Постанова № 56916103, 31.03.2016, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"31" березня 2016 р. Справа№ 910/27996/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Шапрана В.В.

суддів: Андрієнка В.В.

Буравльова С.І.

при секретарі Місюк О.П.

за участю представників:

від позивача - Бондарь О.О., Москаленко А.С.

від відповідача - 1 не з`явився

від відповідача - 2 Таболін О.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Ранфорт ЛТД" на рішення Господарського суду міста Києва від 02.12.2015 (суддя Сташків Р.Б.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ранфорт ЛТД"

до Публічного акціонерного товариства "Кредитпромбанк"

Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк"

про визнання недійсним відступлення права вимоги,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ТОВ "Ранфорт ЛТД" звернувся до Господарського суду міста Києва із позовом до ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 02.12.2015 в задоволені позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "Ранфорт ЛТД" звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду м. Києва від 02.12.2015 по справі № 910/27996/15 і прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Відповідно до протоколу про автоматизований розподіл судової справи, апеляційна скарга була передана для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя Шапран В.В., судді Андрієнко В.В., Буравльов С.І.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 16.01.2016 апелянту поновлено строк на подання апеляційної скарги, прийнято її до провадження на призначено до розгляду на 11.02.2016.

Ухвалою суду від 11.02.2016 розгляд скарги був відкладений відповідно до ст. 77 ГПК України до 15.03.2016.

В судових засідання 15.03.2016, 24.03.2016 оголошувалась перерва по справі відповідно до ст. 77 ГПК України.

Через відділ документального забезпечення до суду від представника відповідача - 2 надійшли письмові пояснення на апеляційну скаргу, в яких зазначено, що рішення суду першої інстанції є правомірним та обґрунтованим, а тому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

В судове засідання 31.03.2016 з`явився представники позивача та відповідача - 2 та надали усні пояснення стосовно предмету спору.

Представник відповідача - 1 в судове засідання не з`явився, про день та час розгляду скарги повідомлявся належним чином.

Апеляційний господарський суд, розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача - 2, дослідивши наявні матеріали справи, встановивши, що наявні матеріали справи є достатніми для повного, всебічного та об`єктивного розгляду справи, а представник відповідача -1 не скористався свої правом на подання (у випадку наявності таких) своїх письмових чи усних заперечень на предмет спору, вповноваженого представника банку до суду не направив, вирішив розглянути апеляційну скаргу за відсутності представника відповідача - 1 та встановив наступне:

22.10.2009 між позивачем та відповідачем - 1 був укладений договір РЕПО № РО 01.007/09.

За умовами договору банк надає, а клієнт приймає на умовах, передбачених договором грошові кошти в сумі 281520866,41 грн., зі строком повернення грошових коштів, визначених п. 1.3 договору, банку - до 06.08.2014 включно (в редакції додаткового договору № 30 від 27.06.2014).

Листом від 10.10.2013 вих. № 10429/КРМ/10102013-299 позивача було повідомлено, що в результаті здійснення правочину з відступлення відповідачем-1 прав вимоги до позивача з 27.09.2013 новим кредитором за договором став відповідач-2.

Позивач, звертаючись із даним позовом до суду, та ставлячи вимогу про визнання договору відступлення права вимоги недійсним з підстав ст.520, 525 ЦК України, мотивує свої вимоги тим, що він указаний лист не визнає як письмове повідомлення відповідачем-1 та відповідачем-2 про заміну кредитора в зобов'язані, оскільки лист є лише кольоровим зображенням без аутентичних підписів і мокрих печаток кредиторів, крім того в даному повідомленні йдеться мова про кредитний договір, хоча між відповідачем - 1 та позивачем ніколи не укладались кредитні договори.

Відповідач - 2 заперечуючи проти заявлених позовних вимог, зазначає проте, що позивачем погоджено було процедуру відступлення права вимоги, що підтверджується додатковими угодами, укладеними та підписаними між позивачем та відповідачем -2 після договору відступлення прав вимоги.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно з статтею 510 Цивільного кодексу України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.

Як зазначалось вище, 22.10.2009 між позивачем та відповідачем -1 був укладений договір РЕПО № РО 01.007/09.

За умовами договору банк надає, а клієнт приймає на умовах, передбачених договором грошові кошти в сумі 281520866,41 грн., зі строком повернення грошових коштів, визначених п. 1.3 договору, банку - до 06.08.2014 включно (в редакції додаткового договору № 30 від 27.06.2014).

Статтею 512 Цивільного кодексу України визначено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

При цьому, відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов'язується або не зобов'язується їх оплатити. Договір відступлення права вимоги може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов'язок нового кредитора надати старому кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги. В такому випадку на відносини цесії розповсюджують положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. (ст.ст. 513, 514, 516 ЦК України).

Отже, згідно з приписами наведеного вище законодавства, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом.

Позивач зазначає, що з листа від 10.10.2013 вих. № 10429/КРМ/10102013-299 йому стало відомо, що в результаті укладання між відповідачем -1 та відповідачем - 2 правочину з відступлення 27.09.2013 новим кредитором за договором став відповідач-2.

В той же час позивач вказаний лист не визнає, оскільки вважає, що у ньому йдеться про кредитний договір № РО 01.007/09 від 22.10.2013, але він ніколи не мав укладеного з відповідачем-1 кредитного договору № РО 01.007/09 від 22.10.2013.

Колегія суддів на вказане зазначає, що по-перше у вказаному листі № 10429/КРМ/10102013-299 від 10.10.2013 йшла мова про договір № РО 01.007/09 від 22.10.2009, а не як вказує позивач від 22.10.2013.

По-друге, як вбачається із письмових пояснень та аналізу укладеного договору РЕПО від 22.10.2009, на час укладання такого виду договору в чинному законодавстві не існувало окремого поняття «РЕПО» і фактично укладений договір між сторонами є змішаним договором кредитним та застави майнових прав на цінні папери, а отже однозначне та беззаперечне твердження позивача про те, що ПАТ «Дельта Банк» своїм листом повідомляв позивача про відступлення права вимоги зовсім за іншим договором, а не за договором РЕПО від 22.10.2009 є безпідставним та необґрунтованим.

До того ж дата та номер договору, про який їде мова у листі-повідомленні відповідача - 2 від 10.10.2013 абсолютно точно співпадають із номером та датою договору РЕПО, доказів того, що в даний день під тим самим номером між тими ж самими сторонами укладався якийсь інший договір, позивачем суду не надано, крім того, назва договору (кредитний чи РЕПО) не має значення, оскільки основним в даному випадку є саме предмет договору про відступлення права вимоги та назви боржника і кредитора.

Щодо твердження апелянта про те, що за умовами договору РЕПО, при укладанні договору відступлення права вимоги сторони повинні отримати згоду всіх учасників первісного договору та такий правочин, чого відповідачами здійснено не було, що тягне за собою недійсність договору про відступлення права вимоги, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно із ч. 1 ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено законом чи договором.

Відповідно до п.5.4 договору сторони визначили, що будь-які права та обов`язки за даним договором можуть бути передані третім особам тільки за згодою сторін.

Отже, ані наведеним вище законодавством, ані договором не встановлено заборони щодо заміни кредитора у зобов'язанні, а лише встановлено необхідність отримання згоди іншої сторони на вчинення даної дії.

Стаття 516 ЦК України має диспозитивний характер, а тому сторони договору можуть передбачити необхідність згоди боржника на заміну кредитора у зобов'язанні. При цьому форма такої згоди, за відсутності законодавчо встановлених вимог, може бути довільною, врегульованою сторонами на власний розсуд і виражатися як у письмовій заяві, так і шляхом вчинення відповідних конклюдентних дій, зокрема, укладення правочинів з новим кредитором.

Крім того, до матеріалів справи долучені копії додаткових угод до договору РЕПО № РО 01.007/09 від 22.10.2009 № 22 від 18.10.2013, № 23 від 24.10.2013, № 24 від 25.11.2013 № 25 від 22.10.2013, № 26 від 14.02.2014, № 27 від 15.04.2014, № 28 від 15.05.2014, № 29 від 16.06.2014, № 30 від 27.06.2014, яки були підписані між позивачем та новий кредитором (відповідачем - 2).

Вказаними додатковими договорами вносились зміни до основного договору РЕПО № РО 01.007/09 від 22.10.2009., зокрема додатковим договором № 22 взагалі текст основного договору РЕНПО був викладений у новій редакції та у цій додатковій угоді відображена операція від 27.09.2013 щодо відступлення права вимоги за договором та те, що позивач зобов'язується повернути відповідачу-2 грошові кошти в сумі 445070175,42 грн.

Зазначені письмові докази свідчать про направленість дій позивача на визнання та на схвалення останнім оспорюваного договору відступлення прав вимоги від 27.09.2013 в частині відступлення зобов'язань за договором.

Додаткові угоди зі сторони позивача були підписані генеральним директором товариства ОСОБА_5, який діяв на підставі статуту та скріплені печаткою товариства.

Твердження апелянта проте, вказані додаткові угоди зі сторони позивача були укладені з перевищенням повноважень генерального директора, оскільки Загальними зборами товариства він не уповноважувався не на підписання договору РЕПО, ні додаткових угод нього, спростовується тим, що відповідно до статуту товариства, в редакції, що діяла на момент укладання вказаних додаткових угод, ОСОБА_5 був єдиним учасником товариства, а отже уклавши та підписавши вказані правочини, він як уповноважений представник товариства діяв саме від імені такого товариства та в його інтересах.

Також колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відповідно до ст. 518 ЦК України, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання.

Тобто, враховуючи приписи вказаної статті, позивач, який вважає, що його не було повідомлено про відступлення права вимоги за договором та станом на дату підписання додаткових угод до нього, зокрема угоди № 22 від 18.10.2013 мав законне та обґрунтоване право висловити свої заперечення щодо нового кредитора ПАТ «Дельта Банк», проте матеріали справи таких доказів не містять.

Більш того, представники позивача, ані в суді апеляційної інстанції, ані при подачі позову до суду не заявляли проте, що товариством висловлювалась заперечення щодо нового кредитора.

Крім того, законодавець захистив права боржника у випадку його несвоєчасного або узагалі неповідомлення про наявність нового кредитора у зобов'язання в статті 518 ЦК України, яка вказує, що якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання.

Також, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що вказаний договір жодним чином не погіршував становище позивача як боржника, сума боргу не була збільшена, строки повернення не були зменшені, а дата остаточного повернення коштів, тепер вже на користь нового кредитора змінювалась за домовленістю сторін додатковими угодами, що укладались як між позивачем та відповідачем -1 так і між позивачем та відповідачем - 2.

Відповідно до ч.1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до абз. 4 п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України.

Нікчемність оспорюваного договору з посиланням на ст.ст. 520, 525 ЦК України позивачем, ані суду першої, ані суду апеляційної інстанції не доведена, оскільки цими нормами прямо не встановлено такий наслідок, як нікчемність правочину у випадку їх недодержання. І при цьому, порушення при укладення оспорюваного договору норм ст.ст. 520, 525 ЦК України також не доведено.

Відповідно до ч.1 статті 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно з ч.1 статті 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 34 ГПК України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Стосовно посилання апелянта на необхідність судом першої інстанції припинити провадження по справі, оскільки на момент винесення оскаржуваного рішення існувало інше рішення Господарського суду міста Києва, постановлене в рамках розгляду справи № 910/ 23066/15 за позовом ПАТ «Дельта Банк» до ТОВ «Ранфоррт ЛТД» про стягнення коштів, яким визнано недійсним договір про відступлення права вимоги, що є предметом спору в рамках даної справи, колегія суддів зазначає про безпідставність такого твердження, оскільки як вбачається з резолютивної частині вказаного рішення в задоволені позовних вимог було відмовлено, а отже спірний договір недійсним не визнавався.

Крім того, предметом спору по даній справі було стягнення заборгованості, а не визнання договору недійсним.

Щодо зауваження апелянта про те, що укладені між позивачем та відповідачами -1, 2 додаткові угоди до договору РЕПО від 22.10.2009 мають бути визнані недійсним, оскільки вони укладені з порушенням приписів чинного законодавства України, а отже не можуть підтверджувати факт схвалення позивачем договору про відступлення права вимоги, колегія суддів зазначає, що предметом спору в рамках даної справи є визнання недійсним саме договору про відступлення права вимоги, укладений між відповідачем - 1 та відповідачем - 2, а не додаткових угод до договору РЕПО від 22.10.2009.

Заяви про зміну предметі чи підстав позову, позивачем, в рамках та в порядку, визначеного ст. 22 ГПК України позивачем в суді першої інстанції не подавалось, а тому доводи, викладені позивачем в письмових поясненнях, поданих до суду апеляційної інстанції, як додаткові на підтвердження заявлених позовних вимог, є безпідставними та такими, що не приймаються до уваги судом апеляційної інстанції.

Враховуючи все вище зазначене, а також докази надані представниками сторін як в суді першої інстанції так і в суді апеляційної інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів відносно оспорюваного договору судом під час розгляду справи таких обставин не встановлено.

Таким чином, перевіривши доводи апеляційної скарги та надані позивачами докази, враховуючи вище викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правомірно дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог.

Посилання апелянта на постановлене рішення Господарського суду міста Києва від 17.11.2015 у справі № 910/23066/15, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.02.2016, в якому, на думку апелянта, встановлені факти, що повинні бути застосовані судом в даній постанові на підставі ст. 35 ГПК України, не приймається до уваги колегією суду, оскільки як вбачається з тексту вказаного рішення та постанови апеляційної інстанції, при розгляді спору в рамках справи № 910/23066/15 про стягнення заборгованості не досліджувались ті обставини та належні, допустимі докази, що були предметом розгляду в даній справі та, на думку позивача, є підставами для визнання договору про відступлення права вимоги недійсним і в рамках справи № 910/23066/15 судом встановлювались певні факти, що не мають преюдиціального значення для розгляду даної конкретної справи.

В той же час, апелянт в своїй апеляційній скарзі зазначав про порушення місцевим судом при постановленні оскаржуваного норм процесуального права, а саме спір був розглянутий та рішення постановлене без участі представника позивача, який не був належним чином повідомлений про день та час розгляду спору, що є безумовною підставою для скасування такого рішення.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 104 ГПК України, порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, зокрема у випадку розгляду справи за відсутністю будь-якої із сторін, не повідомлених належним чином про місце засідання суду.

Як вбачається із наявних матеріалів справи, ухвалою суду від 02.11.2015 було порушено провадження по справі та призначений розгляд на 23.11.2015.

23.11.2015 розгляд спору було відкладено до 02.12.2015, про що винесена відповідна ухвала, з якої вбачається, що представник позивача не був присутнім в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду було постановлено 02.12.2015, і відповідно до тексту такого рішення вбачається, що представник позивача також не був присутнім при розгляді спору та при оголошені вступної та резолютивної частини рішення.

Поруч з тим, в описовій частині рішення зазначено, що позивач та відповідач-1 у судові засідання своїх представників не направили, хоча судом були вчинені всі дії щодо належного їх повідомлення про призначення справи до розгляду в засіданнях суду, оскільки ухвали суду надсилалися на адреси місцезнаходження позивача та відповідача-1 згідно відомостей, які містяться у ЄДРЮО та ФОП та у матеріалах справи, тому будь-які несприятливі наслідки не направлення повноважних представників покладаються на позивача та відповідача-1 відповідно.

В той же час колегія суддів зазначає, що матеріалами справи не містять жодних доказів належного повідомлення позивача про день та час розгляду спору (зворотні повідомлення, витяги з офіційного сайту УДППЗ «Укрпошта» або конверт про повернення ухвал суду у зв`язку з закінчення терміну зберігання), які б свідчили про дійсно належне сповіщення судом позивача про дату та час розгляду їх позову.

Відповідно до п. 12 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 17.05.2011 «Про деякі питання практики застосування розділу ХІІ Господарського процесуального кодексу України»

Порушення норм процесуального права, зазначені у пунктах 1-7 частини третьої статті 104 ГПК, є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, у тому числі й тоді, коли суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. У такому випадку апеляційний суд скасовує рішення місцевого господарського суду повністю і згідно з пунктом 2 статті 103 ГПК приймає нове рішення.

Стороною, не повідомленою належним чином про місце засідання суду, про що йдеться у пункті 2 частини третьої статті 104 ГПК, слід вважати сторону, стосовно якої судом першої інстанції не дотримано вимог статті 64 ГПК.

Отже, враховуючи все зазначене, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Ранфорт ЛТД" підлягає частковому задоволенню, а рішення Господарського суду міста Києва від 02.12.2015 - скасуванню.

Згідно із п. 4.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21.02.2013 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» якщо пропорції задоволення позовних вимог точно визначити неможливо (зокрема, позову немайнового характеру), то судові витрати розподіляються між сторонами порівну.

В даному випадку вказана норма застосовується до розгляду апеляційної скарги та розподіл судового збору за результатами її розгляду та у зв`язку із її частковим задоволенням.

Керуючись ст. ст. 49, 99, 101, 102, п. 1 ч. 1 ст. 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ранфорт ЛТД" задовольнити частково.

Рішення Господарського суду м. Києва від 02.12.2015 у справі № 910/27996/15 - скасувати. Постановити нове рішення.

В задоволені позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Ранфорт ЛТД" до Публічного акціонерного товариства "Кредитпромбанк", Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги - відмовити.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» (01014, м. Київ, бул. Дружби народів 38 код 21666051), Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (01133, м. Київ, вул. Щорса, 36-б код 34047020) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Ранфорт ЛТД» )01014, м. Київ, бул. Дружби народів, 10 код ЄДРПОУ 19256618) судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 334,95 грн. з кожного відповідно.

Видати судові накази. Видачу наказів доручити Господарському суду міста Києва.

Матеріали справи № 910/27996/15 повернути до Господарського суду м. Києва.

Головуючий суддя В.В. Шапран

Судді В.В. Андрієнко

С.І. Буравльов