Рішення № 56956005, 15.03.2016, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 462/4585/14 Головуючий у 1 інстанції: Ліуш А.І.

Провадження № 22-ц/783/1793/16 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1 Ю. Р.

Категорія:2

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 березня 2016 року колегія суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі :

головуючого Мікуш Ю.Р.,

суддів Ніткевича А.В., Павлишина О.Ф.

секретар Бохонко Е.Р.,

З участю: представника позивача ОСОБА_2, відповідача ОСОБА_3 та його представників ОСОБА_4 та ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Залізничного районного суду м.Львова від 30 листопада 2015 року у справі за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6, з участю третьої особи Сьомої Львівської державної нотаріальної контори, про визнання правочину удаваним в частині покупця, визнання покупцем та визнання права власності,-

в с т а н о в и л а :

Рішенням Залізничного районного суду м.Львова від 30 листопада 2015 року позов задоволено. Визнано договір купівлі-продажу квартири №81 у будинку №69 на вулиці Широкій у місті Львів, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_8, посвідчений старшим державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори ОСОБА_9 24 лютого 1995 року, зареєстрований в реєстрі за № 1237- удаваним правочином в частині покупця ОСОБА_4.

Визнано ОСОБА_7 покупцем за договором купівлі-продажу квартири №81 у будинку №69 на вул.Широкій у місті Львові, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_8, посвідченим старшим державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори ОСОБА_9 24 лютого 1995 року, зареєстрований в реєстрі за № 1237.

Визнано за ОСОБА_7 право власності на квартиру №81 у будинку №69 на вулиці Широкій у місті Львові.

Стягнуто з ОСОБА_3 в дохід держави 243 грн. 60 копійок судового збору.

Рішення суду оскаржив відповідач ОСОБА_6.

В апеляційній скарзі зазначає, що вважає оскаржуване рішення суду незаконним, постановленим з порушенням норм процесуального та матеріального права, їх неправильним застосуванням.

Судом безпідставно не враховано, що сторонни спірного договору купівлі-продажу від 24.02.1995 року виконали його дійсні умови, що зазначені у п.1 та 3. Письмовими доказами, що містяться у матеріалах справи, повністю підтверджується той факт, що між сторонами договору купівлі-продажу виникли права та обов»язки, а також настали правові наслідки, які обумовлювалися зазначеним договором.

Згідно із фактичними обставинами справи, позивач ОСОБА_7 не був учасником угоди купівлі-продажу, тому будь-яких правових підстав визнавати, що угодою із іншим складом сторін приховувалась дійсна угода із особою, яка не була стороною угоди, у суду не було.

Вважає, що рішення суду в цій частині не відповідає вимогам ст.58 ЦК УРСР (чинної на момент укладення угоди) та ст. 235 ЦК України.

Судом при постановленні рішення не враховано роз»яснення, наведені у пункті 25 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року №9.

Відтак, для визнання правочину удаваним, суду слід було встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.

У справі відсутні належні докази про те, що обидві сторони спірного договору мали наміри приховання іншого правочину. Тому висновки суду про те, що сторони договору не мали наміру укладення договору купівлі-продажу квартири не ґрунтується на матеріалах справи.

Посилання суду на показання свідків є неналежними доказами, оскільки договір купівлі-продажу нерухомого майна потребує письмової форми. У зв»язку з цим відповідно до положень ч.1 ст.218 ЦК України ( ст..46 ЦК УРСР) рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

В матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, якими б підтверджувалися висновки суду про те, що позивач володів достатніми коштами для придбання спірної квартири, що саме позивач власними коштами розрахувався за квартиру і що мати позивача ОСОБА_4 не мала доходів та можливості купити квартиру.

Позивач ОСОБА_7 пропустив трирічний строк позовної давності звернення до суду за захистом порушеного права. Із змісту позовної заяви вбачається, що про спірний договір позивачу було відомо з моменту його укладення, тому строк позовної давності у позивача почав спливати з 24.02.1995 року та закінчився 24.02.1998 року. Суд не досліджував причин пропуску строку позовної давності. Так як строк позовної давності сплив 24.02.1998 року, то до спірних правовідносин слід застосувати положення ЦК УРСР.

Просить скасувати оскаржуване рішення суду та постановити нове про відмову у позові.

Заслухавши пояснення відповідача ОСОБА_3 та його представників ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення з приводу апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_2, вивчивши матеріали цивільної справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення.

Матеріалами справи та судом встановлено, що 24 лютого 1995 року ОСОБА_8 продав, а ОСОБА_4 купила квартиру №81 у будинку 69 на вул. Широкій у м.Львові за 40 000000 (сорок мільйонів) крб., які повністю одержано продавцем від покупця ще до підписання цього договору. (а.с.10).

Згідно реєстраційного посвідчення №52-68-89 від 20 березня 1995 року власником квартири №81 у будинку 69 на вулиці Широкій у м.Львові зареєстрована ОСОБА_4 (а.с.12).

05 січня 2010 року ОСОБА_4 склала заповіт, яким все належне їй на день смерті майно рухоме і нерухоме заповіла своєму сину ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 Заповіт посвідчений приватним нотаріусом Сьомої Львівської Державної нотаріальної контори.

08 березня 2014 року ОСОБА_4 померла.

Позивач по справі ОСОБА_7 вважає, що укладений 24 лютого 1995 року договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 є удаваним в частині покупця. Вважає, що покупцем по зазначеному вище договору був він, що він проживає у спірній квартирі до сьогоднішнього дня, що квартира куплена за його кошти, а відтак просив визнати цей правочин удаваним, визнати його покупцем та визнати за ним право власності на спірну квартиру.

Як встановлено із матеріалів справи правовідносини виникли у 1995 році, а відтак суду слід застосовувати норми Цивільного кодексу УРСР 1963 року.

Задовольняючи позов ОСОБА_7 суд, оцінюючи покази допитаних по справі свідків, прийшов до висновку, що правочин є удаваним, що саме позивач ОСОБА_7 оплачував за куплену квартиру гроші і він є її власником.

Із висновками суду першої інстанції колегія суддів Апеляційного суду Львівської області не погоджується, вважає його незаконним, необґрунтованим, постановленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, таким, що не відповідає вимогам ст.ст. 213, 214 ЦПК України.

Відповідно до ч.2 ст.58 ЦК УРСР удаваною є угода, яка укладена з метою приховати іншу угоду. В такому випадку застосовуються правила, які регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі. Тобто, законом встановлено, що удаваність угоди визначається її змістом і не передбачено можливості зміни суб»єктивного складу учасників угоди шляхом переведення прав чи покладення обов»язків на осіб, які не були сторонами угоди.

Із договору купівлі- продажу від 24.02.1995 року вбачається, що позивач ОСОБА_7 не був стороною угоди. Покупець ОСОБА_4 померла, продавець спірної квартири ОСОБА_8 допитаний у справі як свідок чи залучений як третя особа не був. Відтак, у суду не було правових підстав для визнання угоди купівлі-продажу квартири від 24.02.1995 року удаваним правочином.

Стаття 58 ч.2 Цивільного кодексу 1963 року узгоджується із змістом ст.235 ЦК України у якій прописано, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Відповідно до п.25 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року №9 за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов»язки сторін виникають, але не ті, що випливають із змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Судом першої інстанції при розгляді справи не встановлено, що обидві сторони правочину діяли свідомо для досягнення особистої користі, що їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.

Постановляючи рішення про задоволення позову, суд в основу рішення поклав пояснення свідків, які були допитані за клопотанням позивача по справі ОСОБА_7 та вважав ці пояснення свідків допустимими доказами.

Відповідно до статті 59 ч.2 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 218 ч.1 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

В час укладення оспорюваного договору діяли аналогічні положення, закріплені статтею 46 ЦК УРСР.

Не відповідають фактичним обставинам справи та не обґрунтовані належними доказами висновки суду в частині щодо оплати квартири та її вартості, оскільки такі вимоги не є підставою визнання правочину удаваним та підтверджуються умовами договору, а не поясненнями свідків, які не є прямим належним доказом та стосується частини договору, а саме однієї сторони договору.

Правова позиція викладена Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних та кримінальних справ в ухвалі від 24.04.2013 року у справі №6-51284св/13 та в ухвалі від 14.11.2012 року у справі № 6-20218 св зазначає, що стаття 58 ЦК УРСР як і ст.235 чинного ЦК України не передбачає можливості визнання певного правочину удаваним в якійсь його частині, оскільки за змістом даної статті, удаваний правочин в цілому не породжує тих наслідків, які ним обумовлені. Не можна вважати наслідком удаваного правочину визнання його недійсним у частині суб»єкта, оскільки у ст. 235 ЦК України не передбачено можливості застосування інших правових наслідків, окрім поширення на правовідносини сторін норм, що регулюють прихований правочин.

Колегія суддів погоджується із доводами апеляційної скарги в частині пропуску позивачем строку позовної давності.

Суд першої інстанції, вирішуючи спір, не звернув уваги на те, що відповідно до статті 76 ЦК УРСР перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. У зазначеній справі строк позовної давності у позивача почав спливати з 24.02.1995 року та закінчився 24.02.1998 року.

Відповідно до статті 80 ЦК УРСР закінчення строку позовної давності до пред»явлення позову є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Всупереч зазначеній нормі права суд не вирішував питання щодо поновлення строку позовної давності на який вказував представник відповідача у судових засіданнях.

Відповідно до п.6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред»явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим кодексом.

Як вбачається із матеріалів справи строк позовної давності у позивача сплив 24.02.1998 року, відтак до спірних правовідносин слід було застосовувати норми Цивільного кодексу УРСР 1963р.

Так як рішення суду першої інстанції постановлено з порушенням норм матеріального права, колегія суддів вважає за необхідне відмовити у задоволенні позову по суті, а не по строку позовної давності.

Відповідно до статті 309 ч.1 п.4 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Керуючись ст.ст. 307 ч.1 п.2, 309 ч.1 п.4, 314 ч.2, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Залізничного районного суду м.Львова від 30 листопада 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_7 у задоволенні його позову повністю.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, може бути оскаржене до Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ на протязі двадцяти днів з дня набрання рішенням законної сили.

Головуючий Ю.Р.Мікуш

Судді А.В.Ніткевич

ОСОБА_10