Ухвала суду № 56878044, 31.03.2016, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/970/16

Головуючий у першій інстанції Малиновський О. М.

Доповідач Панасенков В. О.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31.03.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого - судді Панасенкова В.О.

суддів: Парапана В.Ф.

Громіка Р.Д.,

при секретарі: Ярахмедові Є.О.,

за участю: представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4, представника відповідача ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» - Бачинського М.В., та представника відповідачки ОСОБА_8 - ОСОБА_9,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 05 листопада 2015 року за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» в особі Одеської обласної дирекції АТ «Райффайзен Банк Аваль», ОСОБА_8, ОСОБА_10 про визнання недійсними кредитного договору, іпотечного договору та договору поруки,

в с т а н о в и л а:

10 вересня 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що 14 травня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль», після зміни назви Публічним акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі - Банком) та ним, ОСОБА_3, був укладений кредитний договір №014/0054/74/74610, за яким йому було передано кредит у вигляді не відновлюваної кредитної лінії з лімітом 330068,00 дол. США на строк до 14 травня 2025 року на споживчі цілі - придбання житлового будинку, розташованого на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1, та сплату комісій Банку за цим договором із сплатою 13,25 відсотків річних за користування кредитними коштами з погашенням кредиту та відсотків за користування кредитом щомісячно згідно Графіку. Одночасно в забезпечення зобов'язань за кредитним договором були укладені між Банком та ним, ОСОБА_3, договір іпотеки, за яким він, ОСОБА_3, передав в іпотеку будинок АДРЕСА_1 розташований на земельній ділянці площею 595 кв.м., що знаходиться в фактичному користуванні між Банком та ним, і відповідачкою ОСОБА_8, договір поруки №014/0054/74/74610/1, між Банком та ним, і відповідачкою ОСОБА_10 договір поруки №014/0054/74/74610/2, за яким поручителі зобов'язалися відповідати перед Банком солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором.

На порушення ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та пп. 2.1., 3.1., Постанови Національного банку України №168 від 10.05.2007р. «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та скупну вартість кредиту» з боку Банку під час укладання договору кредиту, в частині ненадання йому, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, повної інформації в письмовій формі про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладанням кредитного договору. Згідно п. 1.4. кредитного договору процента ставка за користування кредитом складає 13,25 відсотків річних. Зазначений пункт містить також інфляційне застереження: Банк має право без отримання будь-якої додаткової згоди позичальника коригувати (змінювати) процентну ставку протягом дії цього договору у разі зміни кредитної політики Банку, зміни ставок на фінансових ринках; процентна ставка за користування кредитом збільшується на 5 відсотків від ставки, визначеної вище, у разі несвоєчасного надання Банку договору застави, страхування, іпотеки та документів, що підтверджують повного сплату страхового платежу, що порушує положення ч. 1 ст. 651 ЦК України щодо його згоди на такі зміни договору. На порушення частин 1, 2, 3, 4, 6 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» умови кредитного договору є несправедливими в частині визначення страхової компанії, з якою він був зобов'язаний укладати страхові договори, що примушуванням обрати лише одну страхову компанію, та встановлення жорстоких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом кредитодавця. Примушуючи його обрати лише ту страхову компанію, з якою співпрацює Банк, дії відповідача можна кваліфікувати як нечесну підприємницьку діяльність (ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»). З урахуванням положень ч. 1 ст. 203, ст. 215 ЦК України, та того, що договори іпотеки і поруки є похідними від договору кредиту, він вважав, що вказані договори підлягають визнанню недійсними.

Посилаючись на ці обставини, та на ст. ст. 11, 18, 22 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. ст. 203, 215, 236 ЦК України, позивач просив суд позов задовольнити (а.с. 1-5).

Представник відповідача, Банку, проти позову заперечував, зазначивши, що з боку Банку права та охоронювані законом інтереси позичальника при укладанні договору кредиту не порушувалися. Посилаючись на пропущення позивачем строку позовної давності, Банк просив застосувати наслідки його пропущення.

Відповідачка ОСОБА_8 та її представник ОСОБА_11 пред'явлені позовні вимоги визнали в повному обсязі (а.с. 31).

Відповідачка ОСОБА_6 в судове засідання не з'явилась, про розгляд справи була сповіщена належним чином.

Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову відмовлено (а.с. 92-93).

В апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4, просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову, мотивуючи тим, що суд першої інстанції порушив норми процесуального і матеріального права (а.с. 44-48).

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4, пояснення на апеляцію представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4, представника відповідача ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» - Бачинського М.В., та представника відповідачки ОСОБА_8 - ОСОБА_9, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга представника позивача задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.

Статтею 638 ЦК України зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Всі умови договору з моменту його укладення стають однаково обов'язковими для виконання сторонами.

Згідно п. 23 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон), споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

Згідно з п. 22 ст. 1 Закону, споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.

В ч. 1 ст. 11 Закону зазначається, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Закон гарантує споживачам кредитних послуг ряд гарантій. Зокрема, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону, споживачі мають право на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію. Продавець (виробник, виконавець) зобов'язаний передати споживачеві продукцію належної якості, а також надати інформацію про цю продукцію (ч. 1 ст. 6 Закону).

Згідно п. «д» ч. 2 ст. 11 Закону, перед укладанням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача, тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту.

Той самий обов'язок банку повідомити споживача про сукупну вартість кредиту зазначений і у п. «в» ч. 2.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, які затверджені Постановою Національного банку України №168 від 10.05.2007 р.

Згідно ч. 1 ст. 15 Закону, споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги).

Інформація про продукцію повинна містити: дані про ціну (тариф), умови та правила придбання продукції (п.6 ч.1).

Згідно ч. 2 ст. 15 Закону, інформація, передбачена частиною першою цієї статті, доводиться до відома споживачів виробником (виконавцем, продавцем) у супровідній документації, що додається до продукції, на етикетці, а також у маркуванні чи іншим способом (у доступній наочній формі), прийнятим для окремих видів продукції або в окремих сферах обслуговування.

Частина 3 вказаної статті встановлює, що продавець (виконавець), який реалізує продукцію, повинен обов'язково зазначати ціну кожної одиниці такої продукції або однієї категорії продукції та ціну однієї стандартної одиниці цієї продукції. Написи щодо ціни реалізації продукції мають бути чіткими і простими для розуміння. Ціна продукції повинна включати в себе всі податки та неподаткові платежі, які відповідно до законодавства сплачуються споживачем під час придбання відповідної продукції.

Ціна є одним із визначальних критеріїв для здійснення споживачем свідомого вибору. Ціна товару (послуги) та термін дії Договору є істотними умовами будь-якого договору, а тому мають погоджуватися сторонами, їх зміна в односторонньому порядку є недопустимою.

Судом першої інстанції встановлено, що 14 травня 2007 року між Банком та позивачем ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №014/0054/74/74610 на положеннях та умовах визначених у договорі, зокрема п. 1. Договору, позичальник отримав кредит у вигляді не відновленої кредитної лінії з лімітом 330 068,00 доларів США, та зобов'язався належним чином використати кредит, повернути його в строк до 14.05.2025р., сплативши за його користування проценти в розмірі 13,25% річних (п.2 договору). Згідно п. 2 договору, кредит було отримано на придбання нерухомого майна (а.с. 6-8).

Умовами договору було визначено, що погашення кредиту здійснюється шляхом здійснення фіксованих рівних платежів (ануїтетний платіж) протягом всього строку дії цього договору згідно графіку погашення кредиту, додаток 2 до договору. За рахунок кожного ануїтетного платежу здійснюється погашення щомісячних процентів за користування кредитом та погашення частини кредиту. Ануїтетний платіж розраховується таким чином, щоб всі щомісячні ануїтетні платежі при фіксованій процентній ставці були рівними на весь період дії договору.

Факт укладання кредитного договору та отримання позивачем зазначеної вище кредитної суми представниками сторін в судовому засіданні був визнаний, а відтак в силу ч.1 ст. 61 ЦПК України, доказуванню не підлягає.

Підписуючи договір та власноруч зазначаючи на оборотній стороні аркушу 5 кредитного договору про те, що позивачу зрозумілі умови та правові наслідки укладеного кредитного договору, в якому були визначені всі істотні умови (сторони, предмет, ціна, строки), фактично розумів та/або повинен був передбачувати всі можливі ризики отримання кредитних грошових коштів. Тобто, вказані вище умови кредитування були вільним волевиявленням позивача.

Одночасно в забезпечення зобов'язань за кредитним договором були укладені між Банком та позивачем ОСОБА_3, договір іпотеки, за яким позивач ОСОБА_3 передав в іпотеку Банку будинок АДРЕСА_1 розташований на земельній ділянці площею 595 кв.м., що знаходиться в фактичному користуванні (а.с. 12-16), між Банком та позивачем, і відповідачкою ОСОБА_8, договір поруки №014/0054/74/74610/1 (а.с. 9-10), між Банком та позивачем ОСОБА_3, і відповідачкою ОСОБА_10 договір поруки №014/0054/74/74610/2 (а.с. 11), за яким поручителі зобов'язалися відповідати перед Банком солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, що відповідає вимогам ч.2 ст. 554 ЦК України.

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 3 ЦПК України).

За таких обставин, вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно виходив з того, що в судовому засіданні не доведено належним чином те, що кредитний договір від 14 травня 2007 року був укладений з порушенням законодавства, що, згідно із ч. 1 ст. 203, 215 ЦК України, ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», що є підставою для визнання його недійсним. Тому права позивача не були порушені Банком і у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його право не підлягає судовому захисту.

Посилання представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4, в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, оскільки суд безпідставно не врахував, що Банк не надав позичальнику, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі про умови кредитування та орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного закону, не приймаються до уваги за таких підстав.

За правилами ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Відповідно до положень пунктів 1, 2, та 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

За змістом статті 216 ЦК та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 11 ЦПК.

Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частинами 3, 4 ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводить мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Статтею 179 ЦПК України встановлено, що предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до ч. 1 ст. 64 ЦПК України письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач ОСОБА_3 повинен був довести в судовому засіданні належними та допустимими доказами ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а саме те, що кредитний договір укладений з порушенням вимог діючого законодавства, що свідчить про його недійсність, але не виконав цього обов'язку.

Частиною 1 статті 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотні дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно із частинами першою та другою статті 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Як вбачається з матеріалів справи, кредитний договір укладений 14 травня 2007 року.

У частині 2 ст. 11 Закону України «Про захист споживачів», в редакції чинної на час укладання кредитного договору - 14 травня 2007 року, перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий;

д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо);

е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

У разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

У ч. 2 ст. 11 Закону України в редакції Закону України від 22 вересня 2011 року №3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», яка набрала чинності з 15 жовтня 2011 року, визначено, що перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий;

д) орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту;

е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

У разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

Той самий обов'язок Банку надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначений і у під. «в» п. 2.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, які затверджені постановою Національного банку України №168 від 10.05.2007 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року №541/13808.

Згідно із п. 4 вказаної постанови НБУ - постанова набирає чинності через 10 днів після державної реєстрації в Міністерстві юстиції України, а саме з 05 червня 2007 року.

У Рішенні від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 у справі 31-26/2011 за конституційним зверненням ОСОБА_12 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22. 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) Конституційний Суд України вирішив, що в аспекті конституційного звернення положень пунктів 22. 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладання, так і виконання такого договору.

У пункті 14 постанови №5 Пленуму «Про практику розгляду судами законодавства про вирішення спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ роз'яснив, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215, 1048-1052, 1054-1055), статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів».

Зокрема, кредитний договір обов'язково має укладатись у письмовій формі (стаття 1055 ЦК); недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його нікчемністю. При вирішенні справ про визнання кредитного договору недійсним суди повинні враховувати роз'яснення, наведені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Суди повинні розмежовувати кредитний договір, який є недійсним у силу закону (нікчемний), або може бути визнаний таким у судовому порядку (оспорюваний) з підстав, встановлених частиною першою статті 215 ЦК, та кредитний договір, який є неукладеним (не відбувся), що не може бути визнаний недійсним, зокрема, у випадку, коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б з однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити, виходячи з норм чинного законодавства (статті 536, 638, 1056-1 ЦК).

Аналіз зазначених норм права, роз'яснення Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та з'ясування приведених обставини справи, які мають значення для справи, дає підстави для висновку про те, що кредитний договір укладений 10 травня 2007 року, тобто до набрання чинності Закону України в редакції Закону України від 22 вересня 2011 року №3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» - 15 жовтня 2011 року, та постанови Національного банку України «Про затвердження правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту №168 від 10 травня 2005 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року №541/13808 - з 05 червня 2007 року, тому ці норми закону не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, так як на той час не був передбачений обов'язок Банку повідомити у письмовій формі позичальника, зокрема, про орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту (підп. д) п. 2 ч. 2 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції від 22 вересня 2011 року).

Крім того, суд першої інстанції правильно звернув увагу на те, що, підписуючи договір та власноруч зазначаючи на оборотній стороні аркушу 5 кредитного договору про те, що «позивачу зрозумілі умови та правові наслідки укладеного кредитного договору, в якому були визначені всі істотні умови (сторони, предмет, ціна, строки), фактично розумів та/або повинен був передбачувати всі можливі ризики отримання кредитних грошових коштів». Тобто, вказані вище умови кредитування були вільним волевиявленням позивача.

З урахуванням вищевикладеного, в судовому засіданні з достовірністю встановлено, що Банком в повному обсязі виконані вимоги ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції чинної на час укладення кредитного договору - 14 травня 2007 року.

Не доведено позивачем також порушення Банком при укладенні кредитного договору вимог ст. ст. 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо несправедливості умов договору та кваліфікування дій Банку як нечесну підприємницьку діяльність, а також ч. 1 ст. 651 ЦК України.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції всебічно та повно з'ясував обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та з правильно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК Украйни під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Інших правових доводів апеляційні скарги не містять.

Таким чином, наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Отже, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення про задоволення позову немає.

Керуючись ст. ст. 303, 307 ч. 1 п. 1, 308, 313, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4, відхилити, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 05 листопада 2015 року залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили ухвалою.

Судді апеляційного суду Одеської області: В.О. Панасенков

В.Ф. Парапан

Р.Д. Громік