Ухвала суду № 57101337, 06.04.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 квітня 2016 року м. Київ К/800/49889/14

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого - Веденяпіна О.А. (судді-доповідача), Зайцева М.П., Маринчак Н.Є.,

секретар судового засідання Корецький І.О.,

за участю: представника позивача: Капітонова П.П.,

розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Малиновському районі Головного управління Міндоходів в Одеській області

на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2014 року

та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2014 року

у справі № 815/282/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Катадин-Еко Техн»

до Державної податкової інспекції у Малиновському районі Головного управління Міндоходів в Одеській області

про визнання неправомірними дій, зобов'язання вчинити певні дії та скасування податкового повідомлення-рішення,

в с т а н о в и в :

Товариство з обмеженою відповідальністю «Катадин-ЕкоТехн» (далі - Товариство) звернулось в суд з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Малиновському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області ( далі - Інспекція), в якому просило:

- визнати неправомірними дій Інспекції щодо коригування показників податкової звітності ТОВ «Катадин-ЕкоТехн» з податку на додану вартість за періоди липень-серпень 2012 року та лютий-серпень 2013 року;

- зобов'язати Інспекції поновити показники податкової звітності ТОВ «Катадин-ЕкоТехн» з податку на додану вартість за періоди липень-серпень 2012 року та лютий-серпень 2013 року;

- скасувати податкове повідомлення-рішення від 15 січня 2014 року № 0000142204.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2014 року, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2014 року, позов задоволено частково: скасовано податкове повідомлення-рішення від 15 січня 2014 року № 0000142204; в іншій частині позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просив їх скасувати і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Заперечення на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, заслухавши представника позивача, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено позапланову виїзну перевірку Товариства, за результатами якої складений акт перевірки від 26 грудня 2013 року № 000156/15-32-22-04/32086838/1335/59, згідно з яким позивачем порушено вимоги статті 192, пунктів 198.1, 198.3, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України, в результаті чого позивачем занижено податок на додану вартість в липні-серпні 2012 року, лютому, квітні-червні, серпні 2013 року у розмірі 145 604, 00 грн.

Підставою для висновків про порушення позивачем податкового законодавства стали твердження Інспекції про безпідставне відображення Товариством в податковому обліку податкового кредиту за наслідками господарських операцій з ПП «Ріекс», ПП «Берікс», адже, на думку відповідача, такі операції фактично здійснені не були. В обгрунтування таких висновків відповідач вказував на акти, що складені за результатами проведених контрольних заходів контрагентів позивача, за змістом яких відносно посадових осіб зазначених суб'єктів господарювання порушено кримінальне провадження за фактом фіктивного підприємництва.

На підставі вказаного вище акта перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 15 січня 2014 року № 0000142204, яким збільшено позивачу суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість за основним платежем у розмірі 145 604, 00 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями у сумі 36 401, 00 грн.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання неправомірними дій Інспекції щодо коригування показників податкової звітності ТОВ «Катадин-ЕкоТехн» з податку на додану вартість за періоди липень-серпень 2012 року та лютий-серпень 2013 року та зобов'язання Інспекції поновити показники податкової звітності ТОВ «Катадин-ЕкоТехн» з податку на додану вартість за періоди липень-серпень 2012 року та лютий-серпень 2013 року, суди попередніх інстанцій виходили із того, що відповідач не вчиняв будь-яких дій щодо коригування податкової звітності позивача.

Судові рішення в цій частині не оскаржуються, правильність висновків в цій частині сторонами не ставиться під сумнів.

Задовольняючи позовні вимоги про скасування податкового повідомлення-рішення, суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку про те, що фактичне здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами підтверджується наявними у матеріалах справи доказами.

Колегія суддів погоджується з таким висновком судів першої та апеляційної інстанцій, виходячи з наступного.

Так, правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначено Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Відповідно до статті 1 цього Закону бухгалтерський облік - це процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень.

Бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації (частина 1 статті 8 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»).

У бухгалтерському обліку відображаються окремі господарські операції, з яких складається господарська діяльність.

Господарська операція - це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства (стаття 1 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»).

За змістом частин 1 та 2 статті 9 наведеного Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Тобто для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.

Відповідно до наведеного вище визначення господарська операція пов'язана з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов'язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами Податкового кодексу України.

Так, за визначенням, наведеним у підпункті 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

У відповідності до пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 200.1 статті 201 Податкового кодексу України сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.

Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для цілей визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Встановлюючи обставини правомірності/неправомірності відображення в податковому обліку господарських операцій, слід ретельно, в сукупності та взаємозв'язку досліджувати всі надані податковим органом та платником податків докази щодо реального/нереального здійснення господарських операцій.

Слід зазначити, що законодавець не визначив конкретного переліку документів, якими платник повинен підтвердити реальність виконання господарської операції. З метою податкового обліку господарські операції можуть оформлюватися будь-якими первинними документами, зміст яких відповідає положенням статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», та складення яких узгоджується із законодавчо установленими вимогами щодо оформлення такої операції або із звичаєвою практикою.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між позивачем та ПП «Ріекс», ПП «Берікс» укладені договори поставки товарів, на підтвердження фактичного виконання яких під час судового розгляду надано податкові та видаткові накладні, виписки з банку, товарно-транспортні накладні, рахунки-фактури, накази щодо закріплення права на отримання товарів тільки за директором ТОВ «Катадин-ЕкоТехн» Семикіним О.О., подорожні листи щодо перевезення товарів та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, яким здійснювалось перевезення товару.

Як свідчать матеріали справи та встановлено судами попередніх інстанцій, придбані товари використані позивачем у господарській діяльності, що пов'язана з реалізацією сантехнічного обладнання. На підтвердження вказаних обставин позивачем також надано відповідні докази зокрема, видаткові накладні, довіреності на отримання товарно-матеріальних цінностей.

На підставі доказів, які містяться в матеріалах справи, оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли юридично правильного висновку про документальне підтвердження фактичного здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами і спричинення такими господарськими операціями реальних змін майнового стану Товариства.

На час виписки податкових накладних контрагенти позивача мали статус платників податку на додану вартість.

Таким чином, оскільки наявні у матеріалах справи докази підтверджують реальність господарських операцій позивача з його контрагентами та підтверджують рух активів у процесі здійснення господарської діяльності, на підставі отриманих податкових накладних та інших первинних документів Товариство обґрунтовано віднесло суми податку на додану вартість до складу податкового кредиту.

Така обставина, як незнаходження контрагентів за податковою адресою, не суперечить податковому законодавству, не виключає можливості провадження ними фактичної господарської діяльності за іншою адресою та не є ознакою безтоварності господарської операції.

Варто відмітити і те, що наявність в актах, складених за результатами контрольних заходів контрагентів позивача, інформації про порушення кримінальних справ за частиною 1 статті 205 Кримінального кодексу України (фіктивне підприємництво), в яких фігурують ПП «Ріекс» та ПП «Берікс», не є свідченням відсутності господарських операцій, за наслідками яких позивач включав суми податку на додану вартість до складу податкового кредиту, адже жодних копій процесуальних документів за наслідками досудового розслідування кримінальних справ, пояснень свідків, вироків та інших даних, які б підтвердили факт штучного формування даних бухгалтерського та податкового обліку зазначеними підприємствами та свідчили б про те, що зазначені суб'єкти здійснювали фіктивне підприємництво, відповідачем під час судового розгляду, не надано.

При цьому, суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». Так, наведені Інспекцією аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та контрагентами, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України.

Вищий адміністративний суд України також акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності чи недотримання принципу належної обачності при виборі контрагентів, як і не доведено правомірності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли юридично правильного висновку про невідповідність фактичним обставинам справи тверджень відповідача про відсутність здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами, а відтак, з урахуванням вимог частини 3 статті 2, частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, суди зробили обґрунтований висновок щодо наявності законних підстав для скасування оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних судових рішень судами були порушені норми матеріального чи процесуального права.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За наведених обставин підстави для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій відсутні.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в :

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Малиновському районі Головного управління Міндоходів в Одеській області залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2014 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2014 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та у порядку, визначеними статтями 236 - 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді О.А. Веденяпін М.П. Зайцев Н.Є. Маринчак