Постанова № 57197082, 28.03.2016, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 березня 2016 р. справа № 820/284/16

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Мельникова Р.В.,

суддів - Мар'єнко Л.М., Нуруллаєва І.С.,

за участю секретаря судових засідань - Цибульник Г.В.,

представника позивача - ОСОБА_2,

представника відповідача - Державної казначейської служби України - Мовчан М.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 до Державної казначейської служби України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_4 звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просить суд: визнати протиправною бездіяльність Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Державної казначейської служби України з не нарахування та невиплати належної ОСОБА_4 (61116, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) вихідної допомоги при звільненні у відставку; зобов'язати Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Державну казначейську службу України нарахувати і виплатити за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_4 (61116, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) відповідно до частини 1 статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів" станом на 26.12.2013р.) вихідну допомогу у розмірі десяти місячних заробітних плат, виходячи з бази нарахування 34692 (тридцять чотири тисячі шістсот дев'яносто дві) гривні 54 копійки.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що вона з 23.12.1974 року по 30.12.2014 рік працювала на суддівських посадах та має стаж роботи 40 років та 7 днів. В подальшому, 26 грудня 2013 року позивач звернулась до Вищої ради юстиції і Верховної ради України із заявами про відставку. Постановою Верховної Ради України від 25.12.2014 року № 59-УІІІ позивача звільнено у зв'язку із поданням заяви про відставку, а наказом голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від №1352-к від 29 грудня 2014 року виключено зі списочного складу суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. У зв'язку з тим, що в наказі голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 29.12.2014 р. не вказано про виплату належної їй вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат, 10 грудня 2015 р. вона звернулась до голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із заявою про виплату зазначеної вихідної допомоги згідно зі ст. 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 року № 2453-VI. Листом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за № 10-9\0\4-16 від 06.01.2016 року у нарахуванні та виплаті вихідної допомоги ОСОБА_4 відмовлено та зазначено, що всі виплати здійснено відповідно до чинного законодавства. Позивач вважає такі дії відповідача протиправними, а тому просить суд зобов'язати Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Державну казначейську службу України нарахувати і виплатити їй вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат.

Представник позивача в судовому засіданні просив позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача, Державної казначейської служби України, у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував, підтримав правову позицію, викладену у запереченнях на адміністративний позов та просив суд у задоволенні позову відмовити.

Представник відповідача, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, до судового засіданні не з'явився, про день, час та місце судового засідання був повідомлений своєчасно та належним чином. В наданих до суду 19.02.2016 року запереченнях, просив у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Відповідно до ч. 4 ст. 128 КАС України, у разі неприбуття відповідача, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, без поважних причин розгляд справи може не відкладатися і справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у справі доказів у їх сукупності, суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 працювала суддею з 23.12.1974 року по 30.12.2014 року, а саме з грудня 1974 грудня по квітень 1976 року народним суддею Жовтневого районного народного суду Миколаївської області, з квітня 1976 року по травень 1978 року - народним суддею Фрунзенського районного народного суду міста Харкова, з травня 1978 року по жовтень 2010 року - суддею апеляційного суду Харківської області, Верховною радою України 06 червня 1997 року обрана безстроково суддею Апеляційного суду Харківської області, з жовтня 2010 року обіймає посаду судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

ОСОБА_4 має трудовий стаж на суддівських посадах 40 років та 7 днів.

ОСОБА_4 26 грудня 2013 року звернулась до Вищої ради юстиції і Верховної ради України із заявами про відставку.

Відповідно до рішення вищої ради юстиції від 11 лютого 2014 року № 170\0\15-14, внесено подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_4 з посади судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних справ і кримінальних справ, у зв'язку з поданням заяви про відставку.

Постановою Верховної Ради України від 25.12.2014 року № 59-VІІІ позивача звільнено із посади судді у зв'язку із поданням заяви про відставку.

Наказом голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29.12.2014 року № 1352-К, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 34 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 24 Закону України "Про відпустки", виключено ОСОБА_4, суддю Вищого спеціального суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, зі списочного складу суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Забезпечено виплату ОСОБА_4 грошової компенсації за 26 робочих днів невикористаної щорічної основної оплачуваної відпустки за період роботи з 26.10.2013 року по 25.10. 2014 року, за 15 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за стаж роботи суддею за 2014 рік та за 5 днів невикористаної щорічної основної оплачуваної відпустки за період роботи з 26.10.2014 року по 29.12.2014 року.

Позивач 20.12.2015 року звернулась до голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з заявою про здійснення розрахунку та виплати вихідної допомоги, виходячи для обчислення з розміру 10 місячних заробітних плат, нарахованих до 1 квітня 2014 року.

Листом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 10-9\0\4-16 від 06.01.2016 року у нарахуванні та виплаті вихідної допомоги ОСОБА_4 відмовлено та зазначено, що на момент відставки виплати здійснено відповідно до чинного законодавства України.

Відповідно до положень ст.1 Конституції України, України є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Згідно ст.8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Положеннями ч. 1 ст.22 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Разом з тим, ч. 2 ст.22 Конституції України визначено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Водночас, відповідно до ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 р. у справі № 1-10/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) розтлумачено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", а саме зазначено, що цей термін треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Тобто, конституційні права і свободи людини і громадянина безпосередньо гарантуються Основним законом, захищаються судом і не можуть бути звужені або скасовані навіть при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів.

При цьому, п.14 ч.1 ст.92 Конституції України визначено, що виключно законами України визначаються судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури.

Так, нормативно-правовим актом, що визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави на засадах верховенства права, визначає систему судів загальної юрисдикції, статус професійного судді, народного засідателя, присяжного, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування і встановлює систему і загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою і статусу суддів є Закон №2453.

Відповідно до ч.1 ст.47 Закону №2453 (в редакції чинній на момент подання позивачем заяви про відставку та розгляду такої заяви Вищою радою юстиції (грудень 2013 року) суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Зокрема, ч.1 ст.126 Конституції України визначено, що незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Разом з тим, ч.4 ст.47 Закону №2453 визначено, що незалежність судді забезпечується, зокрема: особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення; недоторканністю та імунітетом судді; незмінюваністю судді; порядком здійснення судочинства, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення; забороною втручання у здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді; окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом; належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді; функціонуванням органів суддівського самоврядування; визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім'ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту; правом судді на відставку.

В той же час, в ч.5 ст.47 Закону №2453 зафіксовано, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, а також фізичні і юридичні особи та їх об'єднання зобов'язані поважати незалежність судді і не посягати на неї.

При цьому, ч.6 ст.47 Закону №2453 визначено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді.

Так, ч.1 ст.109 Закону №2453 визначено, що суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається ст.131 цього Закону, має право подати заяву про відставку.

При цьому, ч.3 ст.109 Закону №2453 визначено, що заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади. У разі звільнення судді з посади в результаті внесення такого подання Вища рада юстиції повідомляє про це Вищу кваліфікаційну комісію суддів України.

В ч.4 ст.109 Закону №2453 зафіксовано, що суддя продовжує здійснювати свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення. За суддею, звільненим за його заявою про відставку, зберігається звання судді та гарантії недоторканності, встановлені для судді до його виходу у відставку (ч.5 ст.109 Закону №2453).

Разом з тим, в ч.1 ст.100 Закону №2453 зафіксовано, що суддя суду загальної юрисдикції звільняється з посади органом, який його обрав або призначив, виключно з підстав, передбачених ч.5 ст.126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції.

Зокрема, п.9 ч.5 ст.126 Конституції України визначено, що суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

В той же час, ч.1 ст.136 Закону №2453 визначено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Тобто, звільнення судді у зв'язку з поданням ним заяви про відставку відбувається за наявності двох взаємопов'язаних обов'язкових умов, а саме: наявності у судді стажу роботи, визначеного в ч.1 ст.109 Закону №2453 та подання суддею заяви, що є підтвердженням справжнього й вільного, без стороннього впливу чи примусу, волевиявлення судді на реалізацію ним права на відставку.

Так, в рішенні Конституційного Суду України №10-рп/2013 від 19.11.2013 р. (у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) ст.ст.103,109,131,132,135,136,137, пп.1 п.2 розділу XII "Прикінцеві положення", абз.4 п.3, абз.4 п.5 розділу XIIІ "Перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів"), Конституційний Суд України вказав, що відставка судді є особливою формою звільнення його з посади за власним бажанням та обумовлена наявністю в особи відповідного стажу роботи на посаді судді. Наслідком відставки є, зокрема, припинення суддею своїх повноважень з одночасним збереженням за ним звання судді і гарантій недоторканості, а також набуттям прав на виплату вихідної допомоги та отримання пенсії або щомісячного довічного грошового утримання.

З огляду на вищевикладене суд приходить до висновку, що позивач має право на отримання вихідної допомоги у зв'язку із виходом у відставку.

Щодо позиції Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладеної у листі № 10-9\04-16 від 06.01.2016 року зазначено, що на момент відставки ОСОБА_4, виплати здійснено відповідно до чинного законодавства України, суд зазначає наступне.

Як встановлено судом, 26 грудня 2013 року позивачем було подано до Вищої ради юстиції заяву про відставку, в якій позивач просив, відповідно до п.9 ч.5 ст.126 Конституції України та ст.109 Закону №2453 внести до Верховної Ради України подання про звільнення його з посади судді у зв'язку з поданням заяви про відставку.

Разом з тим, 26 грудня 2013 року позивачем подано до Верховної Ради України заяву про звільнення, в якій остання просила звільнити її з посади судді у відставку відповідно до п.9 ч.5 ст.126 Конституції України.

Розглянувши подану позивачем заяву про відставку, 11 лютого 2014 року, Вищою радою юстиції було прийнято рішення про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення позивача з посади судді у зв'язку з поданням останнім заяви про відставку.

Так, відповідно до ч.1 ст.111 Закону №2453 порядок розгляду питання та прийняття Верховною Радою України рішення про звільнення з посади судді, обраного безстроково, встановлюється цим Законом та Регламентом Верховної Ради України.

Згідно з ч.4 Закону №2453 рішення про звільнення з посади судді приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України і оформляється постановою Верховної Ради України.

В той же час, ч.1 ст.9 Закону України "Про Регламент Верховної ради України" визначено, що Верховна Рада проводить свою роботу сесійно. Сесії є чергові та позачергові.

Відповідно до ч.4 ст.9 Закону №1861 сесії Верховної Ради складаються із засідань Верховної Ради, засідань комітетів, тимчасових слідчих комісій і тимчасових спеціальних комісій, що проводяться у період між пленарними засіданнями, роботи народних депутатів у депутатських фракціях (депутатських групах) та з виборцями. Комітет, тимчасова спеціальна комісія чи тимчасова слідча комісія можуть проводити свої засідання одночасно з пленарними засіданнями Верховної Ради лише за процедурним рішенням Верховної Ради.

Засідання Верховної Ради можуть бути пленарними, урочистими, а також можуть проводитися у формі парламентських слухань (ч.5 ст.9 Закону №1861).

Водночас, в ч.1 ст.19 Закону №1861 зафіксовано, що за звичайних обставин перший і третій тижні кожного календарного місяця впродовж сесії відводяться для пленарних засідань Верховної Ради, другий - для роботи в комітетах, тимчасових спеціальних комісіях і тимчасових слідчих комісіях, депутатських фракціях (депутатських групах), четвертий - для роботи народних депутатів з виборцями.

Порядок денний сесії Верховної Ради затверджується Верховною Радою на кожну чергову сесію (ч.1 ст.20 Закону №1861).

В той же час, п.4 ч.4 ст.20 Закону №1861 визначено, що до порядку денного сесії Верховної Ради включаються позачергово без голосування питання про складення присяги, питання про призначення, обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад, а також питання щодо здійснення парламентського контролю, розгляд яких є виключним правом Верховної Ради у випадках, передбачених Конституцією України та законами України.

Судом встановлено, що проекти постанов Верховної Ради України про звільнення суддів, в тому числі й ОСОБА_4, неодноразово виносилися на розгляд Верховної Ради України, однак з незалежних від позивача причин, постанову №59-VIII "Про звільнення суддів", якою у зв'язку з поданням заяви про відставку ОСОБА_4 було звільнено з посади судді Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, Верховною Радою України було прийнято лише 25.12.2014 року.

Суд вважає помилковою позицію відповідача, Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладеної у запереченнях, що станом на момент винесення наказу, яким було звільнено та відраховано позивача зі штату Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, а саме на грудень 2014 року, позивач не мав права на отримання вихідної допомоги у зв'язку із виходом у відставку у зв'язку з тим, що ст.136 Закону №2453, зокрема якою була передбачена виплата вихідної допомоги, з 01.04.2014 р. була виключена на підставі Закону №1166.

Таким чином, з врахуванням вищевикладеного суд вважає за необхідне зазначити, що позбавлення позивача права на отримання вихідної допомоги у зв'язку з відставкою відповідно до ст.136 Закону №2453, який діяв на момент подання ОСОБА_4 заяви про відставку від 26.12.2013 р. та розгляду такої заяви Вищою радою юстиції є протиправним та таким, що не відповідає вимогам законодавства України, оскільки положеннями ст.22 Конституції України чітко визначено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Суд приймає до уваги рішення Конституційного Суду України №1-2/2013 від 03.06.2013 р. (у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень ст.2, абз.2 п.2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи", ст.138 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (справа щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці), в якому Конституційний Суд України вказав, що суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання, і така незалежність судді забезпечується, зокрема, його належним матеріальним та соціальним забезпеченням. Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо) та надання їм у майбутньому статусу судді у відставці. Право судді у відставці на пенсійне або щомісячне довічне грошове утримання є гарантією належного здійснення правосуддя і незалежності працюючих суддів та дає підстави висувати до суддів високі вимоги, зберігати довіру до їх компетентності і неупередженості.

В той же час, Конституційний Суд України у своєму рішенні №1-2/2013 від 03.06.2013 р. вказав, що законодавець, маючи дискреційні повноваження щодо визначення умов, порядку та розміру матеріального забезпечення, повинен враховувати, що не може запроваджуватися правове регулювання, за якого особа, реалізовуючи одне конституційне право, позбавляється можливості реалізовувати інше право (гарантію). Зокрема, суддя після виходу на пенсію або у відставку, використовуючи конституційне право на працю, визначене ст.43 Основного Закону України, не може бути при цьому позбавлений гарантій незалежності суддів, включаючи заходи їх правового захисту, матеріального і соціального забезпечення.

Аналогічна позиція викладена в рішенні Ради суддів України №6 від 05.02.2015 р., в якому зафіксовано, що конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці. Статус судді та його елементи, зокрема, матеріальне забезпечення судді після припинення його повноважень, є не особистим привілеєм, а засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя.

Разом з тим, в рішенні №6 від 05.02.2015 р. при розгляді питання гарантій незалежності суддів, їх правового статусу, матеріального та соціального забезпечення, посилаючись на рішення Конституційного Суду України, Рада суддів України вказала про неможливість звуження змісту та об'єму гарантій незалежності суддів, а відповідно матеріального та соціального забезпечення.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що належне матеріальне та соціальне забезпечення суддів, в тому числі й виплата вихідної допомоги у зв'язку з виходом у відставку, забезпечення гідного статусу життєвого рівня суддів є обов'язком держави, оскільки суддя, відповідно до ст.127 Конституції України а ст.53 Закону №2453, обмежений у праві заробляти додаткові матеріальні блага, зокрема обіймати будь-які оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу.

Суд вважає за необхідне зазначити, що підставою для отримання матеріального забезпечення судді після припинення його повноважень є виключно конституційно визначений статус професійного судді, при цьому законодавець не може виокремлювати певну категорію суддів у відставці, які не мають права на отримання вихідної допомоги у зв'язку із виходом у відставку з підстав, не пов'язаних із статусом судді та його професійною діяльністю щодо здійснення правосуддя. Таке законодавче регулювання суперечить меті встановлення конституційної гарантії матеріального забезпечення суддів, як елемента їх незалежності.

Враховуючи вищевикладене, а також приймаючи до уваги, що за суддею, який перебуває у відставці зберігається звання судді та такі ж гарантії недоторканості та соціального захисту, як і до виходу у відставку, суд погоджується з доводами позивача на рахунок того, що скасування при виході у відставку гарантованої виплати вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою є обмеженням соціальних гарантій суддів передбачених Конституцією України та іншими законами України, оскільки зміст та обсяг досягнутого суддями рівня матеріального забезпечення не може бути звужено або скасовано шляхом внесення змін до чинного законодавства.

Таким чином, оскільки право на відставку позивач реалізував до набрання чинності Законом №1166, яким було виключено ст.136 Закону №2453, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову позивача щодо зобов'язання відповідно до ст.136 Закону №2453 в редакції, чинній на грудень 2013 року, вчинити дії щодо нарахування та виплати ОСОБА_4 вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Суд зазначає, що позовна вимога щодо зобов'язання здійснити нарахування та виплату вищезазначеної вихідної допомоги звернена до Державної казначейської служби України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

З цього приводу суд зазначає наступне.

Право судді на отримання вищевказаної вихідної допомоги кореспондує конституційний обов'язок держави в цілому (обов'язок Державної судової адміністрації України подати бюджетний запит на необхідний обсяг фінансування, обов'язок Кабінету Міністрів України подати до парламенту відповідний за змістом проект Державного бюджету, обов'язок Верховної Ради України затвердити закон про Державний бюджет із відповідними показниками фінансування).

Обов'язок держави з виплати допомоги у відповідному розмірі, підтверджений постановою суду, стає бюджетним зобов'язанням держави і підлягає реєстрації Казначейством України: Казначейство України здійснює реєстрацію та облік бюджетних зобов'язань розпорядників бюджетних коштів і відображає їх у звітності про виконання бюджету (частина п'ята статті 48 Бюджетного кодексу України).

У разі невиконання цього зобов'язання протягом поточного бюджетного періоду воно стає бюджетною кредиторською заборгованістю. Бюджетні фінансові зобов'язання за загальним фондом, які залишились неоплаченими на кінець минулого бюджетного періоду (бюджетна кредиторська заборгованість) та обліковуються органами Казначейства за бюджетними програмами, за якими відсутні бюджетні асигнування або обсяг бюджетної кредиторської заборгованості перевищує бюджетні асигнування відповідно до встановлених законом про Державний бюджет України на поточний бюджетний період та/або переданих в установленому порядку бюджетних призначень, відображаються в обліку органами Казначейства у поточному бюджетному періоді після прийняття рішення головним розпорядником бюджетних коштів за погодженням з Міністерством фінансів України щодо визначення бюджетної програми за загальним та/або спеціальним фондами, в межах бюджетних асигнувань якої будуть оплачені бюджетні фінансові зобов'язання, на підставі поданого розпорядником бюджетних коштів Реєстру та/або Реєстру фінансових зобов'язань і відповідних підтвердних документів (абзац другий пункту 2.14 Порядку реєстрації та обліку бюджетних зобов'язань розпорядників бюджетних коштів та одержувачів бюджетних коштів в органах Державної казначейської служби України, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 2 березня 2012 № 309).

В адміністративному судочинстві безпосереднім предметом захисту є права особи, які кореспондують обов'язку суто публічної адміністрації, однак опосередкованим предметом захисту можуть виступати конституційні права особи, тобто права, які становлять зміст конституційних відносин особи з державою в цілому.

Отже, у справах щодо нарахування та виплати вихідної допомоги суддям предметом спору є акти (діяльність, бездіяльність) суто тих суб'єктів, які були відповідальні за її нарахування, тобто зобов'язання відповідно до ст.136 Закону №2453 в редакції, чинній на грудень 2013 року, вчинити дії щодо нарахування та виплати ОСОБА_4 вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою покладається на Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Відповідно до правової позиції палати в адміністративних справах Верховного Суду України, викладеної у постанові від 24.01.2006 року, суд має обрати спосіб захисту права, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до приписів ч.1 ст.244-2 КАС України (в редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" №192-VIII від 12.02.2015 року) висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 ст.11 КАС України, визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

У ч.1 ст. 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.72 цього Кодексу.

Крім того, в ч.2 ст.72 КАС України зазначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Статтею 159 КАС України встановлено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яке ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З урахуванням вищевикладеного суд приходить до висновку про те, що належним способом відновлення порушеного права позивача є зобов'язання саме Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ нарахувати і виплатити ОСОБА_4 вихідну допомогу у розмірі десяти місячних заробітних плат, нарахованих за останньою посадою до 1 квітня 2014 року, у відповідності до ч.1 ст. 136 Закону України від 07.07.2010 року №2453 - VI "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції чинній до 01.04.2014 року), у зв'язку з чим, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Судові витрати підлягають розподілу відповідно до ст. 94 КАС України.

Керуючись ст.ст.159-163, 167, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В :

Адміністративний позов ОСОБА_4 до Державної казначейської служби України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Зобов'язати Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_4 (61116, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) вихідну допомогу у розмірі десяти місячних заробітних плат у розмірі 346925 (триста сорок шість тисяч дев'ятсот двадцять п'ять) гривень 40 коп.

В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Повний текст постанови виготовлено 01 квітня 2016 року.

Головуючий суддя Р.В. Мельников

Суддя Л.М. Мар'єнко

Суддя І.С. Нуруллаєв