Рішення № 56928783, 28.03.2016, Солом'янський районний суд міста Києва

справа № 760/19959/15-ц

провадження № 2/760/65/16

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 березня 2016 року м. Київ

Солом'янський районний суд м. Києва у складі судді Шевченко Л. В.,

за участю секретаря судового засідання Бугайчука О. Р.,

за участю позивача ОСОБА_1, представника відповідача-1 ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», Публічного акціонерного товариства «Омега Банк» про визнання кредитного договору недійсним, ухвалив таке рішення.

Позиції осіб, які беруть участь у справі:

06.11.2015 позивач звернувся до суду з позовом до ПАТ «Дельта Банк» про визнання кредитного договору недійсним.

У ході розгляду справи суд за клопотанням позивача залучив до участі у справі відповідача-2 - ПАТ «Омега Банк».

Позовні вимоги, з урахуванням уточнених позовних вимог, обґрунтовані тим, що 26.06.2008 ВАТ «Сведбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк») та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 2606/0608/71-005, за умовами якого ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 119 000 дол. США на придбання квартири зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 11,9 % річних та строком повернення 26.06.2028.

У подальшому право вимоги ВАТ «Сведбанк» до позичальника було відступлене ПАТ «Дельта Банк» за договором про відступлення прав вимоги, про що позивача було повідомлено шляхом направлення копії листа ПАТ «Дельта Банк» № SDK/250512/-6406/2 від 05.06.2012.

Однак позивач стверджувала, що при укладенні кредитного договору № 2606/0608/71-005 від 26.06.2008 було порушено її права, оскільки кредитний договір за своїм змістом і текстом суперечить законодавству України, моральним засадам суспільства, її інтересам та волі, що впливає на дійсність кредитного договору.

Так, відповідно до статті 4 Закону «Про захист прав споживачів» передбачено, що споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця).

Крім цього, відповідно до положень статті 11 Закону «Про захист прав споживачів» перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, зокрема про суму наданого кредиту; орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; податковий режим сплати процентів та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати детальну інформацію.

Позивач зазначила, що пунктом 1.1. кредитного договору передбачено надання кредиту позивачу у розмірі 119 000 дол. США у готівковій формі через касу банку, з метою подальшої конвертації суми отриманого кредиту у національну валюту України та внесення коштів у національній валюті України на користь третіх осіб.

Однак, відповідно до статті 533 ЦК грошове зобов'язання повинно бути виконане у гривнях. Позивач стверджувала, що банк не надав їй інформацію за яким курсом відбувається конвертація платежів за кредитним договором.

Крім цього, банк не повідомив її про наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача.

Факт приховування інформації про сукупну вартість кредиту та курс конвертації долару США в українську гривню за спірним кредитним договором, призвело до обмеження її права вибору оптимального позикодавця та оптимальних умов отримання кредиту на придбання житла.

Отже, у зв'язку з протиправними діями банку були порушені її права на отримання інформації щодо вартості кредиту в національній валюті України - гривні та свободу його вибору.

Крім цього, позивач зазначила що кредитний договір не відповідає вимогам постанови правління НБУ від 10.05.2007 № 168, оскільки банк не надав вичерпної інформації про умови кредитування, детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, інформацію про розрахункове-касове обслуговування та валютно-обмінні операції, не зазначив докладно у графіку погашення платежів інформацію про сукупний розмір платежів за кожним періодом погашення кредиту та за всім кредитним договором, вид і предмет супутніх послуг, які надаються споживачу, з обрахуванням вартості цих супутніх послуг та не надав інформацію про методику, яка використовується банком для визначення валютного курсу.

Також банк не надав позивачу жодної інформації про можливість різкого і значного подорожання кредиту, через зміну курсу долара США до гривні та інформацію про вірогідність і наслідки такого подорожання.

ОСОБА_1 зауважила, що наявна в кредитному договорі заборона щодо отримання дитиною позичальника права користуватися житлом порушує право її дітей наявних чи майбутніх на проживання разом зі своїми батьками, у тому числі порушує право користування ним.

Крім цього, умови кредитного договору є несправедливими відповідно до вимог Закону «Про захист прав споживачів», оскільки при його укладенні було порушено принцип добросовісності.

Так позивач стверджувала, що умова про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації, у разі невиконання нею зобов'язання є несправедливою. Кредитний договір взагалі не містить порядку зміни договору, який би враховував інтереси споживача та не містить умови про порядок припинення договору.

Враховуючи вищезазначені обставини в сукупності, позивач просила суд визнати кредитний договір № 2606/0608/71-005 від 26.06.2008 року, укладений між нею та ВАТ «Сведбанк», недійсним з моменту його укладення.

Позивач у судовому засіданні позов підтримала та просила його задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача-1 у судовому засіданні заперечувала проти задоволення позову, посилаючись на те, що позивач під час укладення кредитного договору була ознайомлена з його умовами, з нею була проведена переддоговірна робота щодо повідомлення про сукупну вартість кредиту та про реальну проценту ставку. Позивач погодилась на встановлені умови кредитного договору, оскільки підписала його та впродовж його дії виконувала всі умови.

Крім цього, не відповідають обставинам справи доводи позивача про ненадання повної інформації про вартість кредиту, яка визначена статтею 11 Закону «По захист прав споживачів», оскільки 26.06.2008 позивач отримав для ознайомлення умови кредитування, а саме Бюлетень продукту «Житлова іпотека на вторинному ринку», де було зазначено мету кредитування, валюту кредитування, розмір наданого кредиту, форму його видачі, максимальний термін кредитування, проценту ставку за користування кредитом, орієнтовну сукупну вартість кредиту, схему погашення, переваги та недоліки продукту клієнта, форми та види забезпечення тощо. Умови кредитування були підписані позивачем, а отже були нею визнані та прийняті до виконання.

На підставі вищезазначеного, просила відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, оскільки кредитний договір який є предметом розгляду цієї справи є вільним волевиявлення сторін, а тому не може бути визнаний судом недійсним.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, з'ясувавши обставини справи, всебічно, повно, об'єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази, суд

встановив:

26.06.2008 ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 2606/0608/71-005 (далі-кредитний договір), за умовами якого ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 119 000 дол. США на строк з 26.06.2008 по 26.06.2028 включно та на умовах, передбачених у цьому договорі (а.с. 9-13).

Відповідно до пункту 1.3. кредитного договору позичальник сплачує банку проценти за користування кредитом у розмірі 11,9 % річних за весь строк фактичного користування кредитом. Сторони за взаємною згодою, досягнутою при укладенні цього договору, встановили, що розмір визначеної у цьому пункті процентної ставки може змінюватися без укладення додаткового правочину до цього договору, у випадку і у порядку, встановленому пунктом 6.1.2. цього договору.

Згідно з пунктом 1.4. кредитні кошти призначені для здійснення позичальником розрахунків по договору купівлі-продажу між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з метою придбання двох кімнатної квартири за АДРЕСА_1.

26.06.2008 ОСОБА_1 підписала Бюлетень продукту «Житлова іпотека на вторинному ринку», який визначав: мету кредиту, валюту кредитування, вимоги до позичальника, перелік необхідних документів, розмір кредиту, форму видачі кредиту, власний внесок покупця, максимальний термін кредитування, проценту ставку за користування кредитом, орієнтовну сукупну вартість наданого кредиту, додаткові комісії, порядок погашення кредиту та процентів за користування кредитом, схему погашення кредиту, переваги та недоліки продукту для клієнта, можливість дострокового погашення, форми та види забезпечення та страхування предмету застави та життя позичальника (а.с. 31-32).

Відповідно до повідомлення про відступлення № SDK/250512-6406/2 від 05.06.2012 позивача було повідомлено про відступлення ТОВ «Сведбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Омега Банк») своїх прав вимог за кредитним договором ПАТ «Дельта Банк» (а.с. 90).

Згідно з довідкою ПАТ «Дельта Банк» від 04.12.2015 заборгованість позивача за кредитним договором станом на 04.12.2015 становить 36 397,18 дол. США, що згідно курсу НБУ складає 840 367,46 грн. (а.с. 33).

Встановивши усі обставини справи та здійснивши загальну оцінку доказів, суд дійшов висновку, що у задоволенні позовних вимог належить відмовити з таких підстав.

Законодавець у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК визначив, що однією з загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.

Частина перша статті 627 ЦК передбачає, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Положення статті 204 ЦК встановлюють презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Пленум Верховного Суду України у свої постанові від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснив, що «правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом (пункт 7).

Зі змісту частини першої статті 215 ЦК випливає, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з положеннями частини першої статті 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Частина перша статті 1054 ЦК передбачає, що «за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти».

Таким чином, кредитний договір є укладеним з моменту досягнення його сторонами у письмовій формі згоди з усіх істотних умов договору.

Суд встановив факт укладення кредитного договору між сторонами.

Позивач, обґрунтовуючи свої вимоги, зазначає, що банк не повідомив його у письмовій формі про суму наданого кредиту; орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; податкового режиму сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію.

Однак суд не погоджується з такими доводами позивача, з таких підстав.

У пункті 1.1. кредитного договору сторони визначили суму наданого кредиту, розмір якого становить 119 000 дол. США.

Крім цього, пункт 1.5. кредитного договору передбачає що до складу сукупної (загальної) вартості кредиту для позичальника (його витрат) у зв'язку з отриманням кредиту на умовах цього договору включаються суми, необхідні для погашення кредиту, суми передбачених цим договором процентів, комісії, можливих неустойок, а також вартість витрат, пов'язаних з укладенням іпотечного договору, передбаченого пунктом 2.1. цього договору, у тому числі будь-яких змін та доповнень до нього, та вартість страхування предмету за іпотечним договором відповідно до пункт 5.1.8. договору. Витрати, пов'язані з укладенням/зміною іпотечного договору, договору страхування предмету іпотеки сплачуються позичальником самостійно безпосередньо особами, що надають відповідні нотаріальні послуги/послуги страхування.

Пунктом 1.3. кредитного договору визначено, що за користування кредитом позивач сплачує проценти у розмірі 11,9% річних за весь строк фактичного користування кредитом.

Згідно з пунктом 10.1 кредитного договору позичальник усвідомлює та підтверджує, що умови договору для нього зрозумілі, відповідають його інтересам, є розумними та справедливими. Підписанням цього договору позичальник свідчить, що до підписання цього договору ознайомився з усіма умовами, на яких банк здійснює кредитування фізичних осіб на цілі, не пов'язані з підприємницькою діяльністю, та загальною сукупною вартістю всіх витрат, пов'язаних з отриманням кредиту та свідомо обрав умови кредитування, викладені в цьому договорі.

З пункту 10.13 кредитного договору позичальник підтверджує, що перед укладанням кредитного договору банк надав йому в письмовій формі всю інформацію про умови кредитування. Також при укладенні кредитного договору йому була надана уся необхідна інформація, передбачена «Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених постановою Правління Національного банку України від 10.05.2007 № 168, в повному обсязі.

Також суд не враховує доводи позивача стосовно порушення її прав на отримання повної інформації про вартість кредиту та умови припинення кредитного договору, оскільки з Бюлетня продукту «Житлова іпотека на вторинному ринку» від 26.06.2008 року випливає, що позивач отримала достовірну інформацію про мету кредиту, валюту кредитування, вимоги до неї, перелік необхідних документів для отримання кредиту, розмір кредиту, форму видачі кредиту, власний внесок, максимальний термін кредитування, проценту ставку за користування кредитом, орієнтовну сукупну вартість наданого кредиту, додаткові комісії, порядок погашення кредиту та процентів за користування кредитом, схему погашення кредиту, переваги та недоліки продукту для клієнта, можливість дострокового погашення, форми та види забезпечення та страхування предмету застави та життя позичальника.

Суд зазначає, що вищезазначені умови були підписані позивачем, тобто вона була обізнана про детальні умови кредитування.

Таким чином, доводи позивача щодо неповідомлення його про суму наданого кредиту та орієнтовну сукупну вартість не відповідають встановленим обставинам справи та доказам, які містяться в матеріалах справи.

Крім цього, позивач стверджувала, що спірний кредитний договір належить визнати недійсним, оскільки жодним пунктом кредитного договору чи додатків до нього не було визначено розмір зобов'язання позичальника в гривні та не визначено за якою методикою здійснюється конвертація валютного зобов'язання в гривню.

Суд не погоджується з доводами позивача з таких підстав.

Положення статті 192 ЦК визначають, що законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Одним із фундаментальних принципів приватноправових відносин є принцип свободи договору, закріплений у пункті 3 частині першій статті 3 ЦК.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом із тим частина друга статті 533 ЦК допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

З кредитного договору випливає, що сторони досягли згоди, що зобов'язання у кредитному договорі визначається в іноземній валюті.

У Бюлетні продукту «Житлова іпотека на вторинному ринку» сторони визначили, що форма видачі кредиту надається у готівковій формі через касу або у безготівковій формі на підставі заяви позичальника, з метою подальшої конвертації суми отриманого кредиту у національну валюту України та внесення коштів в національній валюті України. Валютний курс визначається згідно внутрішньобанківських методик, що забезпечують оптимальне співвідношення обмінних курсів і обсягів обмінних операцій.

Таким чином, доводи позивача не відповідають наявним доказам, які містяться в матеріалах справи.

Обгрунтовуючи підстави звернення до суду, позивач також зазначив що умови кредитного договору є несправедливими, оскільки банк приховав від неї інформацію про можливі валютні ризики, однак суд не враховує його доводи з таких підстав.

Так, пункт 6 Бюлетня продукту «Житлова іпотека на вторинному ринку», який визначає умови кредитування, передбачає що при отриманні кредиту в іноземній валюті, позичальник приймає на себе валютні ризики, тобто позичальник може нести додаткові витрати які пов'язані з появою різниці між розміром кредиту, що розраховується на підставі курсу НБУ на дату прийняття рішення про видачу кредиту та розміром суми отриманого кредиту після конвертації по комерційному курсу валюти, в касі банку.

Пленум Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своїй постанові № 5 від 30.03.2012 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснив, що «саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору на підставі статті 652 ЦК, оскільки зазначене стосується обох сторін договору й позичальник при належній завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті.

При цьому суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року № 541/13808 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), де передбачено обов'язок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за цим договором несе споживач (пункт 16)».

Дослідивши матеріали справи, суд констатує, що відповідач під час укладення кредитного договору попередив позивача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе саме позивач, а тому доводи позивача на неправомірність умов кредитного договору, у зв'язку із значними валютними ризиками не враховуються судом, оскільки відповідач покладений на нього законом обов'язок виконав, а позивач в свою чергу такі умови банку прийняв та погодився на їх виконання.

Доводи позивача, що кредитний договір містить умови, які в директивній формі обмежують членів її сім'ї також не враховуються судом, оскільки на такі умови вона погодилася шляхом підписання спірного кредитного договору.

Крім цього, суд не бере до уваги наданий позивачем висновок судового експерта Віхляєва О. К. за результатами проведення експертно-економічного дослідження від 24.02.2016 № 2/3/2016, оскільки він носить односторонній характер, був здійснений на підставі лише тих документів, які подані позивачем, а висновки, щодо розміру заборгованості не відносяться до предмету розгляду цієї справи.

Суд встановив, що спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконувала його умови.

Таким чином, позивач була обізнана про всі умови визначені кредитним договором.

Крім цього, відповідно норм чинного законодавства ОСОБА_1 мала можливість погодитися чи відмовитися від укладення договору, однак таким правом не скористалась.

Дослідивши матеріали, справи суд дійшов висновку, що кредитний договір, який є предметом розгляду у цій справі, є результатом вільного волевиявлення сторін, а тому посилання на порушення відповідачем вимог Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема, щодо інформаційного забезпечення позивача є безпідставним.

Зважаючи на обставини справи, досліджені у судовому засіданні докази та системний аналіз положень чинного законодавства України, суд дійшов висновку про відмову у позові.

Керуючись статтею 99 Конституції України, статтями 3, 192, 204, 215, 217, 512, 514, 533, 627, 628, 638, 652, 1054 ЦК, Законом України «Про захист прав споживачів», статтями 1, 4-11, 18, 57-66, 79, 88, 157-196, 208, 209, 212-215, 218, 223 ЦПК, суд

вирішив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», Публічного акціонерного товариства «Омега Банк» про визнання кредитного договору недійсним - відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги - після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду міста Києва через Солом'янський районний суд м. Києва шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Л. В. Шевченко