Рішення № 57167077, 12.04.2016, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 715-77-21, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" квітня 2016 р.Справа № 922/453/16

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Присяжнюка О.О.

при секретарі судового засідання Косма К.І.

розглянувши справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Південелектропроект", м.Харків до Державного підприємства "Харківський електромеханічний завод" м. Харків про визнання недійсним договору за участю представників:

позивача - ОСОБА_1 (дов.б/н від 22.02.16);

відповідача - ОСОБА_2 (дов№87/2 від 04.01.16).

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Південелектропроект", м.Харків звернулось до господарського суду Харківської області із позовною заявою до Державного підприємства "Харківський електромеханічний завод" м. Харків, в якій просить суд визнати недійсним з моменту укладення договір №3 про забезпечення пропускного режиму від 01.01.2014року , укладений між Державним підприємством "Харківський електромеханічний завод "(ЄДРПОУ 05405575) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Південелектропроект".

Ухвалою господарського суду Харківської області від 19 лютого 2016 року вказану позовну заяву було прийнято до розгляду, порушено провадження у справі № 922/43/16 і призначено її до слухання у судовому засіданні на 03.03.2016 року.

Ухвалою господарського суду від 03.03.2016року, задоволено клопотання відповідача щодо відкладення розгляду справи, розгляд справи відкладено до 17.03.2016року.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 17.03.2016року, задоволено клопотання відповідача щодо відкладення розгляду справи на іншу дату, розгляд справи відкладено до 12.04.2016року.

Позивач в судовому засіданні 12.04.2016року підтримує позовні вимоги та просить суд позов задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечує проти заявлених позовних вимог, з підстав викладених у відзиві на позовну заяву поданого через канцелярію господарського суду (вх.№8704 від 15.03.2016року),зокрема, вказував на те, що договір "Про забезпечення пропускного режиму" укладений між ДП ХЕМЗ" а ТОВ Піденелектропроект" укладений у відповідності до діючого законодавства та предмет даного договору не має жодного відношення до діяльності, яка регулюється ЗУ "Про охоронну діяльність", та не підлягає ліцензуванню, крім того діяльність державного підприємства "Харківський елктромеханічний завод" неодноразово перевірялась різними контролюючими органами, але жодного зауваження , чи то позову щодо невідповідності договорів "Про забезпечення пропускного режиму" діючому законодавству не мало, у зв'язку із чим просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.

Враховуючи те, що норми ст. 65 Господарського процесуального кодексу України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що в межах наданих йому повноважень створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, заслухавши пояснення представників позивача, відповідача , суд встановив наступне.

Між Державним підприємством «ХАРКІВСЬКИЙ ЕЛЕКТРОМЕХАНІЧНИЙ ЗАВОД» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПІВДЕНЕЛЕКТРОПРОЕКТ» було укладено договір про забезпечення пропускного режиму № 3 від 01.01.2014 року.

Відповідно до п.1.1. договору Замовник доручає, а Виконавець приймає на себе зобов'язання по оформленню перепусток особам і транспорту по заявкам Замовника, здійсненню пропускного режиму, обліку товарно-матеріальних цінностей, що ввозяться та вивозяться.

Як вказує позивач у позові, останній щороку був вимушений укладати з ДП «ХЕМЗ» договори на забезпечення пропускного режиму, оскільки, будівля, що належить позивачеві, розташована на території ДП «ХЕМЗ», тому і проїзд і прохід до будівлі міг здійснюватися лише через прохідну ДП «ХЕМЗ». Така ситуація тривала на протязі кількох років до 2014 року, коли інше підприємство отримало у власність частину прохідної, яка колись належала ДП «ХЕМЗ», і позивач отримав можливість домовитися про доступ до своєї будівлі через прохідну іншого підприємства.

До 2014 року ДП «ХЕМЗ» зловживав своїми правами, фактично вимушуючи позивача укладати договори про забезпечення пропускного режиму, встановлюючи в односторонньому порядку суму договору, в тому числі так було і зі спірним договором.

В підтвердження вищевикладеного, посилається на п.6.3. спірного договору, в я кому зазначено, що у разі невиконання Замовником умов договору по оплаті, Виконавець має право, починаючи з дня, наступного за останнім днем строку оплати, припинити надання послуг за договором шляхом недопущення на територію, закріплену за ДП «ХЕМЗ», автотранспорту та осіб по заявкам Замовника до повного погашення заборгованості Замовником за надані Виконавцем послуги.

Починаючи з 2014 року, кількість робітників позивача скоротилася в три-чотири рази, зменшилась кількість автотранспорту, що пересікав прохідну, в більшість місяців дії договору взагалі позивач не потребував послуг відповідача щодо здійснення пропуску через прохідну, що значно вплинуло на обсяг наданих позивачеві послуг, витрати на які підлягали відшкодуванню відповідачеві з боку позивача.

Позивач неодноразово направляв відповідачеві листи з приводу перегляду порядку оплати за договором, наголошуючи, що фактично спірний договір є договором на відшкодування витрат відповідача, і просив надати калькуляцію щомісячних витрат, за якою позивач був згодний здійснювати відшкодування витрат відповідача, однак, жодної калькуляції витрат відповідачем позивачеві надано не було.

Відповідач наполягав на сплаті щомісячно 11948,66 грн. з ПДВ (п.4.4. спірного договору), незважаючи на те, що п.4.2. спірного договору передбачено відшкодування вартості виконаних для Замовника робіт, та на те, що об'єм робіт відповідача у 2014 році зменшився майже в чотири рази, позаяк у позивача у стільки ж зменшилась кількість осіб та автотранспорту, що перетинали прохідну відповідача, а в деякі місяці - взагалі не було ні осіб ні автотранспорту які б перетинали прохідну.

Тобто, на думку позивача , він був вимушений укласти спірний договір на завідомо невигідних для себе умовах, оскільки, в іншому разі жодної особи або автомобіля позивача не було б пропущену через прохідну відповідача.

При цьому листами № С-198 від 30.07.14 та № С-240 від 26.08.14 позивач повідомляв відповідача про те, що договір укладений на вкрай невигідних умовах для позивача, що позивач вимушено уклав спірний договір, а також про те, що відповідач не має права надавати послуги з забезпечення пропускного режиму.

Враховуючи вищевикладене, позивач просить суд визнати недійсним договір про забезпечення пропускного режиму №3 від 01.04.2014року.

Оцінивши фактичні обставини справи, вивчивши нормативне регулювання спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Частина 1 статті 202 Цивільного кодексу України передбачає що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені ст. 203 Цивільного кодексу України, відповідно до якої:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1 та 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України).

Аналогічні положення містяться і в статті 180 Господарського кодексу України.

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Отже, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 181 Господарського кодексу України, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.

Крім того, позивач посилається у своїй позовній заяві на положення ст. 233 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Згідно з абз. 5 підпункту 3.10 п. 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» №11 від 29.05.2013 року, ознаками правочину, що підпадає під дію статті 233 ЦК України, є вчинення особою правочину на вкрай невигідних для себе умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки, можливо, навіть з ініціативи самого позивача. Доведення того, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, покладається на позивача.

Пунктом 23 Постанови Пленуму Верховного суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 року передбачено, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Отже, правочин, вчинений під впливом тяжкої обставини, носить такі обов'язкові ознаки:

- особа вчиняє такий правочин під впливом тяжкої для неї обставини;

- особа вчиняє правочин на вкрай невигідних для себе умовах;

- особа вчиняє такий правочин добровільно та може бути ініціатором такого правочину;

- особа усвідомлює, що вчиняє такий правочин на вкрай невигідних для себе умовах, але вимушена це зробити під впливом тяжкої обставини.

- друга сторона повинна усвідомлювати, що контрагент перебуває під впливом тяжкої обставини і вчиняє правочин вимушено, та скористатися цим.

Вищевказана Постанова Пленуму ВСУ роз'яснює, що тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. При цьому, вкрай невигідними умовами є не просто невигідний правочин, а щоб невигідність була явною та матеріальна втрата була неспіврозмірною з набутим правочином або разюче різнилась з нормальними умовами такого роду договорів (оціночне поняття).

Суд вважає, що позивачем не доведено існування вкрай невигідних для підприємства умов за договором.

Пунктом 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про охоронну діяльність» визначено, що охорона майна - діяльність з організації та практичного здійснення заходів охорони, спрямованих на забезпечення недоторканності, цілісності визначених власником і належних йому будівель, споруд, територій, акваторій, транспортних засобів, валютних цінностей, цінних паперів та іншого рухомого і нерухомого майна, з метою запобігання та/або недопущення чи припинення протиправних дій щодо нього, для збереження його фізичного стану, припинення несанкціонованого власником доступу до нього та забезпечення здійснення власником цього майна всіх належних йому повноважень стосовно нього.

При цьому суд зазначає, що як вбачається з матеріалів справи, відповідачем позовом мали надаватись позивачу послуги, пов'язані із оформленням перепусток особам і транспорту по заявкам Замовника, здійснення пропускного режиму, обліку товарно-матеріальних цінностей, що ввозяться та вивозяться.

Проаналізувавши норми діючого законодавства господарський суд констатує, що зазначені послуги не являються охоронними послугами в розумінні Закону України "Охоронну діяльність", у зв*язку із чим договір № 3 про забезпечення пропускного режиму від 01.01.2014року, укладений між Державним підприємством "Харківський електромеханічний завод "(ЄДРПОУ 05405575) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Південелектропроект" не підлягає ліцензуванню.

В абзаці 4 п. 2.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» зазначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Отже, оскільки положення договору № 3 про забезпечення пропускного режиму від 01.01.2014року, укладеного між Державним підприємством "Харківський електромеханічний завод "(ЄДРПОУ 05405575) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Південелектропроект" відповідають положенням законодавства, суд приходить до висновку про необґрунтованість та безпідставність вимог позивача, які не підлягають задоволенню.

Витрати по сплаті судового збору відповідно до ч. 5 ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 32, 33, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд Харківської області ,-

ВИРІШИВ:

Відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 13.04.2016 р.

Суддя ОСОБА_3