Ухвала суду № 56832203, 29.03.2016, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/187/2016(м)

264/2331/15-ц

Категорія 43 Головуючий у 1 інстанції Кузнецов Д.В.

Суддя-доповідач Кочегарова Л.М.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 березня 2016 року м. Маріуполь

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області в складі:

головуючого Кочегарової Л.М.,

суддів: Ігнатоля Т.Г., Попової С.А.,

секретар Герасимова Г.Є.,

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні об'єктом права власності, зобов'язання вчинити певні дії та виселення, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_5, треті особи - ОСОБА_4, приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Чичекова Олена Анатоліївна, про визнання договору дарування недійсним та визнання права власності за апеляційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 28 грудня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2015 року ОСОБА_2, як власник, звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні об'єктом права власності, а саме, будинком АДРЕСА_1, про зобов'язання вчинити певні дії - передати за актом приймання-передачі об'єкт незавершеного будівництва домоволодіння АДРЕСА_1 в технічно справному стані, яке відображено в технічному паспорті та про виселення відповідачів з будинку.

У червні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування домоволодіння АДРЕСА_1 готовністю 84%, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 05 лютого 2015 року та посвідченого приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Чичековою О.А.; просив визнати за собою право власності на 27,8% вказаного домоволодіння.

Рішенням Іллічівського районного суду м. Маріуполя від 28 грудня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Усунуто ОСОБА_2 перешкоди в користуванні об'єктом незавершеного будівництва - домоволодінням АДРЕСА_1 шляхом витребування домоволодіння у ОСОБА_3 та ОСОБА_5 Зобов'язано ОСОБА_3 та ОСОБА_5 передати ОСОБА_2 об'єкт незавершеного будівництва - домоволодіння готовністю 84%, що розташоване за адресою АДРЕСА_1. Виселено ОСОБА_3 та ОСОБА_5 з вказаного домоволодіння. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 в рівних частинах на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 243,60 гривень. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_5, треті особи - ОСОБА_5, Приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Чичекова О.А., про визнання договору дарування недійсним та визнання права власності відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 та ОСОБА_5 просять рішення суду скасувати і прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Зокрема зазначають, що вони вселилися у будинок за згодою колишнього власника, провели у будинку ремонтні роботи, а тому, ОСОБА_3 вважає, що за ним слід визнати право власності на частку домоволодіння, а договір дарування будинку, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 слід визнати недійсним, оскільки він є фіктивним і вчинений з метою виселення його та матері з будинку.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_3, ОСОБА_5, адвоката Семенової Н.П., які підтримали скаргу, заперечення проти скарги ОСОБА_2, ОСОБА_5 та їх представника ОСОБА_8, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 є сином ОСОБА_5 та ОСОБА_4, які 21 жовтня 1995 року розірвали шлюб. В 2006 році ОСОБА_3, з дозволу батька - ОСОБА_5, вселився до будинку по АДРЕСА_1 та став самостійно користуватися домоволодінням. В подальшому у будинок вселилася ОСОБА_5 - колишня дружина власника та матір ОСОБА_3

Згідно з нотаріально посвідченим договором дарування від 05 лютого 2015 року, зареєстрованого в реєстрі за №119, ОСОБА_5 подарував позивачу ОСОБА_2 об'єкт незавершеного будівництва готовністю 84%, загальною площею 127,9 кв.м, житловою площею 84,7 кв.м, а саме, житловий будинок літ.А-1, нежитлову прибудову літ.А1-1, гараж літ.Б-1, огорожу 1, ворота 2, що розташовані за адресою АДРЕСА_1.

З письмового повідомлення від 13 березня 2015 року вбачається, що власник домоволодіння ОСОБА_2 зверталася до відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_5 з вимогою звільнити займаний ними будинок та виселитися, передавши їй будинок за актом приймання-передачі, однак відповідачі не погодилися виселятися, заявляючи свої майнові права на вказане домоволодіння.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач ОСОБА_3 та його матір ОСОБА_4, ніколи не були членами сім'ї власника житла, поселилися у будинок без згоди ОСОБА_2, використовують будинок на свій розсуд, перешкоджають власнику користуватися та розпоряджатися спірним будинком, а тому, є підстави для витребування у них будинку та виселення з нього відповідачів.

З рішенням суду не можна не погодитися, оскільки висновки суду є законними та обґрунтованими.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

Згідно положень статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Статтею 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.

Зі справи вбачається, що спірний будинок належав на праві власності ОСОБА_5 на підставі виписки з протоколу № 11 засідання виконкому Сартанської селищної ради м.Маріуполя від 6 червня 1973 року та договору оренди земельної ділянки, укладеного ним із Сартанською селищною радою м.Маріуполя 14 лютого 2014 року (т.1 а.с.17).

05 лютого 2015 року за договором дарування ОСОБА_5 провів відчуження будинку на користь ОСОБА_2, тобто сталася зміна власника будинку.

ОСОБА_2, підтримуючи свої вимоги та заперечуючи проти проживання відповідачів у будинку посилалася на те, що вона на законних підставах набула право власності на будинок; відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_5 ніколи членами її сім'ї не були, своєї згоди на їх проживання у будинку вона не давала. Фактично у власності відповідача ОСОБА_5 є частина будинку, який знаходиться в АДРЕСА_2, де зареєстровані вона та ОСОБА_3, і тому, їх виселення з належного їй будинку не залишає відповідачів без житла (т.1 а.с.199-202).

Доказів які б свідчили про те, що між позивачем ОСОБА_2 та відповідачами була досягнута домовленість щодо користування будинком після його відчуження ОСОБА_5 не надано.

Оскільки право користування будинком у ОСОБА_3 та ОСОБА_5 було похідним від права на цей будинок ОСОБА_5, то після проведення ним відчуження будинку, з врахуванням того, що новий власник заперечує проти проживання відповідачів, таке право у них припинилось.

Отже, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов до правильного висновку щодо задоволення позовних вимог та виселення ОСОБА_3 та ОСОБА_5 з будинку, що належить ОСОБА_2, оскільки відповідачі не надали доказів того, що вони проживають у спірному будинку на законних підставах. Крім того, чинним законодавством України не передбачено перехід прав та обов'язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом членів сім`ї колишнього власника у випадку зміни власника.

Судове рішення в цій частині також відповідає і положенням ст.1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, із змінами і доповненнями, внесеними Протоколом N 11 від 11 травня 1994 року, згідно з якою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про те, що договір дарування незавершеного будівництва від 5 лютого 2015 року є недійсним з підстав фіктивності, оскільки укладений без наміру утворити наслідки, які обумовлені цією угодою, є безпідставними.

Згідно ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчинила правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно положень ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. При вчиненні фіктивного правочину його учасники мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений (нотаріальне посвідчення, державна реєстрація).

Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Певними особливостями зумовлена передача в дар майнового права. В разі визнання договору недійсним дарунок повертається дарувальнику.

Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч. 2 ст. 59, ч.ч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести допустимими доказами ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Пункт 24 постанови Пленуму Верховного суду України від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачає, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Як вбачається з матеріалів справи та пояснень ОСОБА_5 в суді апеляційної інстанції, він свідомо та без будь-якого тиску вирішив подарувати будинок ОСОБА_2 і ці дії відповідали його внутрішній волі. Намагання ОСОБА_2 реалізувати своє право власності були негативно сприйняті відповідачами, які чинили перешкоди у здійсненні права власності - не допускали її до будинку та на земельну ділянку.

Заперечуючи проти скарги, ОСОБА_2 пояснювала, що вона погодилася отримати в дар незавершене будівництво по АДРЕСА_1 і, з метою захисту своїх прав власності, які вона намагалася реалізувати, звернулася до суду за захистом з вимогами про виселення відповідачів.

Згідно рішенням суду, яке є правильним та відповідає вимогам ст.213 ЦПК України, суд дійшов висновку, що відповідачі не надали доказів того, що договір дарування укладався без наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину та сторони цього правочину діяли з умислом щодо фіктивності правочину. Не представлено таких доказів і суду апеляційної інстанції.

Не погоджуючись із рішенням про відмову у позові про визнання права власності на 27,8% домоволодіння, ОСОБА_3 у скарзі зазначив, що суд не дав оцінці звіту про вартість будівельних та оздоблювальних матеріалів та робіт, які були використані при будівництві та ремонті жилого будинку, не звернув уваги на той факт, що за рахунок його матеріальних коштів збільшився відсоток готовності будинку.

ОСОБА_5 та ОСОБА_2 заперечували проти того, що вони давали згоду ОСОБА_3 на проведення будь-яких робіт у будинку та не визнають права власності ОСОБА_3 на частку домоволодіння.

Зі справи вбачається, що ухвалою Іллічівського районного суду м.Маріуполя від 12 серпня 2013 року по справі №264/5074/13-ц заяву ОСОБА_5 про забезпечення позову було задоволено і заборонено ОСОБА_3 проводити будь-які будівельні роботи, монтаж, демонтаж віконних та дверних блоків, розділяючих перегородок у домоволодінні АДРЕСА_1 відповідно до технічного плану будівлі.

З постанов державного виконавця Іллічівського відділу державної виконавчої служби Маріупольського міського управління юстиції від 18 вересня 2013 року та від 11 жовтня 2013 року вбачається, що вказана ухвала про забезпечення позову була виконана і до відома ОСОБА_3 доведена встановлена судом заборона на будівельні роботи в спірному будинку.

Судовим рішенням Іллічівського районного суду м.Маріуполя від 19 вересня 2014 року було встановлено, що будівництво прибудови літ. А1-1 було завершено в 1978 році.

Крім того, згідно матеріалів інвентарної справи маріупольського Бюро технічної інвентаризації та технічного паспорту вбачається, що в 1998 році була проведена технічна інвентаризація домоволодіння по АДРЕСА_1, з результатів якої видно, що станом на 1998 рік було збудовано житловий будинок готовністю 39%, основна частина літ А-1, площею 97,5 м.кв. та нежитлова прибудова літ А1-1, площею 54,0 м.кв. Також згідно експлікації внутрішніх площ домоволодіння, загальна площа приміщень складала 127,4 м.кв., житлова площа 84,2 кв.м.

В подальшому наступна технічна інвентаризація була проведена в жовтні 2013 року та видані правовстановлюючі документи на домоволодіння готовністю 89%, про що мається копія технічного паспорту та витяг з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 27 березня 2014 року № 19633600, згідно яких площа будинку літ. А-1 та прибудови літ А1-1 не змінилися та становила загальна 127,9 кв.м., житлова 84,7 кв.м.

Між тим, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що проведення ОСОБА_3 покращень домоволодіння, виконаних без дозволу власника, які б в своїй сукупності створювали нову річ, тобто річ, яка має істотно інші ознаки у порівняні із попереднім об'єктом найму та зміна ступеня готовності домоволодіння не дає підстав для визнання за ним права власності на 27,8% частки домоволодіння.

Крім того, з пояснень ОСОБА_2 вбачається, що коли вона набула право власності на домоволодіння за договором дарування, відповідач ОСОБА_3 з нею не узгоджував будь-яких дій по ремонту та поліпшенню стану будинку; вона не визнає право відповідача на будь-яку частку будинку і не заперечує, щоб ОСОБА_3, звільняючи будинок, забрав належне йому майно.

В апеляційній скарзі відповідачі також зазначають, що суд не звернув уваги на пояснення свідків, які були допитані під час розгляду справи. Ці доводи є неспроможними, оскільки в рішенні наведені пояснення осіб, які були викликані до суду за клопотанням сторін і цим показанням, відповідно до вимог ч.4 ст.212 ЦПК України, надана оцінка у сукупності з іншими доказами, дослідженими судом.

Доводи скарги про те, що раніше подібний спір було вирішено за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про виселення і у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 було відмовлено, колегією суддів до уваги не приймаються, оскільки обставини, які були досліджені у вказаній справі, виходять за межі предмету спору у справі за позовом ОСОБА_2 та зустрічними вимогами відповідачів.

Посилання у скарзі на те, що, ухвалюючи рішення у даній справі, суд помилково послався на ст.827 ЦК України, як на договір займу, не є підставою для скасування рішення, оскільки правові висновки у справі зроблені вірно і застосування цієї норми права, не впливає на рішення по суті позову.

Відтак, апеляційний суд дійшов висновку, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, в ньому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні і підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасовано правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

На підставі п.1 ч.1 ст.7 Закону України «Про судовий збір» колегія вважає необхідним, з урахуванням заяви ОСОБА_3, повернути йому судовий збір в розмірі 700 грн., оскільки він внесений в більшому розмірі, ніж встановлено законом (т.2 а.с.119-20,24).

Керуючись п.1 ч.1 ст.307, ст.308 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 28 грудня 2015 року залишити без змін.

Повернути ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1, проживає АДРЕСА_1) судовий збір в розмірі 700 (сімсот) грн., оплачений по квитанції № 121 від 13 січня 2016 року.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий Л.М. Кочегарова

Судді : Т.Г.Ігнатоля

С.А.Попова