Рішення № 57159075, 12.04.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №489/280/16-ц 12.04.2016 12.04.2016 12.04.2016

Провадження №22-ц/784/831/16 Суддя по 1 інстанції Кокорєв В.В.

Категорія 54 Доповідач апеляційного суду - ОСОБА_1

Рішення

Іменем України

12 квітня 2016 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого - Шолох З.Л.,

суддів Довжук Т.С., Коломієць В.В.,

із секретарем судового засідання - Горенко Ю.В.,

за участю:

-позивачки ОСОБА_2 та її представника - ОСОБА_3,

-представника відповідача ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою

навчального закладу обєднання громадян «Миколаївська обласна автомобільна школа Всеукраїнської спілки автомобілістів»

на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 лютого 2016 року у справі

за позовом

ОСОБА_2 до навчального закладу обєднання громадян «Миколаївська обласна автомобільна школа Всеукраїнської спілки автомобілістів», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_5, про захист порушених трудових прав,

встановила :

22 січня 2016 року ОСОБА_2 звернулася з позовом до навчального закладу обєднання громадян «Миколаївська обласна автомобільна школа Всеукраїнської спілки автомобілістів» (далі Автомобільна школа) про захист порушених трудових прав.

В обґрунтування позовних вимог вказувала, що з 1 червня 2010 року перебувала у трудових відносинах з відповідачем, працюючи на посаді головного бухгалтера.

З 15 січня 2016 року звільнена із займаної посади наказом директора № 8-к від 15 січня 2016 року по п. 1 ст. 36 КЗпП України за згодою сторін.

Позивачка зазначала, що 15 січня 2016 року, перебуваючи у стресовому стані та під психологічним тиском директора ОСОБА_5 дійсно написала заяву про своє звільнення за власним бажанням з 15 січня 2016 року, яку потім відкликала. Однак була звільнена з інших підстав, яких не зазначала, та без дотримання вимог закону щодо двотижневого строку відпрацювання.

З 18 січня 2016 року вона не була допущена до роботи з посиланням на наявність наказу про звільнення, в звязку з чим у неї погіршився стан здоровя і вона перебувала на лікарняному.

Посилаючись на викладене та порушення її трудових прав, позивачка просила поновити її на роботі та стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також 5 000 грн. на відшкодування моральної шкоди, спричиненої їй незаконним звільненням.

Заперечуючи проти позову, відповідач посилався на дотримання чинного законодавства та наявність власноручної заяви позивача про її звільнення саме з 15 січня 2016 року.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 лютого 2016 року, занесеною до журналу судового засідання, до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, залучено ОСОБА_5

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 лютого 2016 року позов ОСОБА_2 задоволено частково. Поновлено її на роботі у відповідача на посаді головного бухгалтера та стягнуто на її користь з відповідача 7 476,57 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Стягнуто з відповідача на користь позивачки 500 грн. на відшкодування моральної шкоди, а також 1177,16 грн. судового збору на користь держави. В частині поновлення на роботі рішення суду звернуто до негайного виконання.

В апеляційній скарзі представник відповідача, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду, просив його скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у справі, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання уданій місцевості. Підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сімї відповідно до медичного висновку або інвалідом І групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин) , власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Іншою підставою припинення трудового договору є угода сторін, що передбачено п.1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Як розяснено у п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» (далі постанова Пленуму), судам необхідно мати на увазі, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п.1 ст. 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за п. 1 ст. 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП).

Як вбачається із матеріалів справи, позивачка перебувала у безстрокових трудових відносинах з відповідачем з 1 червня 2010 року, працюючи на посаді головного бухгалтера.

15 січня 2016 року (в пятницю) позивачка подала заяву директору про її звільнення з роботи з 15 січня 2016 року за власним бажанням. Зміст заяви іншого не містить.

Заява позивачки з резолюцією директора ОСОБА_5 «звільнити без відпрацювання» зареєстрована секретарем Кардаш Г.В. (у приймальній директора) в цей же день (а.с. 3).

Згідно із наказом № 8-к від 15 січня 2016 року позивачка звільнена із займаної посади з 15 січня 2016 року по п. 1 ст. 36 КЗпП України за згодою сторін.

16 січня 2016 року визначено робочим днем, оскільки згідно із розпорядженням КМ України від 11 листопада 2015 року № 1155-р, робочий день з 8 січня 2016 року (пятниця) перенесено на 16 січня 2016 року (суботу).

16 січня 2016 року, перебуваючи на роботі, позивачка виконувала свою роботу, зокрема, приймала участь у складанні річної звітності як головний бухгалтер, про що свідчить підписаний нею в цей день звіт відповідної форми до податкової інспекції та прийняття його цим органом 16 січня 2016 року (а.с. 74).

17 січня 2016 року (неділя) вихідний день, а 18 січня 2016 року (понеділок) позивачка подала та зареєструвала заяву про відкликання попередньої заяви про звільнення. В ній зазначила, що написала її перебуваючи у стресовому стані та під психологічним тиском керівництва (а.с. 4).

Про наявність наказу про звільнення позивачці не було повідомлено ні 15 січня, ні 16 січня 2016 року.

З 18 січня 2016 року вона не була допущена до роботи і в цей же день їй надана інспектором кадрів ОСОБА_6 копія оскаржуваного наказу про звільнення з 15 січня 2016 року. Від підпису позивачка відмовилась, посилаючись на незаконність наказу, що підтвердила у судовому засіданні.

19 січня 2016 року копія наказу про звільнення з пропозицією отримати трудову книжку була відправлена їй рекомендованим поштовим повідомленням, яке вона також не отримала (а.с. 81-82), а повний розрахунок з нею проведено 21 січня 2016 року.

Факт перебування ОСОБА_2 на роботі 16 січня 2016 року підтвердили допитані в якості свідків ОСОБА_7 (інструктор), ОСОБА_8 (діловод), а також ОСОБА_6 (інспектор кадрів). Крім того, ОСОБА_6 пояснила, що до її посадових обовязків відноситься кадрова робота (інших працівників у відділі кадрів немає), саме вона готувала проект наказу про звільнення ОСОБА_2 16 січня 2016 року після обіду (після здачі звітності у податковій інспекції), оскільки заява ОСОБА_2 з резолюцією керівника була передана їй 16 січня 2016 року вранці. Коли саме наказ був підписаний безпосередньо керівником вона не може згадати, але копія наказу була вручена позивачці 18 січня 2016 року (понеділок), коли вона була на роботі.

19 січня 2016 року з приводу підвищеного тиску позивачці викликалась та надавалась швидка медична допомога за місцем роботи, а з 20 по 29 січня 2016 року вона перебувала на амбулаторному лікуванні, що підтверджується медичною довідкою та лікарняним листом (а.с. 17-18).

Зазначені фактичні обставини справи не оспорюються сторонами у справі.

Відповідно до вимог ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобовязаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. За змістом ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Оскільки зазначених вимог закону дотримано не було і відповідачем не спростовано того факту, що 16 січня 2016 року ОСОБА_2, перебуваючи на роботі виконувала свої посадові обовязки головного бухгалтера, тому трудові відносини слід вважати продовженими.

При розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно зясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом і перевірити їх відповідність законові.

Із заяви позивачки вбачається, що її волевиявлення було направлено саме на звільнення за власним бажанням, тому звільнення її з підстав, передбачених п.1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін), є незаконним.

Крім того, сам факт продовження нею трудових відносин наступного дня після подання такої заяви свідчить про її небажання звільнятися, тому роботодавець не вправі був звільняти її за такою заявою.

Отже, враховуючи викладені обставини та вимоги закону, позивачка безпідставно не була допущена до роботи з 18 січня 2016 року.

При цьому заслуговують на увагу доводи ОСОБА_2 та її представника про те, що ні 15 січня 2016 року, ні 16 січня 2016 року вона не була повідомлена про наявність наказу про звільнення, тому наказу про її звільнення 15 січня 2016 року фактично видано не було.

Належних та допустимих доказів на спростування цих доводів відповідачем не надано.

Підстав для зміни юридичної кваліфікації звільнення позивачки не вбачається.

По справах про звільнення за ст. 38 КЗпП України суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору (п. 12 постанова Пленуму).

Разом з тим, колегія суддів вважає, що доводи позивачки про те, що заяву про звільнення вона написала під тиском директора, є недоведеними.

Так, із пояснень ОСОБА_2 вбачається, що в колективі існує конфліктна ситуація щодо дотримання вимог трудового законодавства про оплату праці. На думку директора, вона підтримує конфліктуючу сторону, тому він неодноразово пропонував їй звільнитися за власним бажанням. Будь-яких претензій по роботі їй не висували.

В суді першої інстанції директор ОСОБА_5 (третя особа) пояснив, що ініціатива звільнення виходила від ОСОБА_2, тиску на неї він не здійснював, вона просила звільнити з 15 січня 2016 року, без відпрацювання, вказуючи, що готувати річний звіт вона не збирається, а потім передумала та подала заяву про відкликання після вихідних, але наказ уже був підписаний. Чи працювала ОСОБА_2 16 січня 2016 року йому невідомо.

Аналогічні свідчення надали суду допитані в якості свідків судом першої інстанції ОСОБА_9 (завгосп, а також особа, яка має право підпису у відсутності директора) та ОСОБА_10 (секретар).

Допитані в суді апеляційної інстанції свідки ОСОБА_7 (інструктор) та ОСОБА_8 (діловод), підтверджуючи наявність конфліктної ситуації в колективі, разом з тим не підтвердили того факту, що заяву позивачка написала під тиском директора.

Інших доказів та обґрунтувань на підтвердження таких доводів позивачкою не надано.

Однак, недоведеність даного факту не впливає на правильність висновку суду першої інстанції про незаконність звільнення позивачки.

Таким чином, частково задовольняючи позов ОСОБА_2, суд першої інстанції правомірно виходив з того, що трудові права позивачки порушені, тому обґрунтовано поновив її на роботі та стягнув середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Разом з тим, вірно визначивши розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд виходив із розміру нарахованої заробітної плати за останні два місяці, що передували звільненню, без виключення сум відрахування на податки, однак не зазначив в резолютивній частині рішення про те, що сума середнього заробітку, стягнутого судом на користь позивачки підлягає стягненню з утриманням прибуткового податку з громадян та інших обовязкових платежів.

Відповідно до розяснення ч. 5 п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», суд визначає розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу без утримання цього податку й інших обовязкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

З урахуванням викладеного та на підставі п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України слід змінити резолютивну частину рішення.

Доводи відповідача в апеляційній скарзі про безпідставне стягнення моральної шкоди на користь позивачки, є необґрунтованими, оскільки стягуючи 500 грн. на відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 237 -1 КЗпП України, суд першої інстанції обґрунтовано повязував її саме із незаконним звільненням позивачки.

Керуючись ст. ст. 303, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів

вирішила:

Апеляційну скаргу навчального закладу обєднання громадян «Миколаївська обласна автомобільна школа Всеукраїнської спілки автомобілістів» задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 лютого 2016 року змінити в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, доповнивши його резолютивну частину, що сума середнього заробітку, стягнутого судом на її користь підлягає стягненню з утриманням прибуткового податку з громадян та інших обовязкових платежів.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Судді: