Постанова № 5676337, 24.09.2009, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 22-а-27240/08 Головуючий у 1 інстанції Вовк П.В.

Суддя доповідач Василенко Я.М.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2009 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Василенка Я.М.,

суддів Малиніна В.В., Горбань Т.І.,

при секретарі Коваленко О.І.,

розглянувши у судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою представника Державної податкової інспекції у Оболонському районі м. Києва Костюк В.А. на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.04.2008 у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Боулінг клуб «Махаон» до Державної податкової інспекції у Оболонському районі м. Києва про визнання недійсними та відкликання податкових повідомлень-рішень і стягнення бюджетної заборгованості та відсотків, -

В С Т А Н О В И В:

24.12.2007 ТОВ «Боулінг клуб «Махаон» звернулося до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень ДПІ в Оболонському районі м. Києва № 0001082308/0 від 05.06.2007 та № 0001072308/0 від 05.06.2007, а також про стягнення бюджетної заборгованості у розмірі 95200 грн. з врахуванням 120 % від облікової ставки НБУ.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.04.2008 адміністративний позов задоволено частково: скасовано повідомлення-рішення Оболонської районної державної податкової інспекції про застосування фінансових санкцій № 0001082308/0 від 05.06.2007, якою встановлено податкове зобов'язання у розмірі 65304 грн. та № 0001072308/0 від 05.06.2007, яким зменшено бюджетне відшкодування у розмірі 56576 грн. В решті позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, представником відповідача ДПІ у Оболонському районі м. Києва Костюк В.А. подано апеляційну скаргу, в якій він просить оскаржувану постанову скасувати в частині задоволення позовних вимог та прийняти нове рішення, яким відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників судового процесу, які зявилися у судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а постанова підлягає зміні, виходячи з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідач провів документальну невиїзну перевірку за період діяльності позивача з березня по грудень 2006 року.

За результатами перевірки відповідачем складено акт № 397-23-8-33230135 від 21.05.2007, з якого вбачається, що перевіркою встановлено порушення позивачем п. 4.1 ст. 4, п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7, п.п. 7.2.6. п. 7.2 ст. 7 та п.п. 7.2.3. п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», п. 1.20 ст. 1, п. 1.20.2 ст. 1, п.п. 1.20.8 п. 1.20 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (а. с. 28), а саме встановлено, що позивачем завищено від'ємне значення ПДВ за листопад 2006 року у розмірі 56576 грн. та занижено суми ПДВ, яка підлягає сплаті до бюджету за грудень місяць у розмірі 43536 грн.

05.06.2008 на підставі акту перевірки № 397-23-8-33230135 відповідачем винесено рішення № 0001082308/0, яким визначено суму податкового зобов'язання у розмірі 43536 грн. ПДВ та про застосування до позивача штрафних (фінансових) санкцій у сумі 21768,00 грн., а всього нараховано суму податкового зобов'язання у розмірі 65304 грн. (а. с. 4).

Крім того, на підставі акту перевірки від 21.05.2007 № 397-23-8-33230135 відповідачем прийнято рішення № 0001072308/0 від 05.06.2007, згідно якого позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування за листопад 2006 року у розмірі 56576 грн. (а. с. 5).

Позивач уклав з ФОП ОСОБА_1 договір суборенди, згідно якого отримав в тимчасове платне оперативне орендне користування нежитлове приміщення для здійснення господарської діяльності за адресою: м. Київ, вул. Лугова, 12, площею 450 м. кв. за ціною 53 грн. за 1 м.кв. без ПДВ на термін з 01.07.2006 до 01.07.2007 (а. с. 74).

Відповідач при винесенні оскаржуваного рішення № 0001082308/0 прийшов до висновку про необхідність застосування звичайної ціни у розмірі 150 грн. за 1 м.кв. при визначенні бази оподаткування позивачем на приміщення по вул. Лугова, 12 у м. Києві.

Спростовуючи дані висновки відповідача, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що пунктом 1.12 ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість» встановлено, що в цілях цього Закону звичайні ціни розуміються та застосовуються за правилами, визначеними у Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств», яким передбачено вичерпний перелік випадків застосування звичайних цін при визначенні податкових зобов'язань по податку на прибуток підприємств та не поширюється на договір суборенди між непов'язаними особами, оскільки дана операція не є бартерною та сторони договору: позивач та ФОП ОСОБА_1. не відповідають визначенню, наведеному у п. 1.26 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Колегія суддів хоча і не погоджується з висновками відповідача про необхідність застосування звичайної ціни у розмірі 150 грн. за 1 м.кв. при визначенні бази оподаткування позивачем на приміщення по вул. Лугова, 12 у м. Києві, проте вважає, що зазначені мотиви суду першої інстанції є неправомірними, враховуючи наступне.

Судом першої інстанції помилково було застосовано п. 1.12 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість» у редакції згідно ізЗаконом України від 24.12.2002 № 346-IV, тоді як у період спірних правовідносин діяла редакція згідно із Законом України від 25.03.2005 № 2505-IV, яка не містила вищезазначених вимог.

Доводами апелянта в цій частині є те, що відповідно до п. 1. 20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 (у редакції Закону України № 283/97-ВР від 22.05.1997) звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

При цьому, апелянт вважає, що ним були виконані обовязки, встановлені пунктом 1.20.8 ст. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» щодо доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни.

Так, апелянт в обґрунтування цього зазначає, що з метою визначення рівня звичайних цін (з прив'язкою до конкретного району) було надіслано запит до підприємства, яке надає ідентичні послуги здавання в платне користування (оренду) нежилих приміщень у тому ж районі м. Києва, а саме: ПП «Ріелторська інвестиційна компанія» (запит № 7778/10/23-803, відповідь № 7 від 20.04.2007 (вх. № 5873/10 від 20 .04.2007).

За результатами порівняльного аналізу та узагальнення отриманих відповідей було встановлено, що у листопаді-грудні 2006 року мінімальна справедлива ринкова ціна оренди нежилих приміщень у Оболонському районі м. Києва у порівнянні з ідентичними умовами оренди склала 150 грн. за 1 м.кв. Приміщення площею 450 м.кв. за адресою: м. Київ, вул. Лугова, 12, було надано в оренду ПП ОСОБА_1 за ціною 53 грн. за 1 м.кв. без ПДВ (а. с. 74).

Враховуючи зазначене, відповідач дійшов висновку про заниження позивачем податкових зобов'язань за листопад 2006 року у розмірі 6480,00 грн., та грудень 2006 року у розмірі 6480,00 грн. по операціям з надання в оренду приміщення.

Колегія суддів вважає такі висновки відповідача неправомірними, оскільки ним не були враховані вимоги пп. 1.20.2. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», яким встановлено, що для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах.

При цьому, апелянтом не взято до уваги те, що позивач уклав з ФОП ОСОБА_1. договір суборенди, тоді як договір оренди укладався ще у 2005 році, а тому необхідно виходити із рівня звичайної ціни станом на момент укладення первинного договору оренди, що не було зроблено відповідачем.

Крім того, при вирішенні спору суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем було правомірно включено до складу податкового кредиту в листопаді 2006 року податкову накладну № 15/11-1 від 15.11.2006 на суму 150000 грн., ПДВ 25000,00 грн. виписану ТОВ «Евантіпром» на попередню оплату за обладнання для боулінг-центру згідно договору поставки № 03-11 від 03.11.2006, по якому попередня оплата проведена 15.11.2006 згідно платіжного доручення № 388 на суму 150000 грн., ПДВ 25000,00 грн. (а. с. 72-73).

Апелянт не погоджуючись з даним висновком суду зазначив, що позивачем було безпідставно віднесено до податкового кредиту суму ПДВ в розмірі 25000 грн. по податковій накладній №15/11-1 від 15.11.2006, виписаній ТОВ «Евантіпром» на попередню оплату за обладнання для боулінг-центру, у зв'язку з невикористанням товарів в оподатковуваних операціях в межах господарської діяльності через їх відсутність. При цьому, апелянт посилається на положення пп. 7.4.1. п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» згідно до яких, визначальним фактором, на думку апелянта, для отримання права платника податку на податковий кредит є придбання або виготовлення товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Апелянт вважає, що оскільки позивач товар від постачальника у звітному періоді, а саме листопаді 2006 року, не отримав, то підприємством порушено вимоги п 7.4.1 Закону «Про податок на додану вартість».

Колегія суддів не погоджується з такими доводами апелянта виходячи із аналізу абз. 4 пп. 7.4.1. п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», згідно до якого право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Отже, із зазначених вимог пп. 7.4.1. п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» можна зробити висновок, що для отримання права платника податку на податковий кредит є придбання або виготовлення товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку, як зазначає апелянт, проте це не зобовязує його до вчинення відповідних дій саме у звітний податковий період. При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що наявність наміру позивача щодо подальшого використання придбаного товару за договором поставки № 03-11 від 03.11.2006 у межах господарської діяльності підтверджується пунктом 1 цього договору, в якому зазначено, що покупець (позивач) купує обладнання для організації боулінг-центру.

В свою чергу, згідно п. 7.5.1 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Апелянт не спростовує настання подій зазначених у п. 7.5.1 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», що є підставою вважати, що у позивача виникло право на податковий кредит.

Також, апелянт не погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивачем було правомірно включено до складу податкового кредиту в листопаді 2006 року податкові накладні виписані ПП «Сімер» за оренду приміщення та за спожиту електроенергію на суму 150575,14 грн., ПДВ 25095,86 грн. за листопад 2006 року та в грудні 2006 року за оренду приміщення та за спожиту електроенергію на суму 222334 грн. ПДВ 37055,54 грн. за грудень 2006 року. Доводами апелянта в цій частині є те, що позивачем не були надані відповідні податкові накладні на момент проведення перевірки.

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про правомірність включення позивачем до складу податкового кредиту 25095,86 грн. за листопад 2006 року та 37055,54 грн. за грудень 2006 року, оскільки відповідач на момент розгляду справи судом першої інстанції не заперечував проти факту наявності відповідних податкових накладних у позивача.

Відповідно до п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

При цьому, враховуючи фактичну наявність податкових накладних, позивач мав право включати до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням послуг у ПП «Сімер».

В свою чергу, колегія суддів хоча і погоджується з рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення бюджетної заборгованості у розмірі 95200 грн. з врахуванням 120 % від облікової ставки НБУ, проте вважає, що позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню з інших, ніж зазначено у оскаржуваній постанові, підстав.

Так, судом першої інстанції спочатку вірно зазначено, що Законом не передбачено 120 % відшкодування від суми бюджетної заборгованості, а потім помилково відмовлено у задоволенні цих позовних вимог з тих підстав, що вимога про стягнення бюджетної заборгованості у розмірі 95200 грн. є похідною від скасування податкових повідомлень-рішень та є вимогою на майбутнє, а тому право позивача на стягнення бюджетної заборгованості виникне у разі скасування судом повідомлень-рішень.

Колегія суддів вважає, що дані позовні вимоги є безпідставними, оскільки позивач посилається на пп. 7.7.3 п. 7.7 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» № 168/97-ВР від 03.04.1997 в її первинній редакції, відповідно до якої: «Суми, не відшкодовані платнику податку протягом визначеного у цьому пункті строку, вважаються бюджетною заборгованістю. На суму бюджетної заборгованості нараховуються проценти на рівні 120 відсотків від облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент її виникнення, протягом строку її дії, включаючи день погашення. Платник податку має право у будь-який момент після виникнення бюджетної заборгованості звернутися до суду з позовом про стягнення коштів бюджету та притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у несвоєчасному відшкодуванні надмірно сплачених податків».

При цьому, ні позивачем, ні судом першої інстанції не враховано те, що пп. 7.7.3 п. 7.7 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» № 168/97-ВР від 03.04.1997 відповідно до пп. «д» п. 8 розділу 2 та розділу 17 «Перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» та деяких інших законодавчих актів України» від 25.03.2005 № 2505-IV діє у новій редакції з 01.06.2005, і має наступний зміст: «Платник податку може прийняти самостійне рішення про зарахування належної йому повної суми бюджетного відшкодування у зменшення податкових зобов'язань з цього податку наступних податкових періодів. Зазначене рішення відображається платником податку у податковій декларації, яку він подає за наслідками звітного періоду, в якому виникає право на подання заяви про отримання бюджетного відшкодування згідно з нормами цієї статті. При прийнятті такого рішення зазначена сума не враховується при розрахунку сум бюджетного відшкодування наступних податкових періодів».

Отже, після внесення змін Законом України від 25.03.2005 № 2505-IV до Закону України «Про податок на додану вартість» № 168/97-ВР від 03.04.1997 останній взагалі не містив вимог щодо нарахування на суму бюджетної заборгованості процентів на рівні 120 відсотків від облікової ставки Національного банку України.

Враховуючи зазначене, саме на цій підставі дані позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 2 статті 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

При цьому, апелянтом не доведена правомірність податкових повідомлень-рішень № 0001082308/0 від 05.06.2007 та № 0001072308/0 від 05.06.2007 та не спростовані доводи позивача і мотиви (за виключенням вищенаведених) оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно п. 1. ч. 1 ст. 201 КАС України змінити оскаржувану постанову, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив правильне по суті рішення, але із помилковим застосуванням норм матеріального права.

Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 201, 205, 207 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу представника Державної податкової інспекції у Оболонському районі м. Києва Костюк В.А. на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.04.2008 залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.04.2008 змінити, виключивши з її мотивувальної частини посилання на пункт 1.12 ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість» у редакції згідно ізЗаконом України від 24.12.2002 № 346-IV, як на підставу задоволення частини позовних вимог та виключивши з мотивувальної частини посилання на пп. 7.7.3 п. 7.7 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» в редакції згідно із Законом України від 25.03.2005 № 2505-IV, як на підставу відмови у задоволенні частини позовних вимог, замінивши зазначені мотиви на ті, які викладені у цій постанові.

В іншій частині постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.04.2008 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку та строки, встановлені статтею 212 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий:

Судді:

Повний текст постанови виготовлено 29.09.2009.