Ухвала суду № 57047926, 05.04.2016, Апеляційний суд Кіровоградської області

Апеляційний суд Кіровоградської області

№ провадження 22-ц/781/710/16 Головуючий у суді І-ї інстанції ОСОБА_1

Доповідач Чельник О. І.

УХВАЛА

іменем України

05.04.2016 колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Кіровоградської області у складі:

головуючого: Чельник О.І.

суддів: Белінської І.М., Мурашка С.І.,

при секретареві: Постоєнко А.І.

розглянула у відкритому судовому засіданні у м. Кіровограді справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2на рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 31 грудня 2015 року по цивільній справі за її позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за втрату частини заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И Л А:

26 березня 2015 року ОСОБА_2 звернулась в суд з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (далі по тексту ФОП ОСОБА_3В.) про стягнення заборгованості по заробітній платі в сумі 1532,28 грн.; компенсації за втрату частини заробітної плати в сумі 446,13 грн.; середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 14432,00 грн.; моральної шкоди в сумі 6100,00 грн. та відшкодування сплаченого судового збору в сумі 61,00 грн., обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що 12.02.2010 року уклала трудовий договір №11081000142 з ФОП ОСОБА_3, який зареєстрований 12.02.2010 року в Олександрійському міськрайонному центрі зайнятості (далі по тексту-Олександрійський МРЦЗ). Відповідно до трудового договору позивач працювала на посаді фармацевта та 13.05.2013 року була звільнена із займаної посади за власним бажанням. Після звільнення позивач звернулась до територіальної державної інспекції з питань праці у Кіровоградській області (ТДІ з питань праці у Кіровоградській області), оскільки вважала, що відповідач грубо порушувала відносно неї вимоги законодавства про працю. Так, зазначала, що при звільнені їй була нарахована компенсація за 7 календарних днів невикористаної відпустки в сумі 136,50 грн., тоді як відповідно до особової картки значиться 18 днів щорічної відпустки, що є порушенням ч.1 ст.83 КЗпП України. У звязку з чим відповідач не нарахувала та не виплатила їй компенсацію за 11 календарних днів невикористаної відпустки, що складає 214,50 грн. А також зазначає, що відповідач невірно визначала та виплачувала заробітну плату в розмірі 0,5 від мінімальної заробітної плати, оскільки при розрахунку виходила від мінімальної заробітної плати, встановленої на кожен рік відповідними законами про державний бюджет України. Тоді як мінімальний посадовий оклад фармацевта, працівника сфери охорони здоров'я та соціального захисту населення України незалежно від підпорядкування повинен встановлюватися згідно з нормами наказів Міністерства праці та соціальної політики України та Міністерства охорони здоров'я України, а також постановою Кабінету Міністрів України від 27.03.2013 року №1978 «Про підвищення оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери». Вказані дії завдали їй моральної шкоди, яку позивач оцінила у 6100,00 грн.

У подальшому позивач уточнила позовні вимоги та просила стягнути з відповідача заборгованість по заробітній платі у сумі 1173,30 грн., компенсацію за втрату частини заробітної плати у сумі 405,29 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку в сумі 17712,00 грн.; у рахунок відшкодування моральної шкоди стягнути 6100,00 грн. та у відшкодування сплаченого судового збору 61,00 грн.

Рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 31 грудня 2015 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ФОП ОСОБА_3 про стягнення заборгованості по зарплаті, компенсації за втрату частини зарплати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі. Зокрема зазначає, що незалежно від виду трудового договору (контракту, угоди) заробітна плата працівникові визначається не меншою, ніж встановлено відповідною тарифною сіткою і є основою для формування та диференціації розмірів заробітної плати працівника.

Заслухавши доповідача, представників сторін, дослідивши письмові докази по справі, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах, встановлених ст.303 ЦПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін, виходячи з такого.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується письмовими доказами по справі, що з 12.02.2010 року позивач на підставі трудового договору №11081000142 працювала у ФОП ОСОБА_3 на посаді фармацевта. 13.05.2013 року була звільнена на підставіст.38 КЗпП України за власним бажанням, що підтверджується копією трудового договору та трудової книжки (а.с.14,15).

Відповідно довимог ст.ст. 47, 116 Кзпп України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений в цій статті строк, виплатити не оспорювану ним суму.

Посилання позивача на неправомірність нарахування їй заробітної плати та невідповідність мінімального посадового окладу наказу Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства охорони здоров'я України від 05.10.2005 року №308/519 «Про впорядкування умов оплати праці працівників закладів охорони здоров'я та установ соціального захисту населення» і постанові Кабінету Міністрів України від 27.03.2013 року №197 «Про підвищення оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери», яка встановлена перевіркою ТДІ з питань праці у Кіровоградській області є безпідставними, виходячи з такого.

ОСОБА_2 перебувала з ФОП ОСОБА_3 у трудових відносинах, що підтверджується укладеним між ними трудовим договором, який зареєстрований у Олександрійському МРЦЗ Кіровоградської області.

Відповідно до умов трудового договору позивач працювала на посаді фармацевта згідно з графіком не більше 20 годин на тиждень.

Згідно з п.3 трудового договору фізична особа зобовязується оплачувати працю працівника у розмірі 0,5 мінімальної заробітної плати на місяць. Розмір заробітної плати визначається за згодою сторін, але не менше законодавчо встановленого розміру мінімальної заробітної плати (а.с.14).

Відповідно до ч.1ст.21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Пунктом 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» розяснено, що при розгляді справ про оплату праці осіб, які працюють за трудовим договором, судам слід відмежовувати сферу державного регулювання оплати праці від сфери її договірного регулювання.

Державне регулювання оплати праці полягає, зокрема, у встановленні розміру мінімальної заробітної плати та інших зазначених у законодавстві норм і гарантій оплати праці працівників підприємств, установ, організацій усіх форм власності, а також умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету . За цими межами здійснюється договірне регулювання оплати праці на основі системи угод, що укладаються на державному (генеральна угода), галузевому (галузева угода), регіональному (регіональна угода) та виробничому (колективний договір) рівнях відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди».

Відповідно до п.5 вказаної постанови судам необхідно враховувати, що норми і гарантії оплати праці, визначені законодавством для працівників підприємств, установ, організацій усіх форм власності, є мінімальними державними гарантіями і тому при договірному регулюванні вони не можуть бути погіршені.

Відповідно до п.1 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2002 року №1298 «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери» (з наступними змінами, у тому числі внесеними і постановою Кабінету Міністрів України від 27.03.2013 року №197 «Про підвищення оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери», на яку посилається позивач) затверджено Єдину тарифну сітку згідно з додатком №1.

На виконання вказаної постанови КМУ Міністерство праці та соціальної політики України та Міністерство охорони здоров'я України 05.10.2005 року видали спільний наказ за №308/519 «Про впорядкування умов оплати праці працівників закладів охорони здоров'я та установ соціального захисту населення», який регулює умови оплати праці працівників закладів охорони здоров'я та установ соціального захисту населення на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери.

Таким чином, вказані нормативно-правові акти регулюють умови оплати праці працівників закладів охорони здоров'я саме бюджетної сфери. У пункті 1.1 Умов оплати праці працівників закладів охорони здоров'я та установ соціального захисту населення зазначено, що ці Умови розроблені відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 року N 1298 "Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" (із змінами) і застосовуються при обчисленні заробітної плати:

- працівників сфери охорони здоров'я та соціального захисту населення України незалежно від підпорядкування.

Посилаючись на формулювання «незалежно від підпорядкування» позивач помилково вважав, що зазначене стосується працівників не лише бюджетної сфери, а і інших закладів охорони здоровя незалежно від форм власності.

При цьому судом першої інстанції встановлено, що відповідач здійснює підприємницьку діяльність і до організацій бюджетної сфери не належить. Відповідач проводила оплату праці позивачеві відповідно до умов укладеного трудового договору та заробітна плата нараховувалась і виплачувалась у розмірі 0,5 мінімальної заробітної плати відповідного періоду, встановленої Законом України «Про Державний бюджет», що узгоджується з нормами Закону України «Про оплату праці».

Постанова Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 12.08.2013 року про визнання ОСОБА_3 винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.41 КУАП, та накладення на неї адміністративного стягнення у виді штрафу, для даного суду преюдиційного значення не має.

Тому, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволені позовних вимог щодо стягнення заборгованості по заробітній платі та компенсації за втрату частини заробітної плати.

Відповідно до ч.1 ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з п.25 Постанови Пленуму ВСУ від 24.12.1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» непроведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП. У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку.

Матеріалами справи підтверджується, що в день звільнення, 13.05.2015 року, відповідач виплатила позивачеві зарплату за травень 2013 року у сумі 239,88 грн., що підтверджується відомістю на виплату грошей №Ж-00000010 за травень 2013 року, в якій міститься підпис позивача про одержання зазначених коштів (а.с.85), а 20.06.2013 року позивач отримала грошовим переказом 175,76 грн. за 11 календарних днів невикористаної відпустки, що підтверджується копією квитанції №0345 та не заперечується позивачем (а.с.122).

Слід зазначити, що відповідно до роз'яснень, викладених у п.11постанови Пленуму Верховного Суду України від18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення в цивільній справі», суд, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Відмовляючи у задоволенні позову по суті позовних вимог суд також зазначив, що позивач звернулась до суду з пропуском строку позовної давності, тобто, відмовляючи у задоволенні позову по суті, судом застосовано ще й строк позовної давності.

Однак, колегія суддів вважає, що оскільки суд вірно вирішив спір по суті та з урахуванням того, що внаслідок винесення судовою палатою у цивільних справах Апеляційного суду Кіровоградської області власного рішення результат по суті спору не зміниться, вказане рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди. Тому, відповідно дост.308 ЦПК Україниапеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст. ст.303,304,307,308,313, 314, 315, 319 ЦПК України колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 31 грудня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий: О.І. Чельник

Судді: І.М. Белінська

ОСОБА_4