Рішення № 57179608, 08.04.2016, Фортечний районний суд міста Кропивницького (до 25.04.2025 - Кіровський районний суд м. Кіровограда)

Справа № 404/7125/15-ц

Номер провадження 2/404/457/16

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2016 року Кіровський районний суд міста Кіровограда

в складі: головуючого судді Мохонько В.В.

при секретарі Бокатенко Ю.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кіровограді справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про захист справ споживачів, визнання недійсним кредитного договору та договору іпотеки, суд , -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», яким просить визнати недійсним кредитний договір № KGKWGK01580393 від 06 лютого 2007 року, укладений між Закритим акціонерним товариством комерційний банк «Приватбанк» та ОСОБА_1; визнати недійсним договір іпотеки від 06 лютого 2007 року укладений між Закритим акціонерним товариством комерційний банк «Приватбанк» та ОСОБА_1; виключити з реєстру обтяжень та заборон відчуження запис про обтяження та заборону відчуження нерухомого майна за договором іпотеки від 06.02.2007 року, а саме: будинок з надвірними будівлями та спорудами за адресою: вул. Салтикова-Щедріна, 18 в м. Кіровограді.

На обґрунтування позову зазначено, що 06 лютого 2007 року між ЗАТ КБ «Приватбанк» та позивачем було укладено кредитний договір № KGKWGK01580393, відповідно до п. 7.1 договору банк надає позичальнику кредитні кошти в іноземній валюті, долар США, в сумі 19000,00, а позичальник зобовязується прийняти належним чином використовувати і повернути банку кредитні кошти та сплатити плату за кредит у порядку та на умовах, зазначених в договорі, але сам кредитний договір позичальнику не був наданий окрім додатку до договору в якому у п. 7.7 є посилання на дату та номер договору.

Станом на 06.02.2007 року ЗАТ КБ «Приватбанк» не був уповноваженим банком з надання кредиту готівкою іноземною валютою фізичній особі для використання на території України.

Позивач вважає, що умови кредитного договору є несправедливими, так як всупереч принципу добросовісності, його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду позивача - споживача кредитних послуг. Цивільний кодекс України не передбачає надання у кредит валюти. Крім того, відповідач не надав позивачу в письмовій формі орієнтовану сукупну вартість кредиту в грошовому виразі, тобто в гривнях. ЗАТ КБ «Приватбанк» отримав генеральну ліцензію лише 16.10.2011 року.

Також вважає несправедливими умови кредитного договору щодо порядку нарахування відсотків, так як визначено порядок нарахування відсотків, який не залежить від позичальника. Вважає дискримінаційним положення договору, який надає банку право змінювати в односторонньому порядку відсоткову ставку. Все це свідчить про недійсність кредитного договору, а відтак недійсним є і договір іпотеки.

Крім того, як на підставу недійсності кредитного договору посилаються на те, що вони укладені в іноземній валюті за відсутності у банку відповідної індивідуальної ліцензії, яка б дозволяла використовувати іноземну валюту як засіб платежу при виконанні кредитного договору.

В судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали у повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві, просили задовольнити.

В судовому засіданні представник відповідача позовні вимоги не визнав та просив відмовити в задоволенні позову, посилаючись, на те, що 06.02.2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» був укладений кредитний договір № KGKWGK01580393 та Договір про іпотечний кредит, відповідно до умов вищевказаного договору банком наданий кредит у сумі 22800,00 доларів США, а позивач зобовязався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитом в строки та в порядку встановлених кредитним договором.

Згідно договору у випадку порушення зобовязань за кредитним договором, ОСОБА_1 сплачує банку відсотки за користування кредитом у подвійному розмірі на місяць, нараховані від суми непогашеної в строк заборгованості за кредитом. ПАТ КБ «Приватбанк» надав позивачу кредит у розмірі, передбаченому умовами кредитного договору, проте ОСОБА_1 зобовязання за вказаним договором не виконав.

Банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3 024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті.

Щодо вимог п. 4 ст. 5 Декрету КМУ, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то на сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті.

Відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14 жовтня 2004 р. № 483, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк. Банк станом на час укладання кредитного договору, мав видані Національним банком України банківську ліцензію від 04.12.2001 року на право здійснювати банківські операції, дозвіл на право здійснення операцій від 29.07.2013 року. Вказує, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.

Суд заслухавши пояснення позивача, представника позивача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, вважає, що в задоволенні позову необхідно відмовити виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Як передбачено ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ст. 213 ЦПК України).

Судом встановлено, що 06.02.2007 року між закритим акціонерним товариством комерційний банк «Приватбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № KGKWGK01580393.

За умовами кредитного договору банк надав позичальнику кредит в розмірі 19000,00 доларів США на наступні цілі: придбання будинку, а також у розмірі 3800,00 доларів США на сплату страхових платежів у випадку та в порядку, передбачених п.п. 2.1.3, 2.2.7 даного договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,00% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,00% (у момент надання кредиту), щомісячно в період сплати у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту з п. 3.11 даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п. 6.2 даного договору.

Погашення заборгованості за договором здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати, за який береться період з «05» по «10» число кожного місяця позичальник повинен надавати банку щомісячний платіж у сумі 249,42 дол. США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, комісії.

Пунктом 10 Постанови Вищого спеціалізованого суду України від 30.03.2012р. №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» встановлено, що відповідно до ст. 99 Конституції України, грошовою одиницею України є гривня. Вказана стаття визначає правовий статус гривні, але не встановлює сферу її обігу.

Ст.192 ЦК України, передбачає, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку встановленому законом.

Відповідно до положень Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (стаття 1) надання кредитів в іноземній валюті слід відносити до валютних операцій.

Спеціальне банківське законодавство у сфері банківської діяльності не містить приписів, які б забороняли банкам надавати кредити в іноземній валюті або регламентували умови кредитування в іноземній валюті.

Крім того, ч. 2 ст. 192, ч. 2 ст. 524, ч. 3 ст. 533 ЦК України передбачено, що у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом допускається використання іноземної валюти при виконанні зобов'язань.

Отже, чинне законодавство передбачає можливість вираження та виконання зобов'язань у іноземній валюті, у випадках встановлених законом.

Відповідно до ст. 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність» зазначено, що кредитними операціями є операції, вказані зокрема в п. 3 ч. 1 ст. 47 Закону, а саме операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 47 Закону передбачено, що операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик банки мають право здійснювати на підставі ліцензії.

Згідно абзацу 8 ч. 1 ст. 2 Закону, банківською ліцензією є документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність.

Відповідно до ч. 3 ст. 49 Закону «Про банки і банківську діяльність», операції, визначені пунктами 1-3 частини першої цієї статті (серед яких операції з розміщення залучених коштів в національній та іноземній валюті) належать виключно до банківських операцій, здійснювати, які у сукупності дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію.

Згідно ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» - індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Пунктом «в» ст. 5 Декрету встановлено вимогу щодо отримання індивідуальної ліцензії НБУ на здійснення операцій щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

Однак, на даний час, законодавством не встановлено терміни і суми кредитів в іноземній валюті, як критерії їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування.

Пунктом 1.5 Положення НБУ № 843 від 14.10.2004 року визначено, що використання іноземної валюти як засобу платежу на території України без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк.

Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93 визначено, що генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальних ліцензій, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Таким чином, спеціальне законодавство у сфері банківської діяльності не містить приписів, які б забороняли банкам надавати кредити в іноземній валюті або регламентували умови кредитування в іноземній валюті.

Банк станом на час укладання кредитного договору, мав видані Національним

банком України банківську ліцензію №22 від 04.12.2001 року на право здійснювати

банківські операції, визначені частиною першою та пп. 5-11 частини другої ст. 47

Закону України "Про банки і банківську діяльність", дозвіл №22-2 від 29.07.2003 року,

додаток до дозволу №22-2 від 29.07.2003 року на право здійснення операцій, визначених п.п. 1 - 4 частини другої та частиною четвертою ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" /а.с. 26-28/.

Твердження позивача, що на час укладення спірних договорів, у відповідача була відсутня банківська ліцензія та відповідні дозволи на розміщення іноземної валюти на валютному ринку України, є хибним та спростовується матеріалами справи.

Відповідно до п. 16 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору на підставі статті 652 ЦК, оскільки зазначене стосується обох сторін договору й позичальник при належній завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті. При цьому суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11, 18, 21 Закону України "Про захист прав споживачів", а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року N 168, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року N 541/13808 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), де передбачено обов'язок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за цим договором несе споживач.

При розгляді таких справ суди повинні враховувати, зокрема, висновки, викладені у Рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року N 15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг).

Проте, кредитний договір було укладено раніше прийняття постанови Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року N 168Ю а саме: 06 лютого 2007 року, тому вказані вимоги не можуть бути застосовані до даних правовідносин.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першоютретьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі ст.627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст.638 ЦК України, договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. При цьому, істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно п.14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012р. «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» встановлено, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (ст.ст.215,1048-1052,1054-1055), ст.ст. 18-19 ЗУ «Про захист прав споживачів».

За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обовязкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

В матеріалах справи міститься анкета-заява ОСОБА_1 від 30 січня 2007 року, в якій вказано, що позичальник згоден з умовами кредитування, які були надані йому в письмовій формі. Своїм підписом підтвердив факт наданню повної інформації про умови кредитування в ПриватБанку (а також його міцсезнаходження), а саме: мета, на яку може бути витрачено кредит, форми його забезпечення, форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов»язаннями позичальника, тип процентної ставки, суму, на яку кредит може бути видано, орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги по оформленню договору (перелік всіх витрат, пов»язаних з отриманням кредиту, його обслуговування та повернення, в тому числі таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення и т.п.); строк, на який кредит може бути отриманий, варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та об»єм; можливість дострокового погашення кредиту та його умови; необхідності здійснення оцінки майна, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які позичальник має право, та відомості про те, від кого позичальник може отримати більш детальну інформацію; переваги та недоліки запропонованих схем кредитування /а.с. 128/.

Отже, спірний договір кредиту підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконував його умови; відповідач надав позивачу документи, які передували укладенню кредитного договору.

Крім того, 06.02.2007 року між ЗАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за яким в забезпечення виконання позичальником зобов»язань за кредитним договором та іпотекодавець зобов»язань за цим договором, іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно, а саме: житловий будинок загальною площею 39,13 кв.м., житлова площа 19,7 кв.м. Майно належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу посвідченого приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу ОСОБА_2 №228 від 06 лютого 2007 року.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Позивач просить визнати недійсним договір іпотеки як похідний від договору кредиту. Забезпечення зобов'язання завжди виникає у зв'язку з основним зобов'язанням та залежить від нього, у зв'язку з цим в силу правової природи договірних зобов'язань визначених Цивільним кодексом України, визнати недійсним договір іпотеки від з підстав зазначених у цій справі не можливо, оскільки основне зобов'язання (кредитний договір) не визнано не дійсним.

Позивачем при розгляді справи, на підтвердження факту вчинення щодо нього відповідачем дій, які б призвели до порушення, невизнання або оспорювання прав, свобод чи її інтересів, не було надано доказів, на які він посилається, як на підставу своїх вимог, суд приходить до висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог.

Крім того, представник відповідача в письмових запереченнях просив застосувати до позовних вимог строк позовної давності.

У відповідності до ст.ст.256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК України).

Згідно з ч.ч. 3, 4, 5 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

За вказаного, оскільки суд відмовляє у задоволенні позову по суті позовних вимог, то судом строк позовної давності не застосовується.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 3,11,18, Закону України «Про захист прав споживачів», ст. ст. 3, 10, 11, 60, 88, 212-215, 218 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про захист справ споживачів, визнання недійсним кредитного договору та договору іпотеки відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного суду Кіровоградської області через Кіровський районний суд м. Кіровограда протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Повний текст рішення суду виготовлено 13 квітня 2016 року.

Суддя Кіровського В. В. Мохонько

районного суду

м.Кіровограда