Рішення № 56739233, 21.03.2016, Деражнянський районний суд Хмельницької області

Справа № 673/428/15-ц

Провадження № 2/673/3/16

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 березня 2016 р.

Деражнянський районний суд Хмельницької області

в складі:головуючого-судді ОСОБА_1,

при секретарі Демчишиній Н.Г.,

за участю

представника позивача-відповідача ОСОБА_2,

представників відповідачів-позивачів ОСОБА_3,

ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Деражня цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» до ОСОБА_5 і ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки та за зустрічним позовом ОСОБА_5 і ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки,

встановив:

ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» звернулося в суд з позовом до ОСОБА_5 і ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що 6 червня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Державний експортно-імпортний банк України» та відповідачкою ОСОБА_5 було укладено кредитний договір №70307С36, відповідно до якого банк надав відповідачці кредит в сумі 29700 доларів США, строком до 5 червня 2014 року, зі сплатою за користування кредитом 14 відсотків річних, а відповідачка зобовязалася здійснювати погашення кредиту та інших передбачених договором коштів у строки, визначені графіком надання та погашення кредиту. В забезпечення виконання ОСОБА_5 зобовязань по кредитному договору між ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України» та відповідачем ОСОБА_6 6 червня 2007 року було укладено іпотечний договір, згідно з яким ОСОБА_6 надав в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно, яким є квартира №2 в будинку по вул. Миру, 118 в м. Деражні Хмельницької області. 30 грудня 2008 року, 14 квітня 2009 року, 30 квітня 2009 року, 15 жовтня 2009 року, 17 березня 2010 року та 29 листопада 2012 року між банком та відповідачкою ОСОБА_5 були укладені додаткові договори, якими було внесено зміни до кредитного договору щодо умов надання інформації, розміру процентів, строків та розміру погашення заборгованості. Позичальник повністю виконав взяті на себе зобовязання за кредитним договором, надавши обумовлену договором суму грошових коштів позичальнику ОСОБА_5, тоді як остання порушила свої зобовязання, не сплачуючи передбачених договором коштів, у звязку з чим у неї утворилась заборгованість перед позивачем. Враховуючи те, що в добровільному порядку погасити її відповідачка не бажає, позивач просить стягнути з неї, із урахуванням уточнених позовних вимог, заборгованість, що склалася станом на 10 грудня 2015 року, у розмірі 21941,60 доларів США, з яких 11064,17 доларів США заборгованість за кредитом, 2363,04 доларів США заборгованість по відсотках, 8514,39 доларів США пеня за прострочку сплати кредиту та процентів. Крім того, позивач просить в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки, шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної субєктом оціночної діяльності/ незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, а також стягнути з обох відповідачів понесені ним витрати по сплаті судового збору.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав.

Представники відповідачів позову не визнали і просять відмовити у його задоволенні через його необґрунтованість та відсутність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. Також вони вважають необґрунтованим нарахування банком пені, вказуючи, що її розмір є завищеним. Крім того, просять застосувати щодо спірних правовідносин строк позовної давності, посилаючись на те, що про порушення позичальником зобовязань за договором кредитор дізнався ще в серпні 2007 року, про що свідчить нарахування ним пені, або міг дізнатися 1 лютого 2009 року, після несплати позичальником основного платежу. Тому, оскільки позивач звернувся в суд з позовом лише в березні 2015 року, встановлений законодавством строк позовної давності ним пропущено. Крім того, представники просять застосувати строк позовної давності і до вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, стверджуючи, що оскільки строк іпотечного договору закінчився 5 червня 2014 року, то позивач, подавши позов після спливу шести місяців з дня виконання основного зобовязання, втратив право на звернення стягнення на предмет іпотеки в силу ст. 559 ЦК України.

Відповідачі ОСОБА_5 і ОСОБА_6 звернулися в суд із зустрічним позовом до ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки. В обґрунтування своїх вимог відповідачі-позивачі стверджують, що при наданні кредиту в іноземній валюті банком було порушено норми чинного законодавства, якими встановлено, що грошовою одиницею України є гривня, зобовязання повинно бути визначене в грошовій одиниці України гривні, гривня є єдиним законним платіжним засобом Україні, а використання готівкової іноземної валюти на території України дозволяється за умови отримання індивідуальної ліцензії для надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті та використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, яка надається виключно на підставі окремої постанови Правління Національного банку України. Кредит наданий банком в іноземній валюті доларах США, проте доказів про те, що відповідач отримав на це відповідну ліцензію, ним не подано. Крім того, умови кредитного договору є несправедливими і такими, що значно погіршують становище позичальника як споживача, у звязку з чим наявні підстави для визнання такого договору недійсним. Також вони стверджують про наявність підстав для визнання недійсним іпотечного договору, укладеного між іпотекодавцем ОСОБА_6 та іпотекодержавцем банком, посилаючись на те, що при його укладенні не було дотримано вимоги закону щодо наявності на це згоди користувача квартири, яким є ОСОБА_5

Представник позивача-відповідача зустрічного позову не визнав і просить відмовити в його задоволенні. Так, він вказує, що 15 вересня 2014 року банком було направлено на адресу відповідачки ОСОБА_5 вимогу про погашення заборгованості за кредитним договором. Вказану вимогу відповідачка отримала 17 вересня 2014 року, що підтверджується письмовим повідомленням про вручення їй рекомендованого поштового повідомлення. З позовом в суд банк звернувся 19 березня 2015 року, отже ним було дотримано процедуру досудового врегулювання спору, у звязку з чим доводи відповідачів-позивачів в тому, що він пропустив строк звернення стягнення на предмет іпотеки є необґрунтованими. Є законним і надання банком кредиту в іноземній валюті, оскільки згідно з пунктами 2.4.1, 2.5.1 договору позичальник ОСОБА_5 зобовязалася погасити заборгованість у валюті кредиту, якою, відповідно до ст.1 цього договору, є долар США. Крім того, заборгованість по пені нараховано банком лише на суму простроченої заборгованості за кредитом та процентами, згідно із пунктами 2.4.2, 5.2 кредитного договору, у звязку з чим доводи відповідачів-позивачів в цій частині є також необґрунтованими. Що стосується заяви про застосування строків позовної давності, то представник просить відмовити у її задоволенні, вказуючи, що хоча заборгованість відповідачки ОСОБА_5 виникла з 2009 року, однак вона щомісяця погашала кредит, здійснивши останній платіж 22 травня 2014 року, внаслідок чого нею було частково погашено заборгованість за основним боргом та всі проценти по квітень 2014 року включно. Тобто в даному випадку має місце переривання строку позовної давності, у звязку з чим він не сплив.

Вислухавши доводи представників позивача-відповідача та відповідачів-позивачів, суд вважає первісні позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню, а зустрічні позовні вимоги такими, що задоволенню не підлягають.

Судом встановлено, що 6 червня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Державний експортно-імпортний банк України» та відповідачкою по справі ОСОБА_5 був укладений кредитний договір №70307С36, відповідно до якого банк надав відповідачці кредит в сумі 29700 доларів США, строком до 5 червня 2014 року, зі сплатою за користування кредитом 14 відсотків річних.

Для забезпечення виконання ОСОБА_5 зобовязань по кредитному договору 6 червня 2007 року між ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України» та відповідачем по справі ОСОБА_6 було укладено іпотечний договір, згідно з яким останній надав в іпотеку нерухоме майно, яким є квартира №2 в будинку по вул. Миру, 118 в м. Деражні Хмельницької області, загальною площею 70,0 кв.м., з яких: чотири житлових кімнати 2-6, 2-7, 2-8, 2-9, площею 14,7 кв.м., 12,8 кв.м., 13,1 кв.м., 6,8 кв.м.; кухня 2-1, площею 7,1 кв.м.; коридори ІІІ, IV, 2-10, площею 1,5 кв.м., 2,2 кв.м., 4,7 кв.м.; котельна 2-2, площею 2,4 кв.м.; ванна 2-5, площею 1,8 кв.м.; туалет 2-3, площею 0,7 кв.м.; кладовка 2-4, площею 2,2 кв.м.

Вказане іпотечне майно належить на праві власності відповідачу ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого державним нотаріусом Деражнянської державної нотаріальної контори 7 лютого 1992 року під реєстровим №240 та зареєстрованого в Хмельницькому обласному обєднаному бюро технічної інвентаризації 12 лютого 1992 року в реєстрову книгу №9 за реєстровим №1585, та рішення Деражнянського районного суду Хмельницької області від 8 листопада 2004 року, зареєстрованого Деражнянським госпрозрахунковим малим підприємством «Інвентаризатор» в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 26 жовтня 2005 року під реєстраційним №12546908.

Як вбачається з наявної у справі копії змін до Статуту відкритого акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України», 8 травня 2009 року товариство змінило назву на публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України».

Судом зясовано, що до кредитного договору були внесені зміни щодо умов надання інформації, розміру процентів, строків та розміру погашення заборгованості згідно із додатковими договорами №70307С36-1 від 30 грудня 2008 року, №70307С36-2 від 14 квітня 2009 року, №70307С36-3 від 30 квітня 2009 року, №70307С36-4 від 15 жовтня 2009 року, №70307С36-5 від 17 березня 2010 року та №70307С36-6 від 29 листопада 2012 року.

Згідно із ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до п.2.4.1 кредитного договору відповідачка ОСОБА_5 зобовязалася здійснювати погашення кредиту у строки, визначені графіком надання та погашення кредиту, яки є Додатком №1 до договору. Зокрема, ним передбачено, що погашення кредиту відбувається щомісячними платежами з 1 по 15 число кожного місяця у періоді до 1 жовтня 2009 року та щомісячними платежами з 1 по 22 число кожного місяця у періоді до 5 червня 2014 року, в розмірі, вказаному у Графіку.

Згідно з п.2.5.1 кредитного договору відсотки за користування кредитом повинні сплачуватись позичальником щомісячними платежами з 1 по 22число кожного місяця за попередній місяць.

Пунктами 4.1.1 та 4.2.1 кредитного договору передбачено, що у разі несплати позичальником банку у строк платежів по погашенню кредиту, будь-якої іншої належної до сплати суми, банк набуває право вимоги дострокового виконання зобовязань позичальником.

Крім того, згідно з п.2.4.2, 5.2. договору у разі порушення строків погашення кредиту, вказаних у графіку надання та погашення кредиту за договором, процентів та платежів за кредитним договором, позичальник сплачує банку за кожен день прострочення погашення пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Відповідно до ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із ст. 530 цього Кодексу якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст.ст. 610-612 цього Кодексу порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов'язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.

Відповідно до ч. 2 ст. 1050 цього Кодексу, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики що залишилася, та сплати процентів належних йому відповідно до ст. 1048 Цивільного кодексу України.

Згідно із ст. 1054 цього Кодексу за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Судом встановлено, що банк повністю виконав взяті на себе зобовязання за кредитним договором, перерахувавши обумовлену договором суму грошових коштів на поточний рахунок позичальника, однак відповідачка ОСОБА_5 не виконала взятих на себе зобов'язань за кредитним договором, внаслідок чого допустила заборгованість перед позивачем.

Як вбачається з матеріалів справи, 15 вересня 2014 року позивачем було направлено письмове повідомлення відповідачці ОСОБА_5 з вимогою про виконання нею взятих на себе зобовязань, у якому, крім того, зазначалось про те, що у разі непогашення заборгованості за кредитом, банк буде змушений вжити заходів щодо примусового стягнення боргу шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Проте, як зясовано судом, вказана вимога залишилися невиконаною.

Враховуючи наведене, суд доходить висновку про доведеність невиконання ОСОБА_5 зобов'язань за кредитним договором та додатковими угодами.

Згідно з наданим позивачем розрахунком, розмір заборгованості відповідачки станом на 10 грудня 2015 року склав 21941,60 доларів США, що по курсу Національного Банку України є еквівалентним 502351 грн. 13 коп., з них: 11064,17 доларів США заборгованість за кредитом, 2363,04 доларів США заборгованість по відсотках, 8514,39 доларів США пеня за прострочку сплати кредиту та процентів.

Суд не приймає до уваги доводів представників відповідачів-позивачів щодо неправомірності нарахування банком пені, оскільки пеню банком було нараховано лише на суму простроченої заборгованості за кредитом та процентами, у відповідності із пунктами 2.4.2, 5.2 кредитного договору.

Разом із тим, судом враховується, що заборгованість за кредитним договором відповідачкою ОСОБА_5 частково погашалась, що, зокрема, підтвердив і представник банку, тому суд, керуючись ч.3 ст. 551 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, суд вважає можливим зменшити розмір нарахованої пені до 4514 грн. 39 коп.

Вирішуючи обґрунтованість доводів представників відповідачів-позивачів про застосування щодо спірних правовідносин строку позовної давності, суд керується положеннями Глави 18 Розділу V Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 256 цього Кодексу позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із ст. 257 цього Кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові відповідно до ст. 267 цього Кодексу.

Визначення початку відліку позовної давності міститься в ст. 261 цього Кодексу. Зокрема, відповідно до ч. 5 цієї статті за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Судом встановлено, що заборгованість відповідачки-позивачки ОСОБА_5 виникла з 2009 року. Проте, як вбачається із розрахунку заборгованості та виписки із рахунку, ОСОБА_5 щомісяця погашала кредит, здійснивши останній платіж 22 травня 2014 року, внаслідок чого нею було частково погашено заборгованість за основним боргом та всі проценти по квітень 2014 року включно. Наведене дає підстави суду зробити висновок про те, що в даному випадку має місце переривання строку позовної давності, передбачене ч.1 ст. 264 цього ж Кодексу, згідно з яким перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, а тому строк позовної давності не сплив і суд не вбачає підстав для відмови в задоволенні позову у звязку з пропуском строку позовної давності.

Є необґрунтованою і вимога відповідачів-позивачів про застосування спливу позовної давності по іпотечному договору, оскільки вона спростовується положенням пункту 7.3 іпотечного договору, згідно з яким цей договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами та нотаріального посвідчення і залишається чинним до повного виконання сторонами зобовязань за цим договором та виконання боржником зобовязань за кредитним договором.

Відповідно до ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Стаття 38 Закону визначає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, а також встановлення ціни продажу іпотеки за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна субєктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

Статтею 41 Закону передбачена реалізація предмету іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження.

Таким чином, оскільки ОСОБА_5 зобовязання за кредитним договором не виконується, а також виходячи з умов іпотечного договору та беручи до уваги, що вибір способу реалізації предмета іпотеки належить позивачу, суд доходить висновку, що ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України», як іпотекодержатель, набув право звернути стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором для задоволення своїх вимог за договором кредиту, шляхом продажу предмета іпотеки.

Що стосується зустрічних позовних вимог про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки, то суд вважає їх необґрунтованими із наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлені ст. 203 цього Кодексу.

Так, згідно з частинами 1-5 цієї статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з розясненнями, наданими Пленумом Верховного суду України у пункті 8 постанови №9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент

вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК тощо).

Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких

відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх

укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не

отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно,

якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна

його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної

реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову

про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину

не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Як вбачається зі змісту кредитного договору №70307С36, укладеного 6 червня 2007 року між ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України» та ОСОБА_5, при його укладенні сторонами було досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов, договір був підписаний представником банку та особисто відповідачкою ОСОБА_5 Будь-яких доказів, які б свідчили про недодержання сторонами вимог, встановлених статтею 203 ЦК України на момент вчинення правочину, судом не здобуто. Крім того, зясовано і те, що договір фактично виконувався сторонами, у звязку з чим підстави для визнання його недійсним відсутні.

В обґрунтування своїх вимог відповідачі-позивачі також стверджують, що кредит в іноземній валюті був наданий банком незаконно через відсутність у нього індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Вирішуючи обґрунтованість таких доводів, суд керується пунктом 11 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», згідно з яким у разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт «г» пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання) суд має виходити з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про Національний банк України» в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року N 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року N 1429/10028). Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року N 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

У зв'язку з наведеним, надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору, отже доводи представників відповідачів-позивачів в цій частині є необґрунтованими.

Пунктом 12 цієї ж постанови передбачено, що у разі якщо кредит правомірно наданий в іноземній валюті та кредитодавець (позивач) просить стягнути кошти в іноземній валюті, суд у резолютивній частині рішення зазначає про стягнення таких коштів саме в іноземній валюті, що відповідає вимогам частини третьої статті 533 ЦК.

Відповідно до ч.ч.2, 3 ст. 533 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Крім того, ч. 2 ст. 524 цього Кодексу передбачено, що сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Аналізуючи наведене, суд вважає вірним провести стягнення сум заборгованості із відповідачки ОСОБА_5 у валюті кредиту - доларах США.

Є недоведеними також зустрічні позовні вимоги в частині визнання недійсним іпотечного договору, оскільки будь-яких належних та допустимих доказів на їх підтвердження відповідачами-позивачами не подано.

Відповідно до ч.1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Керуючись ст.ст. 203, 204, 215, 216, 256, 257, 261, 524, 525, 526, 530, 533, ч.3 ст. 551, 610-612, 629, 1050, 1054 Цивільного кодексу України, ст.ст. 33, 38-41 Закону України «Про іпотеку», п.12 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», п.8 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», ст.ст. 10, 60, 88, 209, 212-215 ЦПК України, суд, -

вирішив:

позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» заборгованість за кредитним договором №70307С36 від 6 червня 2007 року у розмірі 17941,60 доларів США, що по курсу Національного Банку України станом на 10 грудня 2015 року є еквівалентним 410683 грн. 22 коп., із яких: 11064,17 доларів США заборгованість за кредитом, 2363,04 доларів США заборгованість по відсотках, 4514,39 доларів США пеня за прострочку сплати кредиту та процентів.

В рахунок погашення заборгованості у розмірі 17941,60 доларів США, що по курсу Національного Банку України станом на 10 грудня 2015 року є еквівалентним 410683 грн. 22 коп., за кредитним договором №70307С36, укладеним 6 червня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Державний експортно-імпортний банк України» та ОСОБА_5, звернути стягнення на предмет іпотеки належну на праві власності ОСОБА_6 квартиру №2 в будинку по вул. Миру, 118 в м. Деражні Хмельницької області, загальною площею 70,0 кв.м., з яких: чотири житлових кімнати 2-6, 2-7, 2-8, 2-9, площею 14,7 кв.м., 12,8 кв.м., 13,1 кв.м., 6,8 кв.м.; кухня 2-1, площею 7,1 кв.м.; коридори ІІІ, IV, 2-10, площею 1,5 кв.м., 2,2 кв.м., 4,7 кв.м.; котельна 2-2, площею 2,4 кв.м.; ванна 2-5, площею 1,8 кв.м.; туалет 2-3, площею 0,7 кв.м.; кладовка 2-4, площею 2,2 кв.м., шляхом продажу цього майна публічним акціонерним товариством «Державний експортно-імпортний банк України» з укладанням від імені іпотекодавця - ОСОБА_6 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з наданням ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу квартири.

Продаж квартири №2 в будинку по вул. Миру, 118 в м. Деражні Хмельницької області повинен бути здійснений публічним акціонерним товариством «Державний експортно-імпортний банк України» за ціною, не нижчою за ціну, визначену на підставі її оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/ незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

Стягнути з ОСОБА_5 і ОСОБА_6 на користь публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» понесені позивачем витрати по сплаті судового збору в розмірі по 2053 грн. 41 коп. з кожного.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 і ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки відмовити за недоведеністю позовних вимог.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Хмельницької області через районний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення, а особами, які не були присутні в судовому засіданні під час проголошення рішення протягом десяти днів з дня отримання копії рішення.

Суддя: ОСОБА_1