Ухвала суду № 56789614, 24.03.2016, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 161/18719/13-ц Головуючий у 1 інстанції: Івасюта Л.В. Провадження № 22-ц/773/531/16 Категорія: 20 Доповідач: Овсієнко А. А.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 березня 2016 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді Овсієнка А.А.,

суддів - Антонюк К.І., Матвійчук Л.В.,

при секретарі Кирилюку О.О.,

з участю: представника позивача ОСОБА_2,

відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4,

представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_6 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 травня 2015 року,

установила:

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 травня 2015 року відмовлено в задоволенні вищевказаного позову.

Не погодившись із таким рішенням суду, позивач ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просив скасувати дане рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення його позову.

В ході апеляційного розгляду даної справи представник позивача апеляційну скаргу підтримала із зазначених у ній підстав, відповідач ОСОБА_3 визнав апеляційну скаргу, а відповідач ОСОБА_4 та її представник просили відхилити подану апеляційну скаргу.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду першої інстанції - залишенню без змін з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що оспорюваний договір не порушує прав та законних інтересів позивача як спадкоємця і що позивачем без поважних причин пропущено строк позовної давності для звернення до суду з даним позовом.

Зазначені висновки суду першої інстанції, з якими погоджується й колегія суддів, ґрунтуються на встановлених обставинах справи та відповідних їм нормах матеріального права.

Так, відповідно до ч.1 ст.15, ч.1 ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

При цьому, згідно з ч.2 ст.15 ЦК України, особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Підстави, правові наслідки недійсності правочинів, а також коло суб'єктів, наділених правом вимагати визнання правочину недійсним, визначені у ст.ст.215, 216 ЦК України.

За змістом наведених норм закону вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Судом першої інстанції правильно встановлено, і це підтверджується наявними у справі письмовими доказами, що власником 53/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 являвся ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.8 т.1).

17 вересня 2005 року син спадкодавця - ОСОБА_8, діючи за довіреністю від імені ОСОБА_1, продав вищезгадану частину будинку своєму сину (внуку спадкодавця) ОСОБА_3 згідно договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Зубенко Т.І. (а.с.6-7 т.1).

Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1, 3 ст.203 цього Кодексу є підставою недійсності правочину (ч.1 ст.215 ЦК України.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.248 ЦК України представництво за довіреністю приняється у разі смерті особи, яка видала довіреність.

Таким чином, оскільки вищевказаний правочин було укладено представником за довіреністю ОСОБА_8 вже після смерті довірителя (власника майна) ОСОБА_1, тобто по припиненню дії довіреності, то вказана обставина є підставою його недійсності в силу вимог ст.ст.203, 215 ЦК України.

Разом з тим, як було встановлено судом, 18 травня 1994 року нотаріусом було посвідчено заповіт, складений спадкодавцем ОСОБА_1, який є чинним, і згідно якого ОСОБА_1 належну частку житлового будинку з відповідною частиною господарських і надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 заповів своєму онуку ОСОБА_3 (а.с.129 зворот, 143 т.1).

Згідно ст.1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст.1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Згідно з ч.3 цієї ж статті, спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Згідно з ч.1 ст.1269 ЦК України, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Встановлено, що ОСОБА_6 та ОСОБА_3 є внуками спадкодавця ОСОБА_1, а отже - його спадкоємцями за законом п'ятої черги (ст.1265 ЦК України).

Записами у будинковій книзі стверджується та обставина, що на момент смерті спадкодавця ОСОБА_1 у будинку останнього був зареєстрований позивач ОСОБА_6 (а.с.78-88 т.1).

Разом з тим, як убачається з військового квитка позивача, останній з 13.12.03 і до 22.04.05 проходив строкову військову службу поза межами м.Луцька (а.с.110 т.1) і на момент смерті спадкодавця фактично не проживав у спірному будинку. Дану обставину ствердили у судовому засіданні як представник позивача, так і обидва відповідачі у справі.

Таким чином,ОСОБА_6 у встановленому законом порядку та строки спадщину після смерті діда ОСОБА_1 не прийняв.

Натомість, як слідує з пояснень відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 і дана обставина не заперечується стороною позивача, саме ОСОБА_3 з 2004 року і на час відкриття спадщини включно постійно проживав у будинку спадкодавця ОСОБА_1, а отже у відповідності до вимог ч.3 ст.1268 ЦК України він, як спадкоємець за заповітом, прийняв спадщину після смерті свого діда ОСОБА_1, оскільки у встановлений законом шестимісячний строк не подавав заяву про відмову від неї.

Подана ж відповідачем ОСОБА_3 12.08.2014 року заява про відмову від спадщини (а.с.66 т.2) не тягне за собою жодних правових наслідків в силу імперативних приписів ч.3 ст.1268 ЦК України, оскільки така дія вчинена задовго після спливу визначеного законом шестимісячного строку.

Таким чином, прийняття належним чином спадщини спадкоємцем за заповітом ОСОБА_3 в силу вимог ст.ст.1223 ЦК України взагалі виключає можливість спадкування спірного майна спадкоємцем п'ятої черги за законом, яким є позивач.

Відповідно до ч.5 ст.1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

За вищевказаним договором спірне нерухоме майно, яке одночасно є також є об'єктом спадкування за заповітом, було фактично набуте відповідачем ОСОБА_3, котрий являється єдиним спадкоємцем за заповітом.

Відтак, оспорюваний правочин жодним чином не порушує прав та не стосується законних інтересів позивача, а тому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, надавши належну правову оцінку дослідженим доказам та встановленим обставинам, обґрунтовано дійшов висновку про безпідставність позову ОСОБА_6

Крім того, правильним є також висновок суду першої інстанції про пропущення позивачем без поважних причин строку позовної давності.

Так, відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність відповідно до ст.257 ЦК України встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК України).

Позивач, покликаючись на ту обставину, що про наявність оспорюваного договору купівлі - продажу він дізнався лише в жовтні 2013 року, не надав суду жодних належних та допустимих доказів, які підтверджували б даний факт.

Натомість, як убачається з реєстраційних штампів у будинковій книзі, виданій на ім'я ОСОБА_6 (а.с.89-96 т.1), у грудні 2005 року було зареєстровано місце проживання позивача ОСОБА_6 у спірному житловому будинку, власником якого на той момент вже являвся відповідач ОСОБА_6 Крім того, у 2008 році за цією ж адресою було зареєстровано місце проживання ОСОБА_10 та ОСОБА_11 - дружини та сина позивача.

Вказані обставини в своїй сукупності на думку колегії суддів переконливо свідчать про те, що при вчиненні у 2005 -2008 роках дій по реєстрації місця проживання позивача та членів його сім'ї останній не міг не знати, що власником будинку є відповідач ОСОБА_6, оскільки відомості про підстави набуття права власності на дане будинковолодіння зазначені в розділі 1а згаданої будинкової книги.

Таким чином, про укладення оспорюваного правочину позивач міг довідатись ще у 2005-2008 роках, а тому, звернувшись до суду лише у 2013 році, він пропустив без жодних поважних на те причин встановлений законом трирічний строк позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачем ОСОБА_4

Натомість, доводи апеляційної скарги зводяться виключно до довільної інтерпретації позивачем фактичних обставин справи та норм чинного законодавства і жодним чином не спростовують правильність висновків суду першої інстанції.

Відповідно до ч.1 ст.308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційну скаргу позивача слід відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 319 ЦПК України, колегія суддів,

ухвалила:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_6 відхилити.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 травня 2015 року в даній справі залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий

Судді