Постанова № 57284762, 29.02.2016, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 лютого 2016 р. Справа №805/247/16-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1

час прийняття постанови: 09 година 25 хвилин

Донецький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Кравченко Т.О.

при секретарі судового засідання Карпенко А.В.,

за участю

позивача - не з'явився,

представника відповідача 1 - не з'явився,

представника відповідача 2 - не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту розвитку сільської місцевості, впровадження реформ та агропромислового комплексу Донецької обласної державної адміністрації, Головного управління Державної казначейської служби України в Донецькій області про стягнення компенсації за невикористану частину відпустки, середнього заробітку за час затримки розрахунку та відшкодування моральної шкоди, -

встановив:

05 лютого 2016 року до Донецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - позивач), датований 21 січня 2016 року і того ж дня надісланий на адресу суду, до Департаменту розвитку сільської місцевості, впровадження реформ та агропромислового комплексу Донецької обласної державної адміністрації (далі - відповідач 1 або Департамент), в якому позивач просила:

- стягнути з відповідача суму компенсації невикористаної частини відпустки на дату звільнення 26 жовтня 2015 року в розмірі 1 598,24 грн.;

- стягнути з відповідача суму середнього заробітку за весь час затримки з 27 жовтня 2015 року по день фактичного розрахунку до 21 січня 2016 року в розмірі 10 417,38 грн.;

- стягнути з відповідача суму моральної шкоди в розмірі 5 000,00 грн.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги, позивач зазначила, що вона перебувала на державній службі, з 16 березня 2010 року обіймала посаду головного спеціаліста відділу організації виробництва та племінної справи управління розвитку агропромислового виробництва та розвитку харчової і переробної промисловості Департаменту розвитку сільської місцевості, впровадження реформ та агропромислового комплексу Донецької обласної державної адміністрації, мала 11 ранг державного службовця, віднесений до 6 категорії посад.

26 жовтня 2015 року позивач була звільнена з роботи на підставі п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України за угодою сторін.

Посилаючись на наказ Департаменту від 23 жовтня 2015 року № 57-к, позивач стверджувала, що їй мала бути виплачена компенсація за невикористану частину відпустки за 25 календарних днів. За усною інформацію, отриманою позивачем від співробітників Департаменту, сума цієї компенсації мала становити 1 598,24 грн.

Позивач стверджувала, що з дня звільнення і до її звернення до суду із цим позовом з нею не проведений повний фактичний розрахунок при звільненні, про що свідчить довідка форми ОК-5 від 14 січня 2016 року.

Позивач зазначала, що на день звільнення не працювала у зв'язку з перебуванням у відпустці по догляду за дитиною, а тому відповідно до приписів ч. 1 ст. 47 та ст. 116 Кодексу законів про працю України компенсація за невикористану відпустку мала бути виплачена їй не пізніше наступного дня після пред'явлення вимоги про розрахунок, а роботодавець повинен був письмово повідомити її про нараховані суми.

Позивач стверджувала, що звернулась до Департаменту з вимогою про виплату компенсації у день звільнення тобто 26 жовтня 2015 року, однак головний бухгалтер ОСОБА_2 повідомила, що зарплатна картка позивача не діє, а тому перерахувати кошти неможливо. Позивач доводила, що таке твердження посадової особи Департаменту не відповідає дійсності, оскільки рахунок нею не закривався, а картка чинна до лютого 2018 року.

З метою швидкого вирішення питання про перерахування грошових коштів 27 жовтня 2015 року позивач звернулася до роботодавця із заявою про перерахування коштів на картку «Приватбанку» ОСОБА_3 Відповідна заява була подана керівнику відділу кадрів ОСОБА_4, також позивач повторно направила цю заяву на мобільний телефон ОСОБА_2 (НОМЕР_4).

Позивач стверджувала, що її неодноразові звернення до Департаменту були безрезультатними, відмова у виплаті компенсації за невикористану відпустку була мотивована відсутністю кошторисних асигнувань на виплату заробітної плати.

Позивач вважала, що обов'язок проведення повного розрахунку виник у Департаменту 28 жовтня 2015 року.

Вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивач обґрунтовувала посиланням на ст. 117 Кодексу законів про працю України і зазначала, що оскільки вона перебувала у відпустці без збереження заробітної плати з 02 березня 2015 року по 26 жовтня 2015 року для розрахунку середнього заробітку відповідно до п.п. 2, 8 постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про порядок обчислення середньої заробітної плати» має бути взятий період роботи з 01 січня 2015 року по 28 лютого 2015 року.

Позивач доводила, що її заробітна плата за січень 2015 року становила 2 759,11 грн., за лютий 2015 року - 1 910,71 грн.; кількість робочих днів у січні 2015 року 19, у лютому 2015 року - 20 днів. Середньоденний заробіток позивача становив 119, 74 грн. (2 759,11 грн. + 1 910,71 грн.) / (19 днів + 20 днів) = 119,74 грн.

Кількість днів фактичної затримки виплати заробітку 87.

Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку становив 10 417,38 грн. (119,74 грн. х 87 днів = 10 417,38 грн.).

Крім того, позивач стверджувала, що впродовж майже трьох місяців зверталася до Департаменту з вимогою про виплату грошових коштів, неотримання компенсації при звільненні заважало позивачу знайти іншу роботу, оскільки позивач не отримувала доходу з березня 2015 року. Позивач не мала грошових коштів на життя, про що свідчить довідка про індивідуальні відомості Пенсійного фонду України форми ОК-5 від 14 січня 2016 року. Весь цей час позивач залишалася вимушено переміщеною особою і потребувала додаткового соціального захисту.

На підставі ст. 237-1 Кодексу законів про працю України, п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» позивач просила стягнути з Департаменту 5 000,00 грн. у якості відшкодування моральної шкоди.

При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди позивач враховувала усі фактичні обставини, строк затримки заробітної плати, кількість звернень до роботодавця з вимогами про виплату грошових коштів, порушення прав з боку Департаменту в частині не інформування про розмір належних позивачу виплат в письмовому вигляді, та виходячи із засад розумності, виваженості і справедливості.

З урахуванням наведеного позивач просила задовольнити позов (а.с. 3-7, 33).

Позивач до судового засідання не з'явилася, одночасно з поданням позовної заяви подала клопотання про розгляд справи за її відсутності, вказавши, що наполягає на задоволенні позовних вимог (а.с. 34).

В судовому засіданні 22 лютого 2016 року представники відповідача 1 - Департаменту позов не визнали з наступних підстав.

В жовтні 2015 року позивач через іншу особу передала до Департаменту заяву про звільнення. На підставі наказу від 23 жовтня 2015 року № 57-к ОСОБА_1 була звільнена з роботи з 26 жовтня 2015 року за згодою сторін.

На день звільнення позивач не працювала, оскільки перебувала у відпустці по догляду за дитиною. За дорученням позивача її трудова книжка була видана уповноваженій нею особі.

До січня 2015 року з вимогою про проведення розрахунку позивач до Департаменту не зверталася. 20 січня 2015 року на номер мобільного телефону, який належить начальнику управління соціально-економічного розвитку, фінансово-кредитного забезпечення, бухгалтерського обліку та звітності ОСОБА_2 за допомогою програмного забезпечення «Viber» надійшла заява від імені ОСОБА_1, в якій остання просила нараховані їй кошти «перерахувати на Приватбанк, № рахунку НОМЕР_6, МФО 305299, ЕДРПОУ 14360570 ОСОБА_5, карта НОМЕР_5».

Посадові особи Департаменту зателефонували ОСОБА_1 з метою з'ясування питання, чи дійсно нею подана заява про проведення розрахунку і перерахування належних їй коштів ОСОБА_5 В телефонній розмові позивач наполягала на перерахуванні грошових коштів на картковий рахунок ОСОБА_5, на що їй було запропоновано подати оригінал заяви до Департаменту. У перерахуванні коштів на рахунок іншої особи було відмовлено з посиланням на те, що для перерахування коштів, належних одній особі, на рахунок іншої необхідно подати належним чином оформлений договір доручення. Подавати заяву про проведення розрахунку у паперовому вигляді позивач відмовилась. Позивачу запропонували надати номер карткового рахунку, що належить їй особисто, на що отримали інформацію про наявність у позивача рахунку у АТ «Райффайзен Банк Аваль».

21 січня 2016 року Департамент звернувся до АТ «Райффайзен Банк Аваль» з метою відновлення обслуговування карткового рахунку, належного ОСОБА_1

Цього ж дня грошові кошти у сумі 1 598,24 грн. були перераховані АТ «Райффайзен Банк Аваль» для зарахування на картковий рахунок позивача.

На цих підставах представники відповідача 1 стверджували, що компенсація за невикористані дні відпустки, стягнення якої є предметом спору, виплачена позивачу у повному обсязі.

Представники відповідача 1 заперечували проти позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, оскільки у встановленому законодавством порядку з вимогою про проведення розрахунку ОСОБА_1 до Департаменту не зверталася.

За висновком представників відповідача 1, надіслання заяви на особистий номер працівника Департаменту не можна вважати належним зверненням працівника до роботодавця.

Доводи позивача щодо звернення з вимогою про проведення розрахунку до ОСОБА_4 представники відповідача 1 вважали безпідставними, оскільки ОСОБА_4 була звільнена ще 24 квітня 2015 року і на момент звільнення позивача у трудових відносинах з Департаментом не перебувала.

Позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди представники відповідача 1 вважали необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки прав позивача не порушували.

До судового засідання, призначеного на 29 лютого 2016 року, представники відповідача 1 не з'явилися.

Ухвалою від 08 лютого 2016 року до участі у справі у якості другого відповідача залучене Головне управління Державної казначейської служби України у Донецькій області (далі - відповідач 2 або ГУ ДКС України у Донецькій області) (а.с. 36).

Відповідач 2 явку свого представника до судового засідання не забачив, свого ставлення до заявлених позовних вимог не висловив.

На підставі ч. 4 ст. 122, ч. 4 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) судове засідання проведене за відсутності представників сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 41 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

З'ясовуючи чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, а також чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, суд встановив наступне.

Позивач - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, що встановлено на підставі копії паспорту громадянина України серії ВС 688831, виданого Великоновосілківським РВ УМВС України в Донецькій області 30 січня 2001 року (а.с. 8-10).

З 10 вересня 2002 року позивач була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1, про що свідчить штамп Ленінського РВ Донецького МУ ГУМВС України в Донецькій області, проставлений у паспорті позивача (а.с. 10).

Як свідчить копія довідки від 09 червня 2015 року № НОМЕР_1 про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України, районів проведення антитерористичної операції та населених пунктів, розташованих на лінії зіткнення, 12 лютого 2015 року ОСОБА_1 перемістилася з району проведення антитерористичної операції до смт. Велика Новосілка, Великоновоселківського р-ну Донецької області (а.с. 12).

З 16 березня 2010 року на підставі наказу від 16 березня 2010 року № 13-к позивач проходила державну службу у Головному управлінні агропромислового розвитку Донецької обласної державної адміністрації.

На підставі розпорядження голови Донецької обласної державної адміністрації від 21 грудня 2012 року № 930 Головне управління агропромислового розвитку Донецької обласної державної адміністрації перейменовано у Департамент агропромислового розвитку Донецької обласної державної адміністрації.

На підставі наказу від 16 травня 2013 року № 38 Управління розвитку агропромислового виробництва Головного управління агропромислового розвитку Донецької обласної державної адміністрації реорганізовано шляхом перетворення в Управління розвитку агропромислового виробництва, адміністративного та господарського забезпечення Департаменту агропромислового розвитку Донецької обласної державної адміністрації.

Згідно з наказом голови Донецької обласної державної адміністрації - керівника військово-цивільної адміністрації від 22 липня 2015 року № 340 Департамент агропромислового розвитку Донецької обласної державної адміністрації перейменовано у Департамент розвитку сільської місцевості, впровадження реформ та агропромислового комплексу Донецької обласної державної адміністрації.

З 11 вересня 2015 року на підставі наказу від 11 вересня 2015 року № 39 ОСОБА_1 обіймала посаду головного спеціаліста відділу організації агропромислового виробництва та розвитку харчової і переробної промисловості Департаменту розвитку сільської місцевості, впровадження реформ та агропромислового комплексу Донецької обласної державної адміністрації, мала одинадцятий ранг державного службовця, віднесений до шостої категорії посад.

26 жовтня 2015 року на підставі наказу від 23 жовтня 2015 року № 57-к ОСОБА_1 була звільнена за згодою сторін за п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України, про що свідчить копія трудової книжки серії ЕТ-І № 0836243 (а.с. 13-23).

Згідно з наказом Департаменту агропромислового розвитку Донецької обласної адміністрації від 02 березня 2015 року № 9-в «Про відпустку по догляду за дитиною» ОСОБА_1 була надана відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 02 березня 2015 року по 19 листопада 2015 року, про що свідчить копія відповідного наказу (а.с. 24).

21 жовтня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до в.о. директора Департаменту розвитку сільської місцевості, впровадження реформ та агропромислового комплексу Донецької обласної державної адміністрації Дзигіма О.В. з заявою, в якій просила звільнити її з 26 жовтня 2015 року за угодою сторін (а.с. 49).

23 жовтня 2015 року Департаментом розвитку сільської місцевості, впровадження реформ та агропромислового комплексу виданий наказ № 57-к «Про звільнення ОСОБА_1», який передбачав звільнення позивача з 26 жовтня 2015 року за згодою сторін.

Наказ виданий на підставі п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України, ст. 24 Закону України «Про відпустки» і передбачав звільнення ОСОБА_1 з 26 жовтня 2015 року за згодою сторін; Управлінню соціально-економічного розвитку, фінансового та кредитного забезпечення, бухгалтерського обліку (ОСОБА_2) доручено нарахувати ОСОБА_1 компенсацію за невикористані дні відпустки, а саме: 3 календарні дні невикористаної щорічної основної відпустки за період роботи з 16 березня 2014 року по 15 березня 2015 року; 4 календарних дні додаткової оплачуваної відпустки за період роботи з 16 березня 2012 року по 15 березня 2013 року, 3 календарних дні додаткової оплачуваної відпустки за період роботи з 16 березня 2013 року по 15 березня 2014 року, 15 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за період роботи з 16 березня 2014 року по 15 березня 2015 року, всього 25 календарних днів (а.с. 25, 48).

Таким чином, на день звільнення позивач не працювала.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилалася на те, що зверталася з вимогою про проведення з нею розрахунку до ОСОБА_4

Судом встановлено, що ОСОБА_4 була звільнена з посади завідувача сектору організаційно-кадрового забезпечення та аграрної освіти 24 квітня 2015 року за угодою сторін, що підтверджено наказом від 24 квітня 2015 року № 21-к «Про кадри» (а.с. 51).

Таким чином, на момент звільнення позивача ОСОБА_4 у трудових відносинах з Департаментом не перебувала.

На підтвердження факту звернення до роботодавця з вимогою про проведення розрахунку позивач надала копію заяви, адресованої в.о. директора Департаменту розвитку сільської місцевості, впровадження реформ та агропромислового комплексу Донецької обласної державної адміністрації Дзигіму О.В. наступного змісту: «Прошу нараховані мені кошти зарахувати на Приватбанк, № рахунку НОМЕР_7, МФО 305299, ЕГРПОУ 14360570 ОСОБА_5, карта НОМЕР_5». Дата подання цієї заяви у ній не зазначена (а.с. 26).

При цьому докази на підтвердження факту надіслання цієї заяви до Департаменту (як то фіскальний чек, рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, опис вкладення до поштового відправлення тощо) суду не надані.

Рівно як і не надані докази безпосереднього подання позивачем такої заяви до Департаменту (копія заяви з відміткою (штампом) про реєстрацію вхідної кореспонденції відповідача 1, з відміткою посадової особи відповідача 1 про отримання тощо).

Як свідчить довідка від 26 лютого 2016 року № 2/02-187-13, в період з 21 жовтня 2015 року по 21 січня 2016 року заяв, вимог, листів від ОСОБА_1 про виплатою заробітної плати нарочно, поштою, електронною поштою не надходило та відповідно зареєстровано не було (а.с. 65).

Відповідно до копії Індивідуальних відомостей про застраховану особу Форма ОК-5 від 14 січня 2016 року, заробітна плата позивача у січні 2015 року становила 2 759,11 грн., у лютому 2015 року - 1 910,71 грн.; починаючи з березня 2015 року і по грудень 2015 року інформації про отримані позивачем доходи Індивідуальні відомості про застраховану особу не містять (а.с. 27-29).

Копія заяви ОСОБА_1, адресованої в.о. директора Департаменту розвитку сільської місцевості, впровадження реформ та агропромислового комплексу Донецької обласної державної адміністрації Дзигіму О.В. наступного змісту: «Прошу нараховані мені кошти зарахувати на Приватбанк, № рахунку НОМЕР_7, МФО 305299, ЕГРПОУ 14360570 ОСОБА_5, карта НОМЕР_5», також була надана представниками відповідача 1 (а.с. 50).

Згідно з поясненнями ОСОБА_2, ця заява отримана нею на особистий номер мобільного телефону за допомогою програмного забезпечення «Viber» у січні 2016 року.

21 січня 2016 року Департамент звернувся до АТ «Райффайзен Банк Аваль» з повідомленням за № 2, в якому на підставі Генерального договору просив обслуговувати картковий рахунок ОСОБА_1 (№ картки НОМЕР_8; ім'я на картці ОСОБА_1; № СКР НОМЕР_2; прізвище, ім'я, по батькові ОСОБА_1; ідентифікаційний номер НОМЕР_3) (а.с. 53).

Платіжним дорученням від 21 січня 2016 року № 39 Департамент перерахував грошові кошти у сумі 1 598,24 грн. до АТ «Райффайзен Банк Аваль» з призначенням платежу «заробітна плата та аванси Департамент агропромислового розвитку ДОДА згідно відомості № 35 від 21 січня 2016 року» (а.с. 52).

Як свідчить відомість нарахування коштів № 35 (Заробітна плата та аванси) на карткові рахунки співробітників, 21 січня 2016 року Департамент перерахував до АТ «Райффайзен Банк Аваль» з метою зарахування на картковий рахунок № НОМЕР_2, належний ОСОБА_1, грошові кошти у сумі 1 598,24 грн. (а.с. 66).

Докази, які б спростовували наведені вище обставини, суду не надані.

Вирішуючи справу по суті, до спірних правовідносин суд застосовує нижченаведені правові норми.

Відповідно до ч. 1 ст. 83 Кодексу законів про працю України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А І групи.

Судом встановлено і це не оспорювалося сторонами, що на день звільнення позивач мала 25 календарних днів невикористаної відпустки, сума компенсації за які становила 1 598,24 грн.

Звертаючись до суду з вимогою про стягнення з Департаменту компенсації за невикористані дні відпустки, позивач стверджувала, що така компенсація їй не виплачена.

Таке твердження позивача спростовано наявними у справі письмовими доказами, а саме платіжним дорученням від 21 січня 2016 року № 39, відомістю від 21 січня 2016 року № 35 та повідомленням від 21 січня 2016 року № 2, які доводять факт перерахування Департаментом на рахунок ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 1 598,24 грн.

Суд не приймає посилання позивача на копію Індивідуальних відомостей про застраховану особу (форма № ОК-5) як на доказ наявності заборгованості, оскільки ці відомості сформовані 14 січня 2016 року, містять інформацію про доходи позивача, отримані по грудень 2015 року включно, а відповідна виплата проведена 21 січня 2016 року.

Крім того, сама позивач, визначаючи час затримки розрахунку, у якості дня проведення розрахунку зазначає 21 січня 2016 року.

Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з Департаменту компенсації за невикористані дні відпустки у сумі 1 598,24 грн. не підлягають задоволенню.

Посилання позивача на невиконання Департаментом вимог ч. 1 ст. 116 Кодексу законів про працю України в частині письмового повідомлення про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, не може слугувати підставою для покладання на відповідача 1 обов'язку виплатити позивачу вже сплачену компенсацію.

Згідно з ч. 1 ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Відповідно до ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних при звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Судом встановлено і це не оспорюється сторонами, що на день звільнення позивач не працювала, перебуваючи у відпустці по догляду за дитиною.

Отже, в силу приписів ч. 1 ст. 116 Кодексу законів про працю України належні позивачу суми мали бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Позивачем не доведений належними та допустимими доказами факт звернення до Департаменту з вимогою проведення розрахунку в період з 26 жовтня 2015 року по 21 січня 2016 року.

Суд критично оцінює доводи позивача про те, що з вимогою про проведення розрахунку вона зверталася 27 жовтня 2015 року до ОСОБА_4, оскільки остання була звільнена ще у квітні 2015 року.

Звернення ОСОБА_1 до особи, яка не перебувала у трудових відносинах з Департаментом, не може вважатися зверненням працівника до роботодавця в розумінні ч. 1 ст. 116 Кодексу законів про працю України.

Стосовно звернення позивача до ОСОБА_2 суд зазначає таке.

Сторонами не оспорюється факт такого звернення, проте за твердженням позивача таке звернення мало місце 26 жовтня 2015 року, за твердженням відповідача 1 - 20 січня 2016 року.

Згадане звернення відбувалося у формі надіслання копії заяви на особистий номер телефону ОСОБА_2, а тому незалежно від того, коли таке звернення було надіслане (у жовтні 2015 року чи у січні 2016 року), його також не можна вважати зверненням працівника до роботодавця.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрована у смт. Велика Новосілка, Департамент знаходиться у м. Краматорську.

Враховуючи, що позивач і відповідач 1 знаходяться на підконтрольній органам державної влади території, позивач мала можливість як особисто прибути до Департаменту і подати заяву про проведення з нею розрахунку, так і надіслати відповідну заяву поштовою кореспонденцією.

Однак, в період з 21 жовтня 2015 року по 21 січня 2016 року заява позивача про проведення розрахунку, передана (надіслана) будь-яким із зазначених вище способів, безпосередньо до Департаменту не надходила.

За положеннями ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України обов'язковою умовою для покладення на роботодавця відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільнення є наявність вини роботодавця.

Враховуючи, що ч. 1 ст. 116 Кодексу законів про працю України пов'язує виникнення у роботодавця обов'язку провести розрахунок з пред'явленням звільненим працівником вимоги про розрахунок, а така вимога від ОСОБА_1 безпосередньо до Департаменту в період з 26 жовтня 2015 року по 21 січня 2016 року не надходила, про що свідчить довідка від 26 лютого 2016 року № 2/02-187-13, правові підстави для стягнення з Департаменту на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 26 жовтня 2015 року по 21 січня 2016 року відсутні.

Отже, у задоволенні вимог ОСОБА_1 про стягнення з Департаменту на її користь середнього заробітку за весь час затримки розрахунку з 27 жовтня 2015 року по 21 січня 2016 року в розмірі 10 417,38 грн. слід відмовити.

З приводу вимог позивача про відшкодування моральної шкоди суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 237-1 Кодексу законів про працю України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають додаткових зусиль для організації свого життя.

Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Аналогічні положення містяться в п. 13 Постанови Пленуму Верхового Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди».

Згідно з абз. 2 п. 5 Постанови Пленуму Верхового Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.

Обов'язок доведення факту спричинення моральної шкоди покладається на позивача.

Вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди ґрунтуються винятково на її поясненнях, будь-які інші докази на підтвердження наявності такої шкоди позивачем не надані.

З огляду на це вимоги позивача про стягнення з Департаменту 5 000,00 грн. у якості відшкодування моральної шкоди не підлягають задоволенню.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, беручи до уваги, що ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.

Щодо вимог позивача про стягнення з Департаменту витрат на правову допомогу суд відзначає наступне.

Позивач доводила, що для звернення до суду за захистом своїх прав вимушена була звертатися за правовою допомогою до фахівця у галузі права. Згідно з договором про надання юридичних послуг позивач сплатила 3 000,00 грн. за консультації з питання виплати грошових коштів, складання позовної заяви та допомогу в розрахунку розміру виплат невикористаної частини відпустки.

Посилаючись на ст.ст. 8, 59 Конституції України, рішення Конституційного Суду України, рішення Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 та від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009, від 11 липня 2013 року № 6-рп/2013 та ст. 16 КАС України, позивач просила стягнути з Департаменту витрати на правову допомогу, які становили 3 000,00 грн.

Сума компенсації складається з (16 годин + 10 годин + 10 годин + 4 години) х 75,00 грн. = 3 000,00 грн., де 16 годин - час на правову допомогу зі складання позовної заяви, 10 годин - час на правову допомогу, а саме консультації з питання можливості стягнення грошових коштів з відповідача, 10 годин - час на правову допомогу з підготовки та направлення позовної заяви до суду, 4 години - час на правову допомогу зі складання розрахунку заборгованості, 75,00 грн. - година роботи фахівця у галузі права згідно з договором від 21 січня 2015 року № 1-1 (а.с. 3-7).

21 січня 2016 року між ОСОБА_8 як виконавцем і ОСОБА_1 як замовником укладений договір про надання правової допомоги № 1-1.

Згідно з п. 1.1. договору виконавець прийняв на себе зобов'язання надавати необхідну правову допомогу замовнику з питань, що стосуються захисту його майнових прав та стягнення заборгованості з виплати заробітної плати з Департаменту розвитку сільської місцевості, впровадження реформ та агропромислового комплексу Донецької обласної державної адміністрації.

Відповідно до п.п. 4.1., 4.3. договору за надання правової допомоги замовник зобов'язується здійснити виконавцю оплату праці в розмірі 75,00 грн. за годину роботи фахівця у галузі права. Замовник здійснює попередню оплату у розмірі 3 000,00 грн. Підписанням цього договору замовник засвідчує передачу, а виконавець отримання повної суми грошових коштів за надання правової допомоги в сумі, визначеної п. 4.1. договору (а.с. 32).

Разом з цим відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 87 КАС України витрати на правову допомогу належать до витрат, пов'язаних із розглядом справи.

Згідно з ч. 1 ст. 90 КАС України витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця у галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної допомоги, передбачених законом.

Розподіл судових витрат регламентовано ст. 94 КАС України.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з ч. 2 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз.

У справі, що розглядається, судове рішення постановлено на користь відповідача - суб'єкта владних повноважень, а тому відповідно до положень ч. 1 ст. 90, ч. ч. 1-2 ст. 94 КАС України у стягненні з Департаменту на користь ОСОБА_1 витрат на правову допомогу у сумі 3 000,00 грн. слід відмовити.

Керуючись Конституцією України, ст.ст. 2-15, 17-20, 23, 26, 69-72, 94, 98, 159-163, 167, 185-186, 254, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, -

постановив:

1. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Департаменту розвитку сільської місцевості, впровадження реформ та агропромислового комплексу Донецької обласної державної адміністрації, Головного управління Державної казначейської служби України в Донецькій області про стягнення компенсації за невикористану частину відпустки, середнього заробітку за час затримки розрахунку та відшкодування моральної шкоди - відмовити повністю.

2. Постанова прийнята у нарадчій кімнаті, її вступна та резолютивна частина проголошені у судовому засіданні 29 лютого 2016 року.

3. Повний текст постанови виготовлений 04 березня 2016 року.

4. Постанова може бути оскаржена до Донецького апеляційного адміністративного суду через Донецькій окружний адміністративний суд в порядку, визначеному ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом ч. 3 ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

5. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених ч. 4 ст. 167 Кодексу адміністративного судочинства України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

6. Постанова набирає законної сили після закінчення строків подання апеляційної скарги, якщо вона не була подана у встановлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Суддя Кравченко Т.О.