Ухвала суду № 56880985, 22.03.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"22" березня 2016 р. м. Київ К/800/46463/15

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого - судді суддівТракало В.В., Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 23 березня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Івано-Франківського слідчого ізолятора про стягнення грошової компенсації за речове майно,

в с т а н о в и л а :

У листопаді 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до Івано-Франківського слідчого ізолятора, в якому просив стягнути з відповідача на його користь грошову компенсацію замість речового майна.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що при звільненні зі служби в Івано-Франківському слідчому ізоляторі 11 серпня 2011 року йому не виплачено грошову компенсацію замість речового майна, яким його не було забезпечено під час служби.

Постановою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 23 березня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ставиться питання про скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення норм матеріального та процесуального права та ухвалення нового судового рішення про задоволення позову.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі у межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 проходив службу в Івано-Франківському слідчому ізоляторі з 2001 року. Наказом начальника Івано-Франківського слідчого ізолятора № 62 о/с від 8 серпня 2011 року його звільнено зі служби в запас за п. 63 «б» (через хворобу) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР № 114 від 29 липня 1991 року (з наступними змінами та доповненнями; далі - Положення). При звільненні зі служби позивач не отримував грошової компенсації замість речового майна. Протягом 2011 - 2014 років він звертався до відповідача з листами про виплату грошової компенсації замість речового майна, проте відповідач відмовив у виплаті такої компенсації.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не має права на отримання грошової компенсації замість речового майна, оскільки положення ч.2 ст. 9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» регулюють порядок виплати компенсації замість речового майна військовослужбовцям, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій службі, і не поширюються на військовослужбовців, звільнених з військової служби. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що строк звернення з позовом до суду не пропущено, оскільки позивач дізнався про порушення свого права лише 22 жовтня 2014 року.

Проте, повністю погодитися з такими висновками судів не можна.

Згідно ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Всупереч вищенаведених вимог висновки судів зроблені без повного та всебічного з'ясування обставин справи, до того ж не ґрунтуються на законі.

Правові основи організації та діяльності Кримінально - виконавчої служби України, її завдання та повноваження визначаються Законом України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України». Згідно ст. 23 цього Закону держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України (ч.1). Умови грошового і матеріального забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються законодавством і мають забезпечувати належні матеріальні умови (ч.2). На осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюються дія статей 22 і 23 Закону України «Про міліцію», а також порядок і умови проходження служби та грошового забезпечення, передбачені для працівників органів внутрішніх справ, які мають спеціальні звання.

Згідно ч. 5 ст. 21 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби мають право на носіння форменого одягу із знаками розрізнення, зразки якого розробляються відповідно до законодавства.

Проте, відмовляючи у задоволенні позову на підставі ч.2 ст. 9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», суди попередніх інстанцій вищенаведених вимог законів не врахували, всупереч вимог ст.159 КАС України належним чином не з'ясували характер спірних правовідносин та нормативні акти, які їх регулюють.

В порушення вимог ст.ст. 76, 86 КАС України належним чином не перевірили доводів позивача про те, що така компенсація йому належить на підставі відомчих нормативно - правових актів, що підтверджується виданою відповідачем при його звільненні довідкою про право на виплату грошової компенсації замість належних предметів форменого обмундирування, та не навели в рішенні мотивів, за яких відхилили ці доводи.

Зазначивши у рішенні, що станом на сьогодні особам Державної кримінально-виконавчої служби України нарахування і виплата грошової компенсації за неотримане речове майно не проводиться, разом з тим звільнені зі служби особи рядового і начальницького складу можуть отримати готові предмети речового майна, якими не були забезпечені під час проходження служби, за умови їх наявності на складах, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, не врахував, що повинна застосовуватися норма матеріального права, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, а не на час розгляду справи судом, до того ж, всупереч вимог ч. 2 ст. 11 та ст. 159 КАС України належним чином не уточнив позовних вимог ОСОБА_4 та спосіб захисту порушених прав позивача, зокрема, отримати готові предмети речового майна, якими останній не був забезпечений під час проходження служби, та не врахував вимог ст. 162 КАС України, що суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, тобто обрати інший спосіб захисту.

Крім того, не можна безспірно погодитися з висновком суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про дотримання позивачем строку звернення до суду з позовом та про початок його перебігу.

За змістом частин 2 та 3 ст. 99 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Відповідно до ст. 100 КАС України адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.

У суді першої інстанції представник відповідача заперечував проти позову з підстав пропуску встановленого ст. 99 КАС України строку звернення до суду.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_4 не пропустив встановлений законом строк звернення до суду з вказаним позовом, оскільки про порушення свого права дізнався із відповіді відповідача 22 жовтня 2014 року.

Проте, такий висновок не ґрунтується на матеріалах справи та законі, зроблений судами без повного та всебічного з'ясування обставин справи. Суди не з'ясували коли позивач повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, не перевірили належним чином доводів представника відповідача про пропуск позивачем встановленого законом строку звернення до суду та що про неотримання грошової компенсації за речове майно чи готових предметів речового майна, якими він не був забезпечений під час проходження служби, позивач повинен був дізнатися в день звільнення, та не з'ясували поважність підстав пропуску вказаного строку. Між тим, від з'ясування вказаних обставин залежить підхід у застосуванні наслідків пропуску строку звернення до суду та правильність вирішення спору.

Згідно ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Відповідно до ч. 2 ст. 227 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин, коли судами першої та апеляційної інстанцій допущено порушення вищенаведених норм матеріального та процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а суд касаційної інстанцій в силу положень ст. 220 КАС України не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, судові рішення судів першої та апеляційної не можуть залишатися без змін і підлягають скасуванню на підставі ч. 2 ст. 227 КАС України з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 23 березня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2015 року скасувати, справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, оскарженню не підлягає.

Головуючий: В.В. Тракало

Судді: Я.Л. Іваненко

М.І. Мойсюк