Рішення № 56900805, 23.03.2016, Овідіопольський районний суд Одеської області

Справа № 509/5118/15-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 березня 2016 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі :

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарі Черкасові Д.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу та моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В :

24 листопада 2015 року, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив суд, стягнути з відповідача на свою користь позивача ОСОБА_3 загальну суму боргу і 3% річних у розмірі 513184 грн., а також суму моральної шкоди у розмірі 5000 грн. та судові витрати по справі, посилаючись на неповернення відповідачем суми грошової позики, яку відповідач, запозичив у позивача 21.11.2012 р. згідно його письмової розписки на суму 20000 дол. США для розвитку бізнесу, а саме для розроблення проектно-технічної документації під землевідвід та встановлення станції електричного живлення для бази відпочинку і до сьогоднішнього дня не повернув борг, незважаючи на його неодноразові звернення до відповідача з проханням повернути борг, на що останній не реагував.

В судовому засіданні позивач та його представник повністю підтримали позов та просили його задовольнити.

Відповідач та його представниця в судовому засіданні позов не визнали повністю, посилаючись на його необґрунтованість і безпідставність, пояснивши суду, що ніколи не позичав у позивача жодних грошових коштів і ніколи не надав позивачу ніяких боргових розписок, а розписка, на яку позивач посилається як на підставу своїх вимог - стосувалася інших правовідносин з приводу придбання ним будівельних матеріалів з іншою людиною, якій він надав вказану власноруч написану розписку від 21.11.2012 р., і яка була йому повернута, а в подальшому була вкрадена зі столу в робочому кабінеті, куди мав доступ позивач, який неодноразово приходив до нього в кабінет.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що в задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 3 ЦПК України).

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси, у спосіб, визначений законами України.

Згідно із ст.ст. 10,11 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, які як і інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному зясуванню обставин справи та розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін на інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.

Відповідно до ч. 1 ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення вирішення справи.

Статтею 58 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Виходячи з приписів статті 59 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Частина 1 статті 60 ЦПК України вказує, що кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Частинами 3,4 статті 212 ЦПК України передбачено, що суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводить мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Згідно із ст. 360-7 ЦПК України, рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах є обовязковим для всіх субєктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності норму права, та для всіх судів України. Суди зобовязані привести свою практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Відповідно до Правової позиції Верховного Суду України (постанова Судової палати ВСУ у цивільних справах від 18 вересня 2013 року № 6-63цс13) - письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов'язання повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Предметом договору позики у справі - є іноземна валюта.

Відповідно до частини другої статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

В абзаці четвертому пункту 1 статті 1 декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що іноземна валюта це іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Згідно із ст. 203 ЦК України - зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Приписами ст.ст. 204,205 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Статтею 208 ЦК України передбачено, що у письмовій формі належить вчиняти: правочини між юридичними особами; правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Пунктом 12 Постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено - не може доводитися свідченнями свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобовязань, що виникли з правочину.

Позивач стверджує, що в листопаді 2012 р., коли він познайомився з відповідачем, з яким вони спільно вирішили зайнятись бізнесом та придбати базу відпочинку, останній звернувся до нього з проханням позичити йому 20000 дол. США для розвитку бізнесу, а саме для розроблення проектно-технічної документації під землевідвід та встановлення станції електричного живлення для бази відпочинку, на підтвердження чого надав йому власноруч написану розписку, оригінал якої був оглянутий в судовому засіданні, однак до сьогоднішнього дня не повернув борг, незважаючи на його неодноразові звернення до відповідача з проханням повернути борг, на що останній не реагував (а.с. 12).

Суд встановив і це було підтверджено позивачем, що дійсно 21.11.2012 р. він особисто склав таку розписку, запозичивши 20000 дол. США у іншої людини для придбання будівельних матеріалів, перелік яких був надрукований на оборотній стороні розписки і повернув вказані кошти, отримавши зазначену розписку, яка знаходилася на його столі в робочому кабінеті, куди неодноразово приходив позивач. Однак, через деякий час він виявив, що розписка зникла з його кабінету, і в подальшому, вказаною розпискою скористався позивач, що стало наслідком звернення до суду з вказаним позовом.

Суд, дослідивши зміст оригіналу розписки від 21.11.2012 р. дійшов висновку, що вона по суті є договором позики, в якому безпосередньо вказаний позичальник ОСОБА_2, який власноруч написав вказану розписку, що він підтвердив в судовому засіданні, однак не вказана особа (фізична чи юридична), у якої останній запозичив 20000 дол. США, не вказаний час повернення запозичених грошей, а тому на думку суду, з огляду на вищевказані норми Закону - позивачем не був доведений факт того, що саме він є стороною правочину (розписка від 21.11.2012 р.) і позикодавцем, який нібито запозичив відповідачу 20000 дол. США і які останній йому не повернув, а факт знаходження у позивача оригіналу вищевказаної розписки, на думку суду, не свідченням і фактом отримання відповідачем грошей від позивача з урахуванням вимог ст.ст. 202,207 ЦК України з приводу того, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику, суд вважає, що в даному випадку позивачем не було доведено факту укладення між сторонами справи будь-яких грошових (боргових) розписок, у звязку з чим, суд не приймає до уваги як належний та допустимий доказ оригінал вказаної розписки від 21.11.2012 р. в розумінні ст.ст. 57-60 ЦПК України за відсутності інших доказів.

На підставі вищевикладеного, суд вважає позов необґрунтованим і безпідставним, а тому в його задоволенні слід відмовити повністю.

Керуючись ст.ст. 10,11,57-60,88,205,209,212,213,214-215,218 ЦПК України, ст.ст. 192,202-205,207,208,1046-1049,1050 ЦК України, Постановою Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», суд, -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу та моральної шкоди відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10 денний строк з дня проголошення рішення.

Суддя Гандзій Д.М.