Ухвала суду № 57199515, 14.04.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 квітня 2016 року м. Київ К/800/8108/13

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Карася О.В. (головуючого), Олендера І.Я., Рибченка А.О.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Новоград-Волинської об'єднаної державної податкової інспекції Житомирської області Державної податкової служби на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 04.09.2012 та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 22.01.2013 по справі № 0670/12422/11

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ФГ "Мегабуд"

до Новоград-Волинської об'єднаної державної податкової інспекції Житомирської області Державної податкової служби

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення ,-

В С Т А Н О В И В:

Товариством до суду заявлений позов про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 02.08.2011 №0009172320, яким позивачу збільшено грошове зобов'язання з податку на додану вартість (далі - ПДВ) за основним платежем на суму 545 392,00 грн. та штрафними (фінансовими) санкціями на суму 118 562,00 грн.

Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 04.09.2013, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 22.01.2013, позов задоволено, скасовано оскаржуване податкове повідомлення-рішення.

Судові рішення обґрунтовані тим, що позивачем цілком правомірно сформовано податковий кредит з огляду на наявність у платника податку (позивача у справі) належним чином оформлених первинних документів та реальність здійснення господарських операцій.

Не погодившись із судовими рішеннями, відповідач до Вищого адміністративного суду України подав касаційну скаргу, де посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить зазначені судові рішення скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідь судді, перевіривши повноту встановлених обставин справи та правильність їх юридичної оцінки судами, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.

Судами першої і апеляційної інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що Державною податковою інспекцією проведена планова виїзна перевірка позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2010 по 31.03.2011, за результатами якої складено акт від 12.07.2011 № 1344/05-53/23-20/35285888 та прийнято оскаржуване податкове повідомлення-рішення.

Відповідно до висновків викладених в акті перевірки позивачем порушено вимоги пп. 7.4.1, пп. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість", п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України, що призвело до заниження суми ПДВ на 545 392,00 грн. внаслідок віднесення до податкового кредиту сум ПДВ з вартості придбаного у ТОВ "Юнігран" та ТОВ "Клесівський кар'єр нерудних копалин "Технобуд" товару (щебінь, відсів), який, на думку контролюючого органу, фактично не використаний у власній господарській діяльності у зв'язку з реалізацією вказаного товару за цінами, нижчими ціни придбання, а також віднесення до складу податкового кредиту з ПДВ вартість послуг, наданих ТОВ "Деюре Групп" та ТОВ "Лоу Консалт" на підставі нікчемних (фіктивних) правочинів, оскільки ТОВ "Дєюре Групп" відсутнє за юридичною адресою та немає необхідних умов для проведення фінансово-господарської діяльності, а щодо ТОВ "Лоу Консалт" Державною податковою інспекцією було зазначено, що невстановлені особи, створили вказане підприємство, з метою здійснення протиправної діяльності та ухилення від сплати податків.

Вищезазначене свідчить про порушення позивачем ст. 203, ст. 215, ст. 216, ст. 228 Цивільного кодексу України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів, а отже укладені договори між позивачем та контрагентами не мають реального характеру, є нікчемними та не породжують правових наслідків, зокрема, і щодо формування податкового кредиту.

Зазначені висновки покладені в основу основних мотивів касаційної скарги.

Згідно зі ст. 1 Закону України від 16.07.1999 № 996-ХІV "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" визначено, що первинний документ це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Пункт 4.1 Закону України від 03.04.1997 № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" у редакції, чинній на момент виникнення спору (далі - Закон №168/97-ВР) передбачає, що база оподаткування операції з поставки товарів (послуг) визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, визначеної за вільними цінами, але не нижче за звичайні ціни, з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших загальнодержавних податків та зборів (обов'язкових платежів), згідно із законами України з питань оподаткування (за винятком податку на додану вартість, а також збору на обов'язкове державне пенсійне страхування на послуги стільникового рухомого зв'язку, що включається до ціни товарів (послуг)).

Відповідно до пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 зазначеного Закону податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку протягом такого звітного періоду.

При цьому "звичайна ціна" встановлюється за правилами п. 1.20 ст. 1 Закону України від 28.12.1994 № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємства", залежить від умов продажу товару і відповідає справедливій ринковій ціні в Україні.

Відповідно до пп. 1.20.1 п. 1.20 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємства" звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо цим пунктом не встановлено інше. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Відповідно до пп. 1.20.2 п. 1.20 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємства" для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах. Зокрема, враховуються такі умови договорів, як кількість (обсяг) товарів (наприклад, обсяг товарної партії), строки виконання зобов'язань, умови платежів, звичайних для такої операції, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну. При цьому умови договорів на ринку ідентичних (у разі їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) визнаються співставними, якщо відмінність між такими умовами суттєво не впливає на ціну, або може бути економічно обґрунтована. При цьому враховуються звичайні при укладанні угод між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни. Зокрема, але не виключно, враховуються знижки, пов'язані з сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари (роботи, послуги), втратою товарами якості або інших властивостей; закінченням (наближенням дати закінчення) строку зберігання (придатності, реалізації); збутом неліквідних або низько ліквідних товарів; маркетинговою політикою, у тому числі при просуванні товарів (робіт, послуг) на ринки; наданням дослідних моделей і зразків товарів з метою ознайомлення з ними споживачів.

Обов'язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим Законом, покладається на податковий орган у порядку, встановленому законом. При проведенні перевірки платника податку податковий орган має право надати запит, а платник податку зобов'язаний обґрунтувати рівень договірних цін або послатися на норми абзацу першого підпункту 1.20.1 цього пункту (пп. 1.20.8 п. 1.20 ст. 1 Закону).

Як встановлено судами попередніх інстанцій контролюючий не направляв позивачу запитів щодо обґрунтування рівня договірних цін та всупереч вимог ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України не надав доказів не довів, що ціна визначена у договорі не відповідає рівню звичайної ціни. а тому, виходячи із положень Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" та Податкового кодексу України, необхідно вважати, що звичайною вважається ціна, визначена сторонами договору, та така ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

При цьому слід зазначити, що господарська операція, направлена на отримання доходу, не завжди може мати позитивний економічний ефект, що є нормальним процесом здійснення господарської діяльності.

Статтею 42 Господарського кодексу України визначено, що підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

А зі змісту пп. 14.1.36 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України вбачається, що господарська діяльність - це діяльність, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу.

Отже, для підтвердження відповідного права платника податку достатньо наявності мети використання товарів (послуг), що ним придбані, незалежно від економічного ефекту такого використання.

Недосягнення ж мети, як-то отримання прибутку, не може вважатися порушенням вимог чинного законодавства за умови економічної доцільності проведених господарських операцій.

Відповідно до положень пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону 168/97-ВР покупець має право відобразити сплачені суми податку у податковому кредиті за умови використання отриманих товарів (послуг) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності.

Згідно з пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97ВР не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями.

Відповідно до п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

За змістом положень п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з п. 201.11 ст. 201 цього Кодексу).

З аналізу наведених норм вбачається, що правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування податкового кредиту наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності, що пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, що має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами, зокрема податковими накладними.

У ході розгляду справи судами було надано належну оцінку доказам, наданих позивачем та зібраних судами на підставі ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України, та іншим обставинам, що спростовують позицію державного податкового органу про порушення позивачем вимог податкового законодавства. Зокрема, судами досліджено первинні документи, які є підставою для бухгалтерського та податкового обліку, встановлено реальне виконання договорів купівлі-продажу, про надання юридичних послуг та транспортного експедирування, укладених позивачем з контрагентами, що підтверджуються наявними в матеріалах справи копіями належно оформлених первинних документів (договори, рахунки - фактури, акт здачі приймання робіт, акт приймання - передачі наданих послуг, реєстр вантажоперевезень, податкові та видаткові накладні).

Також судами встановлено, що на момент здійснення фінансово - господарських операцій між позивачем та його контрагентами, останні були зареєстрованими в установленому законом порядку та були платниками ПДВ.

Доводи відповідача про нікчемність укладених договорів між позивачем та його контрагентами, судами першої та апеляційної інстанцій правомірно не прийнято до уваги, оскільки відсутність у суб'єктів господарювання (контрагентів) достатніх матеріальних чи будь - яких інших ресурсів для здійснення господарської діяльності, як і наявність чи відсутність їх за юридичною адресою не має своїм наслідком недійсність укладених ним правочинів чи слугувати доказом наявності у вказаного суб'єкта господарювання такої мети як порушення інтересів держави у сфері оподаткування.

Вищий адміністративний суд України також зазначає, що для кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України має враховуватись вина сторони, внаслідок чого необхідно довести наявність умислу у сторін при укладенні та вчиненні конкретного правочину щодо настання певних протиправних наслідків. Наявність чи відсутність певних обставин встановлюється на підставі будь-яких фактичних даних, що мають значення для справи, та які є доказами у розумінні ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України та відповідають висунутим процесуальним законом критеріям належності, допустимості та достовірності таких доказів. Тому, за обставин, які склалися у даній справі, визначенню правочину як такого, що є нікчемний, повинен передувати або вирок суду про притягнення учасника (учасників) такого правочину до кримінальної відповідальності, який би набрав законної сили, або рішення суду про визнання правочину недійсним.

Проте, всупереч вимогам ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідачем належних та допустимих доказів суду надано не було.

Крім того, колегія суддів зазначає, що позивач, як платник податку, самостійно несе відповідальність за достовірність і своєчасність обчислення та внесення ним податку до бюджету відповідно до законодавства України і не може нести відповідальність за порушення контрагентами правил здійснення господарської діяльності та/або податкової дисципліни, у тому числі і щодо декларування чи слати податкових зобов'язань. У разі якщо контрагентами були допущені порушення норм податкового чи норм іншого законодавства то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цих осіб.

Таким чином, платник податків належними та допустимими доказами, оцінка яких зроблена судами з дотриманням норм ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України, спростував доводи податкового органу щодо вчинення ним податкового правопорушення.

З огляду на зазначене у суду відсутні правові підстави для висновку про законність оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Отже, в межах касаційної скарги порушень судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено, правова оцінка обставин у справі дана вірно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу Новоград-Волинської об'єднаної державної податкової інспекції Житомирської області Державної податкової служби відхилити.

Постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 04.09.2012 та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 22.01.2013 по справі № 0670/12422/11 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237-2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.В. Карась

Судді І.Я. Олендер

А.О. Рибченко