Ухвала суду № 57174939, 15.04.2016, Апеляційний суд Рівненської області

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 квітня 2016 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області у складі: головуючого Буцяка З.І.,

суддів Боймиструка С.В., Гордійчук С.О.;

секретар судового засідання Шептицька С.С.,

з участю позивача та представників сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою Рівненського державного гуманітарного університету на рішення Рівненського міського суду від 10 лютого 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Рівненського державного гуманітарного університету, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за відпрацьований час і час вимушеного прогулу, скасування запису у трудовій книжці та відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и л а :

У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Рівненського державного гуманітарного університету, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за відпрацьований час і час вимушеного прогулу, скасування запису у трудовій книжці та відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Рівненського міського суду від 10 лютого 2016 року позов задоволено частково. Накази відповідача № 145-п від 25 серпня 2015 року та № 169-п від 10 вересня 2015 року визнано незаконними. Позивача ОСОБА_1 поновлено на посаді головного лікаря санаторію-профілакторію Рівненського державного гуманітарного університету. З Рівненського державного гуманітарного університету на користь позивача стягнуто 10 815, 46 грн. невиплаченої заробітної плати, 10 333, 2 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 1 000 грн. відшкодування моральної шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення в частині поновлення позивача на роботі та стягнення заробітку за один місяць допущено до негайного виконання.

Вирішено питання про судові витрати.

В поданій на це рішення апеляційній скарзі відповідач посилався на те, що виходячи з норм ст. 241-1 КЗпП України строки виникнення і припинення трудових прав та обов'язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями. Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк звільнення.

Оскільки в наказі про звільнення позивача було зазначено «звільнити 8 вересня 2015 року», а наступним за ним днем є 9 вересня 2015 року, то виходячи з цього, позивача слід вважати звільненим з 9 вересня 2015 року.

Суд першої інстанції неправильно процитував формулювання наказу про звільнення та допустив при цьому помилку, зазначивши, що ОСОБА_1 звільнено з роботи з 8 вересня 2015 року, хоча частки „з" в наказі немає.

Оскільки фактично останнім днем роботи ОСОБА_1 було 8 вересня 2015 року (що зазначено в табелі обліку використаного часу), то цей день і вважається днем звільнення працівника. Згідно з п. 2.26. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників днем звільнення вважається останній день роботи.

Рівненський міський суд проігнорував той факт, що ОСОБА_1 знаходився на лікарняному з 28 серпня по 8 вересня 2015 року, і що його було звільнено з роботи 8 вересня 2015 року. Таким чином, саме 8 вересня 2015 року вважалося останнім його робочим днем, оскільки саме у цей день позивачу було закрито листок непрацездатності.

Крім того, у своїх запереченнях на позовну заяву відповідач зазначав, що позивач у порушення вимог ст. 26 Закону України „Про відпустки" в одноособовому порядку без погодження із власником прийняв рішення про відправлення у відпустку працівників санаторію-профілакторію РДГУ без збереження заробітної плати строком понад 15 днів.

Помимо наведеного, 4 серпня 2015 року університету стало відомо про накладення постановою державної виконавчої служби від 1 липня 2015 року у ВП № 46968503 арешту на кошти санаторію-профілакторію у зв'язку з несплатою Відокремленим структурним підрозділом санаторієм-профілакторієм РДГУ, очолюваним позивачем, єдиного внеску до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

При цьому Рівненський міський суд не взяв до уваги, що згідно з довідкою ПАТ „Укрсоцбанк" від 26 жовтня 2015 року станом на 1 червня 2015 року на рахунку санаторію-профілакторію знаходилися кошти у розмірі 15 595 грн., які позивач міг перерахувати Фонду соціального страхування на погашення існуючого боргу, однак позивач прийняв рішення про їх використання на інші цілі.

Покликаючись на ці обставини, відповідач рішення місцевого суду вважав незаконним та необґрунтованим і просив апеляційний суд його скасувати й ухвалити у справі нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши подані докази та доводи апелянта, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною 1 ст. 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно зі ст. 1 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Судом установлено, що позивач з 1 грудня 2014 року працював у відповідача головним лікарем Відокремленого структурного підрозділу санаторію-профілакторію (а. с. 57).

Наказом ректора Рівненського державного гуманітарного університету (далі - РДГУ) № 128-п від 20 липня 2015 року за порушення трудової дисципліни ОСОБА_1 було оголошено догану (а. с. 10).

Наказом відповідача № 145-п від 25 серпня 2015 року позивача 28 серпня 2015 року з роботи було звільнено за п. 1 ст. 41 КЗпП України (за одноразове грубе порушення трудових обов'язків керівником відокремленого підрозділу) (а. с. 9).

У зв'язку із знаходженням ОСОБА_1 з 28 серпня по 8 вересня 2015 року на лікарняному наказом відповідача № 169-п від 10 вересня 2015 року до наказу № 145-п від 25 серпня 2015 року про звільнення позивача було внесено зміни: ОСОБА_1 визнано звільненим з роботи 8 вересня 2015 року та збільшено період виплати грошової компенсації за невикористану відпустку до 08.09.2015 р. (а. с. 55).

У подальшому наказом ректора РДГУ № 248-п від 14 грудня 2015 року до наказу № 145-п від 25 серпня 2015 року про звільнення позивача із змінами від 10 вересня 2015 року знову було внесено зміни й абзац другий викладено у такій редакції: „Виплатити грошову компенсацію за невикористану щорічну відпустку за період 01.12.2014/ 08.09.2015 рр. за рахунок коштів ВСП СП при РДГУ" (а. с. 137).

Пунктом 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України встановлено, що крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами.

Пунктом 27 постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику розгляду судами трудових спорів" № 9 від 6 листопада 1992 року роз'яснено, що на підставі п. 1 ст. 41 КЗпП за одноразове грубе порушення трудових обов'язків трудовий договір може бути розірвано лише з керівником підприємства, установи, організації (філії, представництва, відділення, іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також із службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів контролю за цінами. Вирішуючи питання про те, чи є порушення трудових обов'язків грубим, суд має виходити з характеру проступку, обставин, за яких його вчинено, яку завдано ним (могло бути завдано) шкоду.

Відповідно до правил ч. 3 ст. 41 КЗпП України розірвання договору у випадках, передбачених частинами першою і другою цієї статті, провадиться з додержанням вимог частини третьої статті 40, а у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, - також вимог статті 43 цього Кодексу.

Згідно із частиною 3 ст. 40 КЗпП звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці не допускається. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

З матеріалів справи безспірно вбачається, що з 28 серпня по 8 вересня 2015 року включно позивач знаходився на лікарняному, що підтверджується листком непрацездатності серії АГИ № 132409 (а. с. 18, 30). Після лікарняного до роботи ОСОБА_1 необхідно було стати 9 вересня 2015 року.

Пунктом 2.27. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України та Міністерства соціального захисту населення України № 58 від 29 липня 1993 р., визначено, що днем звільнення вважається останній день роботи.

Таким чином, зважаючи на те, що позивач 8 вересня 2015 року ще знаходився на лікарняному, а відповідач звільнив ОСОБА_1 з роботи саме 8 вересня 2015 року, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про те, що відповідач звільнення позивача провів із порушенням вимог ч. 3 ст. 40 КЗпП, оскільки трудовий договір із ОСОБА_1 за п. 1 ст. 41 КЗпП України з власної ініціативи розірвав у період тимчасової непрацездатності працівника.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що звільнення позивача з роботи за п. 1 ст. 41 КЗпП України (за одноразове грубе порушення трудових обов'язків керівником відокремленого підрозділу) відповідач пов'язував з тим, що позивач як головний лікар Відокремленого структурного підрозділу санаторію-профілакторію РДГУ у порушення вимог ст. 26 Закону України „Про відпустки" в одноособовому порядку без погодження із власником прийняв рішення про відправлення у відпустку працівників санаторію-профілакторію РДГУ без збереження заробітної плати строком понад 15 днів та що несплата санаторієм-профілакторієм РДГУ, очолюваним позивачем, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування призвела до накладення постановою державної виконавчої служби від 1 липня 2015 року у ВП № 46968503 арешту на кошти санаторію-профілакторію, незважаючи на те, що згідно з довідкою ПАТ „Укрсоцбанк" від 26 жовтня 2015 року станом на 1 червня 2015 року на рахунку санаторію-профілакторію знаходилися кошти у розмірі 15 595 грн., які позивач міг перерахувати Фонду соціального страхування на погашення існуючого боргу, однак прийняв рішення про їх використання на інші цілі (а. с. 45, 48-52, 64-69, 70-75, 83-94, 110-111, 119-120, 148-153, 164-166).

Статтею 131 ЦПК України передбачено, що сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті.

У справі є копії заяв працівників санаторію-профілакторію про надання їм з 1 липня 2015 року відпусток без збереження заробітної плати та накладені на них письмові резолюції позивача від 30 червня 2015 року наступного змісту: «В наказ з 01.07.2015 по 30.07(08).2015» (а. с. 83-94).

У доповідній записці від 21.08.2015 року, яку працівник відповідача ОСОБА_2 склала та подала на ім'я ректора РДГУ й на підставі якої позивача було звільнено з роботи, йшлося про зловживання з боку позивача своїми посадовими обов'язками, яке виразилося у зобов'язанні всіх працівників санаторію-профілакторію написати заяви про відпустку без збереження заробітної плати на строк понад 15 днів (а. с. 64-65).

Проте доказів про те, що ці заяви про відпустку працівниками санаторію-профілакторію дійсно були написані під тиском позивача, що позивачем на підставі цих заяв були видані відповідні накази про безоплатні відпустки працівників строком понад 15 днів, відповідачем суду не надано. З приводу зазначених обставин працівників санаторію-профілакторію, які написали заяви про надання їм з 1 липня 2015 року відпусток без збереження заробітної плати, відповідачем не опитано, їхні пояснення у справі відсутні.

Крім того, посадова інструкція позивача та Положення про відокремлений структурний підрозділ санаторію-профілакторію РДГУ не містять обов'язку позивача погоджувати із власником санаторію-профілакторію прийняття рішень про відправлення працівників цього закладу у відпустку, включаючи без збереження заробітної плати. Навпаки, пунктом 5.3. Положення позивачу як головному лікарю відповідачем було делеговано право приймати на роботу та звільняти працівників санаторію-профілакторію з роботи (а. с. 80).

Що ж стосується несплати санаторієм-профілакторієм РДГУ в період, коли його очолював позивач, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що призвело до накладення державною виконавчою службою постановою від 1 липня 2015 року у ВП № 46968503 арешту на кошти санаторію-профілакторію, то місцевий суд вірно виходив з того, що часткове фінансування санаторіїв-профілакторіїв за рахунок коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності здійснювалося лише до 31 грудня 2014 року. Таке фінансування з 1 січня 2015 року було припинено внаслідок набрання чинності Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», на підставі якого втратив чинність Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням».

Доказів про фінансування санаторію-профілакторію РДГУ його власником у період, коли цей заклад очолював позивач, у матеріалах справи також немає.

Посилання відповідача на довідку ПАТ „Укрсоцбанк" від 26 жовтня 2015 року, з якої вбачається, що станом на 1 червня 2015 року на рахунку санаторію-профілакторію знаходилися кошти у розмірі 15 595 грн., які позивач, за твердженням відповідача, міг перерахувати Фонду соціального страхування на погашення існуючого боргу, однак прийняв рішення про їх використання на інші цілі, на думку колегії суддів, є непереконливими, оскільки у зазначений період у відповідача мала місце масова невиплата заробітної плати значній кількості працівників санаторію-профілакторію РДГУ, вирішувалося питання про їх відпустки без збереження заробітної плати, мали місце інші, не менш нагальні та важливі поточні витрати санаторію-профілакторію тощо.

Як пояснив позивач, заборгованість зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування була допущена ще його попередниками у 2013 році, а тому про її існування він не знав. Представники відповідача цих пояснень позивача не заперечили.

Частиною 1 ст. 131 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна.

Статтею 141 КЗпП визначено, що власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержувати законодавства про працю і правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.

Згідно зі ст.ст. 147 і 149 КЗпП України підставою для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності є порушення трудової дисципліни. Право вибору виду дисциплінарного стягнення належить власнику. Проте при виборі дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган зобов'язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого працівником проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, попередню роботу працівника, а також те, що звільнення є крайнім заходом дисциплінарного стягнення.

Тому з урахуванням усіх установлених вище обставин справи суд першої інстанції, на переконання апеляційного суду, на підставі правил ч. 3 ст. 40, п. 1 ч. 1 ст. 41, ч. 1 ст. 131, ст.ст. 141, 147, 149, 153 КЗпП України прийшов до цілком правильного висновку про те, що за п. 1 ст. 41 КЗпП України (за одноразове грубе порушення трудових обов'язків керівником відокремленого підрозділу) позивача ОСОБА_1 відповідачем з роботи було звільнено незаконно та частково задовольнив пред'явлені ОСОБА_1 позовні вимоги.

Зважаючи на наведене, колегія суддів підстав для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, не вбачає, оскільки доводи поданої апеляційної скарги обґрунтованості зроблених місцевим судом висновків не спростовують.

Рішення суду першої інстанції в частині, що стосується розміру грошових стягнень, сторонами в апеляційному порядку не оскаржено.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 303, 304, 307, 308, 312-315, 317 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу Рівненського державного гуманітарного університету відхилити.

Рішення Рівненського міського суду від 10 лютого 2016 року залишити без змін.

Ухвала Апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення. Вона може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий

Судді: