Ухвала суду № 56972366, 01.02.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 лютого 2016 року м. Київ К/800/64770/13

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:Головуючий:Нечитайло О.М.Судді: Ланченко Л.В. Пилипчук Н.Г.,за участю секретаря:Латишевої Л.П.,за участю представників позивача:Шабаліна В.Ю.,відповідача:не з'явився, розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргу Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області

на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 18 липня 2012 року

та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2013 року

у справі №2а-11379/09/1570

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Європейська транспортна компанія»

до Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси

про визнання частково протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Європейська транспортна компанія» (далі - позивач) звернулося до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси (далі - відповідач) про визнання частково протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 18 липня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2013 року, позовні вимоги задоволено, визнано незаконними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 14 квітня 2009 року №0003242310/0, від 30 червня 2009 року №0003242310/1, від 25 серпня 2009 року №0003242310/2 у частині нарахування позивачу податкових зобов'язань з податку на прибуток у розмірі 95 904,50 грн. та штрафних (фінансових) санкцій у розмірі 47 952,25 грн.; від 14 квітня 2009 року №0003242310/0, від 30 червня 2009 року №0003242310/1, від 25 серпня 2009 року №0003242310/2.

Вважаючи, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Позивач письмових заперечень на касаційну скаргу відповідача на адресу суду касаційної інстанції не надіслав.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили такі фактичні обставини справи.

У період з 27 лютого 2009 року по 13 березня 2009 року посадові особи контролюючого органу провели планову виїзну документальну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01 квітня 2007 року по 30 вересня 2008 року, валютного та іншого законодавства за період з 01 квітня 2007 року по 30 вересня 2008 року, про що склали акт від 31 березня 2009 року №5590/23-1/33657945.

За висновками акту перевірки, позивачем в порушення вимог пункту 3.1 статті 3, пункту 4.1 статті 4, підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» занижено податок на додану вартість на 582 521,00 грн., та пункту 4.1 статті 4, підпункту 5.2.10 пункту 5.2, підпункту 5.3.2, підпункту 5.3.3 пункту 5.3, пункту 5.9 статті 5, підпункту 7.9.1, підпункту 7.9.2 пункту 7.9 статті 7, пункту 18.3 статті 18 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» занижено податок на прибуток на 140 924,00 грн.

За результатами проведеної перевірки контролюючий орган прийняв податкові повідомлення-рішення від 14 квітня 2009 року №0003242310/0, яким визначив позивачу суму грошового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 211 386,00 грн., з яких 140 924,00 грн. за основним платежем та 70 462,00 грн. штрафних (фінансових) санкцій та №0003262310/0, яким визначив суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 873 782,00 грн., з яких 582 521,00 грн. за основним платежем та 291 261,00 грн. штрафних (фінансових) санкцій.

У порядку адміністративного узгодження, податковим органом прийнято податкові повідомлення-рішення від 30 червня 2009 року №0003242310/1, №0003262310/1, від 25 серпня 2009 року №0003242310/2, №0003262310/2, аналогічні за змістом.

Податкові повідомлення-рішення від 14 квітня 2009 року №0003242310/0, від 30 червня 2009 року №0003242310/1, від 25 серпня 2009 року №0003242310/2 є спірними у частині нарахування позивачу податкових зобов'язань з податку на прибуток у розмірі 143 856,75 грн., з яких за основним платежем 95 904,50 грн. та штрафних (фінансових) санкцій у розмірі 47 952,25 грн.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Фактичною підставою для прийняття спірних податкових повідомлень-рішень у зазначеній частині слугував висновок контролюючого органу про безпідставне формування позивачем складу валових витрат спірного податкового періоду за результатом виконання господарських операцій з нерезидентом, що має офшорний статус. За висновками відповідача, товариство не мало права відносити до валових витрат за три квартали 2008 року вартість придбаної самохідної техніки, оскільки оплата за отриманий товар не надійшла.

Крім того, відповідач вважає неправомірним включення позивачем до складу валових витрат вартості податку на додану вартість, сплачену у ціні придбаних легкових автомобілів, що не були використані у господарській діяльності платника, а також неправомірним включення до складу податкового кредиту, сум податку на додану вартість, сплачених у результаті наданих послуг з морського агентування та ремонтних робіт, що не підтверджені первинними бухгалтерськими документами.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивачем правомірно віднесено до складу валових витрат витрати у розмірі 938 230,00 грн. за придбання обладнання, оскільки вказаний товар був оплачений належним чином. Також платником правомірно сформовано податковий кредит з надання послуг з морського агентування, ремонтних робіт, що підтверджено належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами.

Також, за висновками судів, податковим органом безпідставно виключено зі складу валових витрат податок на додану вартість у розмірі 62 128,00 грн., сплачений у складі вартості легкових автомобілів, придбаних для використання у власній господарській діяльності та включених до основних фондів.

Як вбачається з матеріалів справи, між позивачем та нерезидентом, що має офшорний статус - ATLANTA INDUSTRIES LIMITED (British Virgin Islands), було укладено додаткову угоду від 01 серпня 2008 року №2 до договору від 17 листопада 2005 року №345, за умовами якої позивач придбав самохідний перевантажувач «SENNEBOGEN» 835М типу С270, який був ввезений в режимі імпорту з оформленням відповідної ВМД від 08 серпня 2008 року №500050030/8/009279. На підставі вказаної МВД позивач оприбуткував придбане обладнання.

За змістом підпункту 11.3.1 пункту 11.3 статті 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», датою збільшення валового доходу вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: або дата зарахування коштів від покупця (замовника) на банківський рахунок платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), що підлягають продажу, у разі продажу товарів (робіт, послуг) за готівку - дата її оприбуткування в касі платника податку, а за відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку; або дата відвантаження товарів, а для робіт (послуг) - дата фактичного надання результатів робіт (послуг) платником податку.

Підпунктами 7.9.1, 7.9.2 пункту 7.9 статті 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» визначено вичерпний перелік підстав для не включення до валового доходу чи валових витрат та звільнення від оподаткування коштів або майна залученого платником податку.

За приписами пункту 18.3 статті 18 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», у разі укладення договорів, які передбачають здійснення оплати товарів (робіт, послуг) на користь нерезидентів, що мають офшорний статус чи при здійсненні розрахунків через таких нерезидентів або через їх банківські рахунки, незалежно від того чи здійснюється така оплата (в грошовій або іншій формі) безпосередньо або через інших резидентів або нерезидентів, витрати платників податку на оплату вартості таких товарів (робіт, послуг) включаються до складу їх валових витрат у сумі, що становить 85 відсотків від вартості цих товарів (робіт, послуг).

Зважаючи на встановлення судами попередніх інстанцій обставин щодо перерахування на користь вказаного нерезидента коштів за придбаний самохідний перевантажувач, що підтверджується відповідним надписом посадової особи філії АКБ «Морський транспортний банк», митного органу, а також печатками установи банку та південної митниці у графі 50 ВМД від 08 серпня 2008 року №500050030/8/009279, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку відносно того, що позивач з дотриманням вимог пункту 18.3 статті 18 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» обґрунтовано включив до складу валових витрат 85 відсотків вартості придбаного товару, що становить 938 230,00 грн.

Що стосується валових витрат позивача, сформованих за результатом придбання легкових автомобілів, суди попередніх інстанцій обґрунтовано визначились щодо правомірності їх формування з огляду на наступне.

За змістом підпункту 7.4.2 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», чинного на час виникнення спірних правовідносин, не включається до складу податкового кредиту та відноситься до складу валових витрат сума податку, сплачена платником податку при придбанні легкового автомобіля (крім таксомоторів), що включається до складу основних фондів.

При цьому, відповідно до вимог підпункту 5.3.3 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», не включаються до складу валових витрат витрати на сплату податку на прибуток підприємств, податку на нерухомість, а також податків, установлених пунктами 7.8, 10.2 і статтею 13 цього Закону; сплату податку на додану вартість, включеного до ціни товарів (робіт, послуг), що придбаваються платником податку для виробничого або невиробничого використання, сплату податків на доходи фізичних осіб, які відраховуються за рахунок сум виплат таких доходів згідно із законом України про оподаткування доходів фізичних осіб.

У разі якщо платник податку на прибуток, зареєстрований як платник податку на додану вартість, одночасно здійснює операції з продажу товарів (робіт, послуг), що оподатковуються податком на додану вартість та звільнені від оподаткування, або не є об'єктом оподаткування таким податком, податок на додану вартість, сплачений у складі витрат на придбання товарів (робіт, послуг), які відносяться до складу валових витрат, та основних фондів і нематеріальних активів, що підлягають амортизації, включається відповідно до валових витрат або балансова вартість відповідної групи основних фондів збільшується на суму, що не включена до складу податкового кредиту такого платника податку згідно із Законом України «Про податок на додану вартість».

З матеріалів справи вбачається, що позивач придбав у період з 01 квітня 2007 року по 30 вересня 2008 року для використання у своїй господарській діяльності легкові автомобілі, які були включені до складу його основних фондів.

Податок на додану вартість, сплачений у складі вартості придбаних легкових автомобілів, у розмірі 62 128,33 грн. позивач включив до складу валових витрат.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій відносно того, що здійснюючи перевірку формування позивачем валових витрат по операціях, пов'язаних з придбанням легкових автомобілів, податковий орган мав застосувати положення підпункту 7.4.2 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», у редакції чинній на момент виникнення вказаних правовідносин, а не визначати позивачу суму грошового зобов'язання з податку на прибуток.

Отже, віднісши до складу валових витрат суму податку на додану вартість у розмірі 62 128,33 грн., сплачену в ціні придбаних легкових автомобілів, позивач діяв у відповідності до вимог закону, тому підстав зменшувати позивачеві валові витрати у вказаній сумі у відповідача не було.

Крім того, за результатами проведеної перевірки, податковим органом безпідставно зменшено позивачу податковий кредит на суму податку на додану вартість, сплачену у складі вартості послуг з агентування, та донараховано зобов'язання з податку на додану вартість на безпідставно збільшені валові доходи на суму послуг, що включаються в агентські послуги. При цьому, відповідач виходив з того, що у періоді з 01 квітня 2007 року по 30 вересня 2008 року позивач включив до податкового кредиту нарахований (сплачений) податок на додану вартість у розмірі 96 686,00 грн. з вартості послуг, які передані замовнику послуг агентування, документи на підставі яких судновласник прийняв роботи не доводять факту виконання послуг, а самі послуги не будуть використовуватись в оподатковуваних операціях та подальшій господарській діяльності платника податку.

З матеріалів справи вбачається, що позивач у перевіряємому періоді надавав нерезидентам послуги з морського агентування. За замовленням нерезидента -судновласника, позивачем, як морським агентом, було замовлено організацію послуг які були необхідні судну у юридичних осіб зареєстрованих платниками податків - ПП «Послуги та консалтинг», ТОВ «Автекс-ЕН», ТОВ «Техносервіс+», ПП «Техно-Експресс», ТОВ «Стройбізнесгрупп», ПП «Дінго Експресс», ПП «ТТК ТРОЛЛ». Вказаним юридичним особам позивач від імені нерезидента замовляв організацію (проведення) замовлених нерезидентом послуг з ремонту.

Придбані послуги оплачувалися позивачем, а контрагенти - видавали підприємству податкові накладні.

Вартість вказаних послуг позивачем було включено до складу наданих агентських послуг в дисбурсментський рахунок, що за своєю природою та згідно існуючої міжнародної практики є уніфікованим документом та виступає єдиною підставою для компенсації понесених агентом витрат та сплати йому комісійної винагороди, який виставлено судновласнику-нерезиденту.

Обов'язки морського агента за договорами морського агентування визначені статтею 117 Кодексу торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 року №176/95-ВР, згідно якої морський агент виконує формальності та дії, пов'язані з прибуттям, перебуванням і відходом судна, допомагає капітану судна у налагодженні контактів з службами порту, місцевими органами державної виконавчої влади, в організації постачання і обслуговування судна в порту, оформляє митні документи та документи на вантаж:, інкасує суми фрахту та інші суми для оплати вимог судновласника, що виникають з договору перевезення, сплачує за розпорядженням судновласника і капітана судна суми, пов'язані з перебуванням у порту, залучає вантажі для морських ліній, здійснює збір фрахту, (експедирування вантажу, наймання екіпажів для роботи на суднах, виступає від імені вантажовласника, а також: договірною стороною учасників перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні.

Виходячи з зазначених в статті 117 Кодексу торговельного мореплавства України прав та обов'язків морського агента, за своєю суттю вказана діяльність (послуги з агентування морських суден) є операціями комісії, оскільки всі отримані від нерезидента грошові кошти, за виключенням комісійної винагороди агента, є компенсацією понесених агентом витрат, здійснених за рахунок власних коштів, або мають цільове призначення - для забезпечення виконання договірних відносин нерезидентом, якого представляє морський агент.

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку стосовно того, що у відповідності до приписів підпункту 7.9.1, підпункту 7.9.2 пункту 7.9 статті 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» позивачем правомірно не включались грошові кошти отримані ним як платником податку від нерезидента, ні до валового доходу, ні до валових витрат такого платника податку, крім сум комісійної винагороди.

Позивачем на підтвердження факту виконання вказаних господарських відносин надано копії дисбурсментських рахунків, якими він оформляв передання наданих нерезиденту послуг з агентування суден, копії підтвердження замовлень відповідних послуг з боку нерезидента, копії банківських виписок, що підтверджують компенсацію замовлених та оплачених позивачем послуг з обслуговування суден, що спростовує доводи відповідача про відсутність первинних документів, які підтверджують факт проведення нерезидентом оплати замовлених послуг. Крім того, з акту перевірки вбачається, що при проведенні перевірки оригінали дисбурсментських рахунків та замовлень нерезидента на надання позивачем послуг з технічного обслуговування надавались посадовим особам відповідача та були ними досліджені, а порядок своєчасності отримання та використання позивачем валютних коштів було окремим питанням перевірки.

Згідно з положеннями підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статті 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку, зокрема, з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до вимог підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 вказаного Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим пунктом документами.

З огляду на викладене та враховуючи, що вказані послуги підтверджені належними чином оформленими податковими накладними, що відображені в реєстрі отриманих та виданих податкових накладних за перевірений період, підтвердженням отримання послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності позивача, та заважаючи на включення суми отриманого податкового кредиту до суми податкових зобов'язань перед нерезидентом з відповідним оформленням податкових накладних, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про неправомірність зменшення позивачу суми податкового кредиту на 96 686,00 грн., що є комісійною винагородою, отриманою за надання та організацією агентських послуг для нерезидента.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, позивачем надавався комплекс транспортно-експедиційних послуг з перевезення транзитних вантажів нерезидента через митну територію України згідно договорів на експедирування вантажів з нерезидентами, за результатом яких позивачем сформовано податковий кредит перевіреного податкового періоду.

Так, за умовами вказаних договорів з нерезидентами за експедирування транзитних вантажів позивач отримав у періоді з 01 квітня 2007 року по 30 вересня 2008 року винагороду експедитора у розмірі 1 438 538,05 грн. та як учасник транзиту використав пільгу передбачену статтею 5.15 Закону України «Про податок на додану вартість» з урахуванням умов абзацу третього підпункту 6.2.4 пункту 6.2 статті 6 Закону України «Про податок на додану вартість».

Судами попередніх інстанцій встановлено, що предметом контрактів є надання послуг з експедирування вантажів в транзитному режимі (без проведення розмитнення вантажів), у тому числі щодо переміщення їх через митну територію України без розмитнення їх на митній території України або передачі їх третім особам на митній території України.

Засади організації та здійснення транзиту вантажів авіаційним, автомобільним, залізничним, морським і річковим транспортом через територію України визначено Законом України «Про транзит вантажів» від 20 жовтня 1999 року №1172-ХІV.

Відповідно до статті 1 вказаного Закону, транзитні послуги (роботи) - це безпосередньо пов'язана з транзитом вантажів підприємницька діяльність учасників транзиту, що здійснюється в межах договорів (контрактів) перевезення, транспортного експедирування, доручення, агентських угод тощо.

Учасники транзиту є вантажовласники та суб'єкти підприємницької діяльності (перевізники, порти, станції, експедитори, морські агенти, декларанти та інші), які у встановленому порядку надають (виконують) транзитні послуги (роботи).

Відповідно до статті 3 Закону України «Про транзит вантажів» свобода транзиту вантажів забезпечується шляхом відсутності будь-якої дискримінації стосовно учасників транзиту при оподаткуванні операцій, пов'язаних з транзитом вантажів.

Згідно зі статтю 7 вказаного Закону, транзитні послуги (роботи) призначаються для споживання та використання за межами митної території України і надаються (виконуються) на підставі відповідних дво- чи багатосторонніх договорів (контрактів) між учасниками транзиту. Договори (контракти) про надання (виконання) транзитних послуг (робіт) укладаються як між резидентами і нерезидентами, так і між самими резидентами і нерезидентами, які вільно обирають комплекс транзитних послуг (робіт), їх виконавців, а також засоби транзиту залежно від умов перевезень.

Відповідно до пункту 5.15 статті 5 Закону України «Про податок на додану вартість» якщо послуги транспортного експедирування є транзитними послугами, пов'язані з перевезенням (переміщенням) вантажів транзитом через територію і порти України, то ці послуги звільняються від оподаткування.

Згідно абзацу третього підпункту 6.2.4 пункту 6.2 статті 6 Закону України «Про податок на додану вартість» операції з поставки послуг платником податку, пов'язані з перевезенням (переміщенням) пасажирів і вантажів транзитом через територію України, оподатковуються у порядку, передбаченому пунктом 5.15 цього Закону.

За встановлених обставин, суди обґрунтовано вважали неправомірним висновок відповідача щодо позбавлення позивача, який надавав послуги нерезидентам з експедирування транзитних вантажів, статусу учасника транзиту, чи пільг передбачених пунктом 5.15 та абзацом 3 підпункту 6.2.4 пункту 6.2 статті 6 Закону України «Про податок на додану вартість», що передбачають звільнення від оподаткування податком на додану вартість послуг з перевезення транзитних вантажів та послуг пов'язаних з перевезенням (переміщенням) вантажів транзитом, а відтак протиправним донарахування податкових зобов'язань з податку на додану вартість у розмірі 287 708,00 грн.

Правильність формування позивачем податкового кредиту в розмірі 122 366,00 грн., сплаченого митним органам в 2006 році, при ввезенні в оренду, на митну територію України, обладнання, що належало нерезиденту INDUSTIES LTD (BVI) та відображення податкового кредиту в рядку 26 Декларації з податку на додану вартість, під час проведення перевірки під сумнів не ставилось, перевірене працівниками відповідача в минулих періодах (акт від 05 липня 2007 року №5896/23-10/33657945) та не заперечувалась представником відповідача під час розгляду справи, а тому, відповідно до приписів частини 3 статті 72 КАС України, ця обставина вважається встановленою.

Позивачем, при поверненні із оренди обладнання, що належало нерезиденту з вивезенням його за межі митної території України та оформленням відповідних вантажно-митних декларацій в режимі Експорт-10 було правомірно застосовано підпункту 3.1.1 пункту 3.1 статті 3 Закону України «Про податок на додану вартість» та вартість обладнання, яке поверталось із оренди нерезиденту, включено до бази оподаткування податком на додану, за ставкою «нуль» відсотків, що застосовується при експорті товарів, як це передбачено підпунктами 3.1.1, 3.1.2 пункту 3.1 статті 3 та пунктом 4.1 статті 4, пунктом 6.2 статті 6 Закону України «Про податок на додану вартість».

При цьому, безпідставними є посилання відповідача на те, що для застосування підпункту 3.1.1 пункту 3.1 статті 3 Закону України «Про податок на додану вартість» позивач повинен надати докази того, що вказане обладнання було здано в оренду на території України, оскільки застосування підпункту 3.1.1 не передбачає додаткових умов окрім вимоги власника повернути майно, яке йому належить та було завезено на митну територію України для здавання в оренду. Доводи відповідача про необхідність зменшення податкового кредиту через відсутність у позивача можливості використовувати вивезене обладнання, у власній господарській діяльності судами обґрунтовано не взяті до уваги, з огляду на те, що позивач не починав використовувати обладнання в операціях які не є об'єктом оподаткування, а повернув майно, що належить нерезиденту на праві власності, а вказана операція - це повернення обладнання нерезиденту по договору оренди, що не передбачає його купівлю-продаж (оренда, лізинг) і не передбачають переходу права власності на такий товар.

Попередніми судовими інстанціями було встановлено, що згідно облікової картки платника податку на додану вартість за 2006 рік позивачем 20 червня 2006 року сума податку на додану вартість, сплачена податковому органу при ввезенні майнового комплексу на митну територію України, була виставлена до відшкодування шляхом її повернення на банківських рахунок платника. Це свідчить про те, що на час вивезення майнового комплексу за межі митної території України позивач отримав відшкодування податку на додану вартість, сплаченого митному органу при ввезенні, а тому необхідності у проведенні корегування показників податкового кредиту чи зобов'язань з податку на додану вартість у позивача не було.

Отже, позивачем обґрунтовано не проводилось корегування податкового кредиту у розмірі 122 366,00 грн. при здійсненні поверненням ним із оренди майна, що належало нерезиденту.

Відповідно до частини 2 статті 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на припис наведеної норми процесуального права при розгляді судом спору щодо правомірності рішення органу державної податкової служби, яким платнику податків донараховані податкові зобов'язання, презумується добросовісність платника податків, якщо зазначеним органом не доведено інше.

За наведених обставин, у відповідача були відсутні правові підстави для визначення підприємству податкових зобов'язань з податку на прибуток та податку на додану вартість у вказаних сумах, з огляду на що висновок судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог та скасування спірних податкових повідомлень-рішень у зазначених частинах відповідає правильному застосуванню положень Податкового кодексу України.

Відповідно до статті 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах заявленої касаційної скарги порушень судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні даної справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись статтями 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області залишити без задоволення.

2. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 18 липня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2013 року у справі №2а-11379/09/1570 залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддяНечитайло О.М. СуддіЛанченко Л.В. Пилипчук Н.Г.