Ухвала суду № 56935469, 04.04.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №489/6148/15-ц 04.04.2016 04.04.2016 04.04.2016

Справа № 489/6148/15-ц Головуючий у суді 1 інстанції ОСОБА_1

Провадження №22ц/784/665/16 Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_2

Категорія 5

У Х В А Л А

іменем України

04 квітня 2016 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого Лисенка П.П.,

суддів Серебрякової Т.В. та Самчишиної Н.В.,

із секретарем судового засідання Богуславською О.М.,

з участю:

представника позивача ОСОБА_3 ОСОБА_4,

головного державного виконавця Ленінського ВДВС ММУЮ ОСОБА_5,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_3 рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 25 січня 2016 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_6, третя особа Ленінський відділ державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції, про визнання права власності на майно та звільнення його з-під арешту, -

у с т а н о в и л а :

08 вересня 2015 року ОСОБА_3 пред'явила зазначений позов до ОСОБА_6, який обґрунтувала наступним.

22 грудня 1989 року між нею та відповідачем було укладено шлюб, про що Ленінським РАГС міста Миколаєва здійснено актовий запис за № 1708.

З 03 грудня 1995 року в звязку з професійною діяльністю відповідача, повязаною з довгостроковими службовими відрядженнями, постійною відсутністю вдома, шлюбні стосунки між ними були припинені, унаслідок чого вони стали жити окремо один від одного і вести окреме господарство.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 16 травня 2014 шлюб між ними розірвано (а.с.- 12).

18 червня 2014 року їй стало відомо, що 29 квітня 2014 року ОСОБА_6 без її згоди та відома надав доступ державному виконавцю Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції (далі Ленінський ВДВС ММУЮ) до квартири у якій він сам не проживає, та здійснити опис майна придбаного нею особисто за власний кошт у період шлюбу, проте під час окремого проживання без шлюбних відносин.

Зокрема, до акту опису й арешту було включено належні їй особисто:

●набір меблів кухонний коричневого кольору б/у в хорошому стані, оцінений в 5 000 гривень,

●меблевий гарнітур (стінка) коричневого кольору б/у в задовільному стані, оцінений в 5 000 гривень,

●стіл обідній з шістьма стільцями коричневого кольору б/у в задовільному стані, оцінений в 5 000 гривень,

●набір меблів для прихожої коричневого кольору б/у в задовільному стані, оцінений в 3 500 гривень,

●набір меблів у дитячу кімнату світло-коричневого кольору б/у в задовільному стані, оцінений в 3 000 гривень,

●диван розкладний світлого кольору б/у в задовільному стані, оцінений в 5 000 гривень,

●набір меблів у спальну кімнату б/у темно-коричневого кольору б/у у хорошому стані, оцінений в 15 000 гривень,

●мякий куточок світлого кольору, оцінений в 5 000 гривень,

●кондиціонер «Сансей» - 2 шт. б/у2 000 гривень за 1 шт.,

●телевізор «Panasonic» - 2 000 гривень,

●бойлер «Gorenje» на 120 літрів 2 500 гривень,

●пральна машина «Indezit» - 2 000 гривень.

Загальна сума описаного майна становить 55 000 гривень.

Посилаючись на викладені обставини, просила визнати за нею право власності на зазначене майно та звільнити його з-під арешту

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 25 січня 2016 року в задоволені позовних вимог відмовлено за їх недовденістю.

ОСОБА_3 подала на це рішення апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати і ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги посилалася на порушення районним судом норм процесуального права, що виразилося у розгляді справи без її участі, а відповідно, позбавлені права на надання доказів своїм твердженням.

Апеляційну скаргу слід відхилити і залишити без змін рішення суду 1 інстанції, оскільки районний суд ухвалив його з додержанням норм матеріального й процесуального права.

Ухвалюючи рішення про відмову у позові, суд першої інстанції виходив з того, що належних та допустимих доказів для протилежних висновків позивач не надала, а тому саме з таких підстав він не може бути задоволений.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області, в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом 1 інстанції, вважає їх доведеними, а висновки, щодо результату вирішення справи - вірними, обґрунтованими й законними.

В силу статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони помякшують або скасовують відповідальність особи.

В позовній заяві ОСОБА_3 зазначала, що з 03 грудня 1995 року сторони припинили шлюбні стосунки, у звязку з чим стали проживати окремо один від одного, вона - за їх спільним місцем реєстрації в АДРЕСА_1, а ОСОБА_6 в с. Кислівці Снігурівського району Миколаївської області, і вели окремо господарство.

За час роздільного проживання вона за власні кошти, у свою приватну власність набула перелічені в позовній заяві меблі та побутову техніку, які, як на її твердження, державний виконавець незаконно арештував по боргам сторонньої особи, хоча й колишнього чоловіка.

У звязку з цим вона й просила відновити її право на власність, що гарантовано конституцією України.

Дійсно, чинними сімейним та цивільним законодавствами передбачено право суду захистити право особи на власність у вибраний позивачем спосіб.

Так, згідно із ст. 22 КШС, яка була чинною в грудні 1995 року грудні 2003 року, та ст. 60 СК України чинною з 1 січня 2004 року - майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частинами 1, 3 ст. 73 СК, чинного на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що за зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі.

Між тим, за обставин, передбачених главою 7 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, може мати і статус особистої приватної власності дружини чи чоловіка.

Зокрема це має місце, коли:

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;

4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду";

5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

2. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

3. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.

Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.

4. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.

5. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.

6. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

7. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Вибір способу захисту майна набутого подружжям в шлюбі належить позивачеві, який кінцево і визначає межі судового розгляду справи.

Захищаючи своє право власності на описане майно, ОСОБА_3 обрала передбачену главою 7 СК України підставу, визначивши таким чином предмет, підставу та зміст своїх вимог, які є для суду обовязковою межею при його судовому вирішенні.

Зокрема, вона зазначила, що все описане державним виконавцем майно є її особистою приватною власністю, бо набуте нею, хоча і у шлюбі, проте за її власні кошти під час їхнього з колишнім чоловіком окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин (частина 6 статті 57 СК України).

У звязку з цим, лише вона визначає режим володіння та користування ним і тільки по її боргам на нього може бути звернуто стягнення, а, відповідно, воно не могло бути описане по боргам інших осіб, у тому числі і другого з подружжя.

Оскільки державний виконавець діяв у супереч наведеному, то, як на її думку, спірне майно у встановленому законом порядку слід звільнити з-під арешту і, визнати за нею право особистої правної власності на нього, саме з наведеної нею підстави.

Вимогу про звільнення з-під арешту частини описаного майна, як її частки у спільному майні подружжя, вона не заявляла, а тому у цій площині суд питання не розглядав та, й не міг розглядати.

Відповідно до ч. 1 ст. 59 Закону "Про виконавче провадження" особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення майна з-під арешту.

За змістом вищезазначених норм при вирішенні позову одного з подружжя про виключення з опису належної йому частки майна у спільній сумісній власності подружжя необхідно враховувати, що відповідно до ст. ст. 60, 70 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю і у випадку поділу його їх частки визнаються рівними. Майно, набуте кожним з подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, може бути визнане власністю кожного з них. Розмір часток подружжя у спільному майні і яке конкретно майно має бути йому виділено визначається з урахуванням всього набутого майна, включаючи і те, на яке за законом не може бути звернено стягнення за виконавчими документами і яке не підлягає конфіскації. Разом з цим на частку кожного з подружжя має бути виділено як майно, що підлягало опису, так і майно, що не підлягало опису.

У тих випадках, коли предметом позову є частка у спільній сумісній власності на неподільну річ, питання про виключення цієї речі з опису (при відсутності іншого спільного майна) вирішується відповідно до ст. 55 Закону "Про власність" і роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, даних у п. 7 постанови від 22.12.95 N 20 " Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". При цьому з урахуванням конкретних обставин можливо виключити річ з акта опису і стягнути з позивача в доход держави чи на користь організації грошову компенсацію за частку, що припадає боржнику, або залишити річ в опису, зобов'язавши відповідну державну податкову інспекцію або організацію виплатити позивачу відповідну частину її вартості.

Таким чином, захист інтересу особи у вибраний позивачем спосіб можливий лише за умови, що:

●позов заявлено до належних відповідачів, а це, відповідно до розяснень Пленуму Верховного Суду України, наданих в абз. 2 пункту 4 його постанови N 6 від 27.08.76 «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» є боржник та особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а також особа, якій майно передано, якщо воно було реалізоване;

●вказане позивачем майно не мас ознак спільної її та її колишнього чоловіка сумісної власності, бо сімейним законодавством презюмується, що майно набуте за час шлюбу стає спільною сумісною власністю подружжя, а сторона яка вважає спірне майно своїм, повинна довести це у передбачений законом спосіб, належними та допустимими доказами;

●у сторін взагалі немає іншого спільного майна, або воно є, але його не вистачає на частку позивача;

●арешт на майно накладено необґрунтовано, по боргам іншої особи.

При цьому слід виходити з того, що частки подружжя у спільному майні слід визначати з урахуванням всього нажитого ними за час шлюбу майна, включаючи і те, на яке за законом не може бути звернене стягнення за виконавчими документами.

Крім того, вирішуючи спори даної категорії суди повинні беззастережно дотримуватися вимог чинного процесуального законодавства, щодо застосування належного способу захисту порушеного права; участі у справі усіх заінтересованих в її вирішені осіб; обґрунтованості та законності судового рішення; доведеності висновків суду належними та допустимими доказами.

Так, за Конституцією України, ст. 27 ЦПК України та п. 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів, який здійснюється в порядку конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного та господарського судочинств.

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обовязків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до статей 1,3 ЦК України, 1,3-4,10-11,303 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, слід зазначити, що, виходячи із загальних засад цивільного законодавства про: неприпустимість свавільного втручання держави у сферу особистого життя людини, її цивільного права та інтересу; справедливість; добросовісність та розумність - в порядку цивільного судочинства регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Відмова від такого права є недійсною.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ч. 2 ст. 16 ЦК України) і обраний позивачем.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Для цього, він розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

При цьому, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, для чого роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав.

Судовий розгляд, яким цивільна справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду.

Відповідно до статей 10, 59, 60, 213 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року Про судове рішення у цивільній справі - рішення суду у цивільній справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.

Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 58 59, ч.3 ст. 61, 212 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

При цьому, згідно із статтею 60 ЦПК України, обовязок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги і може вийти за їх межі.

Проте, згідно з частинами третьою та четвертою статті 303 ЦПК України, це можливо лише в разі, якщо буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

За цих умов апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі й зобов'язаний мотивувати в рішенні вихід за межі доводів апеляційної скарги, проведення перевірки справи в повному обсязі.

Не є виходом за межі доводів апеляційної скарги, якщо особа, яка подала скаргу, заявляє вимогу про скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд, а суд апеляційної інстанції ухвалює нове рішення або змінює рішення чи навпаки, оскільки в цьому разі суд використовує надані йому законом повноваження (стаття 307 ЦПК України).

Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права. При перегляді судових рішень необхідно виходити з повноважень суду апеляційної інстанції, визначених статтею 307 ЦПК України, і відповідних їм підстав щодо перегляду судових рішень в апеляційному порядку, передбачених статтями 308-311 ЦПК України. При цьому апеляційний суд керується статтею 307 ЦПК України (відповідним пунктом) та нормою ЦПК України, що визначає підстави перегляду судового рішення в такому разі, і відповідно до неї та наданих суду апеляційної інстанції повноважень формулює резолютивну частину своєї ухвали чи рішення.

У разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.

Оскаржене рішення місцевого суду у повній мірі відповідає виписаному.

Так, ОСОБА_3 заявила свої вимоги лише до колишнього чоловіка, який, на підставі рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від грудня 2011 року, доречі, як і сама позивач, є солідарними боржниками за кредитним зобовязанням ОСОБА_6 перед публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (а.с. - 49).

Позову до кредитора позивач не заявляла, позбавивши того можливості надати свої заперечення на нього та докази своєї правової позиції, і у такий спосіб захистити свій майновий інтерес.

Це є неприпустимим і вже саме по собі могло слугувати відмову у позові.

Крім того, у справі немає належних та допустимих доказів тому, що спірне майно є особистою власністю позивача, набуте нею за власний кошт в період роздільного проживання з колишнім чоловіком.

За такого даний позов, у вибраний позивачем спосіб не міг бути задоволений.

Оскільки цього ж, з таких же мотивів дійшов і районний суд, то підстав для задоволення апеляційної скарги немає.

Що ж до тверджень особи, яка подала апеляційну скаргу, про наявність процесуальних порушень при розгляді судом 1 інстанції даної цивільної справи, то вони не можуть слугувати скасуванню оскарженого рішення, оскільки більша частина з них не має підтвердження, а ті ж, що мають місце, носять формальний характер і не вплинули на результат вирішення справи.

Керуючись ст.ст. 307-308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 25 січня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з дня її проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Лисенко П.П.

Судді: Серебрякова Т.В.

ОСОБА_7