, і в тому числі позивачу, виплачена заробітна плата (аванс). 16.02.2016 р. позивачу було доплачено лише 860, 98 грн., отже повний розрахунок з позивачем проведено. У разі порушення законодавства про працю працівник має право на звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Однак, відповідач вважає, що в даному випадку середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку не є заробітною платою, а тому до такої позовної вимоги застосовується строк, передбачений ч.3 ст. 99 КАС, тобто 1 місяць, з дня звільнення з посади, оскільки позивач в момент звільнення вже вважав, що йому не повністю виплачена заробітна плата. Поважних причин пропуску цього строку позивач не навів, а тому просить залишити позов без розгляду. Крім того, зазначає, що даний спір підсудний окружному адміністративному суду.

Також в судовому засіданні представник відповідача додатково пояснив, що 11.11.2015 р. позивач, підписуючи відповідні документи про виплату авансу за листопад, знаючи, що його не обрали сільським головою за результатами виборів, віддав розпорядження про виплату йому всіх належних при звільненні сум. Тобто ще за день до звільнення він отримав усі кошти. 12.11.2015 р. позивач був звільнений в зв'язку з закінченням терміну повноважень. Однак 17.11.2015. до сільської ради надійшла ухвала ВАСУ, згідно з якою залишено без змін рішення Старовижівського районного суду про відмову в позові позивача про поновлення на роботі. Таким чином, днем звільнення позивача, враховуючи рішення судів, є 24.04.2014 р., тому позивача викликали в сільську раду для зміни формулювання причини звільнення в трудовій книжці, але позивач не прибув. Він, як новий сільський голова, провів впорядкування документації і виявив, що з вини бухгалтера позивачу неправильно нарахована компенсація за невикористані дні відпустки, і слід доплатити 680,98 грн. Однак, днем звільнення позивача з посади вважав 24.04.2014 р., тому вважає, що з цього часу і до 12.11.2015 р. позивач безпідставно працював і отже отримував заробітну плату, а тому мав намір звернутись до суду із заявою про поворот виконання рішення суду, в зв'язку з цим виплату 680, 98 грн. позивачу вирішив призупинити до такого звернення до суду. Згодом все таки ця сума виплачена позивачу, а питання про повернення цих коштів вирішили у судовому порядку. Крім того, особа, яка надавала на той момент послуги з бухгалтерського обліку перебувала на навчальній сесії у листопаді 2015 р. і в січні 2016 р. Коштів вільних на кінець року не було, оскільки була необхідність терміново розрахуватись за ремонт даху приміщення сільської ради. А також було витрачено кілька днів для оформлення і зміни, реєстрації нових підписів посадових осіб в зв'язку зі зміною керівника, тому виплатити цю суму в строки, передбачені законом було неможливо. Після прийняття на роботу бухгалтера у січні 2016 р. знову переоформлено зразки підписів. Також вважає, що позивач мав спочатку звернутись до інспекції праці якщо вважав, що його права при звільненні порушені.

Вимоги що стягнення компенсації моральної шкоди не визнав, вважає, що для пред'явлення таких вимог має бути особа, винна заподіянні такої шкоди. Просить залишити позов без розгляду в зв'язку з пропуском строку звернення до суду.

Суд, заслухавши пояснення позивача, дослідивши матеріали справи, приходить до висновку, що позов слід задовольнити частково з таких підстав.

Сторони визнають, що позивач 12.11.2015 р. звільнений з посади сільського голови рішенням Поліської сільської ради.

Також сторони визнають, що в день звільнення позивача з роботи з ним не було проведено повного розрахунку, сума заборгованості становила 680,98 грн. - компенсація за невикористані дні відпустки і повністю ця сума виплачена 16.02.2016 р. Розмір цієї суми сторони не оспорювали ні на момент звільнення, ні під час судового розгляду.

Згідно з ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (частина перша статті 117 КЗпП України).

Відповідно до п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999р. №13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", суд на підставі ст. 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Відповідач, заперечивши проти позову, не спростував вини у несвоєчасній виплаті позивачу заробітної плати. Пояснення несвоєчасної виплати відсутністю коштів і необхідністю заміни підписів посадових осіб у зв'язку із зміною керівника і бухгалтера не заслуговують на увагу, з моменту виявлення заборгованості (5 грудня 2015 р.) до моменту фактичної її виплати - 16.02.2016 р. пройшло понад 2 місяці. Поважних причин несвоєчасної виплати представник відповідача не навів.

Пояснення про те, що цю суму своєчасно не виплачено в зв'язку з наміром звернутись з заявою про поворот виконання рішення суду є непослідовні, оскільки з такою заявою сільська рада звернулась до суду в кінці лютого 2016 р., вже після виплати кошів у сумі 680, 98 грн.

Відсутність коштів не виключає відповідальності роботодавця. Крім того, відсутність бухгалтера на роботі також не є поважною причиною несвоєчасної виплати заборгованості.

Щодо клопотання представника відповідача про залишення позову без розгляду слід зазначити наступне.

Ст. 233 КЗпП України визначено строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів. Так, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки (ч.1 ст. 233).

Разом із цим частиною другою цієї статті встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Надаючи офіційне тлумачення положенням частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей І, 12 Закону України «Про оплату праці», Конституційний Суд України у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 зазначив: що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат; у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Отже, право на отримання заробітної плати, тобто усіх виплат, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, не обмежується будь-яким строком щодо судового захисту.

Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 у справі щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237 1 цього Кодексу зазначив, що строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

За статтею 47 Кодексу роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 233 Кодексу працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

З вказаних підстав Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

З огляду на наведене, суд приходить до висновку, що до вимоги про стягнення середнього заробітку за період затримки розрахунку застосовується тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня фактичного розрахунку зі звільненим працівником.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові ВСУ від 06.04.2016 р. в справі №6-409цс16, яка в силу ст.244-2 КАС є обов'язковою для застосування судами.

Згідно з матеріалами справи, в день звільнення позивача з роботи йому не було виплачено всі належні на день звільнення суми і станом на 12.11.2015 року сума заборгованості по виплаті належних сум становила 680,98 грн. Ця сума виплачена лише 16.02.2016 р., отже з 16.02.2016 р. починається перебіг строку звернення до суду.

За таких обставин, суд вважає, що позивачне пропустив строк звернення до суду, а тому доводи представника відповідача по залишення позову без розгляду у зв'язку з пропуском строку звернення до суду не заслуговують на увагу.

Задовольняючи адміністративний позов в частині визнання дій щодо несвоєчасної з вини відповідача виплати заробітної плати при звільненні протиправними, суд виходить з того, що факт несвоєчасної виплати усіх сум, що належали позивачу на день звільнення є доведеним.

Відповідач за правилами ч.2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України не довів юридичної та фактичної обґрунтованості мотивів правомірності своїх дій, а матеріали справи підтверджують обґрунтованість позовних вимог в цій частині.

Таким чином, слід стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки позивачу розрахунку при звільненні за період з 13.11.2015 р. по 16.02.2016 р. включно.

Позивач, звертаючись з позовом, просить стягнути суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення в сумі 18 205,80 грн., розмір якої розрахував шляхом множення середньоденного заробітку за весь 2015 рік (а не за 2 місяці, що перебували звільненню) на кількість робочих днів за період часу з 13.11.2015 року по 16.02.2016 року, яких за цей період на його погляд є 95.

Однак, суд не погоджується з розрахунком позивача, оскільки він є неправильним, не здійснений відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 N 100 (далі - Порядку).

Згідно з абзацом 5 пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 N 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» (далі - Пленум) задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

У пункту 21 Пленуму зазначено, що при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку.

Зважаючи на викладене, суд вважає необхідним визначити суму середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні з 13.11.2015 року по 16.02.2016 року, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, навівши розрахунок таких сум відповідно до вимог Порядку та зазначивши, що вони визначені без утримання податків й інших обов'язкових платежів.

З врахуванням викладеного, розрахунок сум середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні позивача з 13.11.2015 року по 16.02.2016 року, слід здійснити таким чином.

Судом встановлено, що місяцю звільнення позивача з посади передували вересень і жовтень 2015 року, які складали 22 та 21 робочі дні, що в сукупності складає 43 робочих дні.

Заробітна плата позивача за вересень і за жовтень 2015 р. становить 8050,40 грн. (а.с.52).

Отже, середньоденний заробіток позивача становить 187,22 грн. (8050,40 грн. : 43 робочих дні).

За період затримки розрахунку при звільненні робочих днів є 66, а не 95 як вважає позивач (в листопаді 2015 р. - 12 днів, в грудні 2015 року - 23 робочих дні, в січні 2016 року - 19 робочих днів, в лютому 12 робочих днів).

Отже, за час затримки розрахунку при звільненні відповідач повинен сплатити позивачу середній заробіток в сумі 12356,52 грн. (66 робочих дні х 187,22 грн.).

Зважаючи на те, що спору щодо розміру належних до виплати позивачу сум при його звільненні, а саме: 680,98 грн. між сторонами на час звільнення не було, підстав для зменшення розміру відшкодування належного позивачу з огляду на принцип співмірності, немає, що відповідає правовій позиції ВСУ від 21.01.2015 р. в справі № 6-195 цс14.

Враховуючи, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень не надав доказів правомірності несвоєчасної виплати позивачу належних при звільненні сум, а позивач надав достатньо доказів вважати його вимоги частково правомірними, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню і з відповідача слід стягнути 12356,52 грн. середнього заробітку за період з 13.11.2015 р. по 16.02.2016 р.

У іншій частину позову - про стягнення 5 000 грн. на відшкодування моральної шкоди слід відмовити з таких підстав.

Відповідно до ст.23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частина друга); моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом (частини четверта, п'ята).

У трудовому законодавстві право працівника на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням його трудових прав, визначено у статті 237-1 КЗпП, відповідно до якої відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя; порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Позивач обґрунтовує наявність завданої йому моральної шкоди тим, що в зв'язку із звільненням і в зв'язку з несвоєчасним розрахунком він не мав коштів на лікування. Однак, зважаючи на те, що заборгованість відповідача на день звільнення є незначною і становила лише 680,98 грн., такі доводи позивача не заслуговують на увагу. Позивач в позові зазначив, що лікується з 2014 року, і не довів обставин, визначених у статті 237-1 КЗпП, те, що саме ситуація, яка склалась внаслідок несвоєчасного розрахунку з ним, завдала шкоди його здоров'ю, і не довів факту завдання йому моральних страждань. Його доводи про те, що на наявність моральної шкоди вплинули два рішення сесії сільської ради про відмову в виплаті йому матеріальної допомоги на оздоровлення, не заслуговують на увагу, оскільки ці події відбулись до звільнення позивача і не пов'язані з несвоєчасною виплатою сум при звільненні.

Не заслуговують на увагу також доводи відповідача про те, що даний судовий спір підсудний окружному адміністративному суду, оскільки відповідно до вимог п.1 ч.1 ст.18 КАС, спір підсудний Старовижівському районному суду, і з цих же підстав суддя Волинського окружного адміністративного суду ухвалою від 23.03.2016 року повернув позивачу поданий ним позов (а.с.16).

Керуючись ст. 23 ЦК, ст.ст.116,117 КЗпП, ст. ст. 2, 6, 7, 11, 17, 71, 158, 160-163, ч.2 ст. 186 КАС України, суд

п о с т а н о в и в:

Позов ОСОБА_1 до Поліської сільської ради Старовижівського району Волинської області про визнання дій протиправними і стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні і стягнення моральної шкодизадовольнити частково.

Визнати дії Поліської сільської ради Старовижівського району Волинської області щодо несвоєчасної виплати ОСОБА_1 заробітної плати при звільненні протиправними.

Стягнути з Поліської сільської ради Старовижівського району Волинської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 12356 (дванадцять тисяч триста п'ятдесят шість) грн. 52 коп., сума вказана без утримання податків й інших обов'язкових платежів.

У решті позову відмовити.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку не подано, у разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

На постанову може бути подана апеляційна скарга до Львівського апеляційного адміністративного суду через Старовижівський районний суд Волинської області протягом десяти днів з моменту отримання копії постанови, виготовленої в повному обсязі. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Текст постанови виготовлено в повному обсязі 22.04.2016 р.

Суддя О.Й. Хаврона