Ухвала суду № 56738577, 22.03.2016, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 447/604/13 Головуючий у 1 інстанції: Березюк Г.М.

Провадження № 22-ц/783/1312/16 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

Категорія: 2

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 березня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого - судді Ніткевича А.В.,

суддів: Павлишина О.Ф., Тропак О.В.,

секретаря Бохонко Е.Р.,

з участю позивача ОСОБА_2, представника позивача ОСОБА_3, відповідача ОСОБА_4, представника відповідача ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 03 грудня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, Пісочнянської сільської ради Миколаївського району Львівської області, Приватної агрофірми «Світанок» про визнання незаконними рішення сільської ради, свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок та запису про реєстрацію права власності, державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, подані списки сільською радою на право отримання сертифікатів на земельний пай та записи про їх реєстрацію, визнання поважною причини пропуску строку для прийняття спадщини, продовження строку на прийняття спадщини та зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2, Пісочнянської сільської ради Миколаївського району Львівської області про визнання заповіту незаконним, недійсним і нікчемним та його скасування, розподіл спадкового майна та визнання права власності в порядку спадкування на усе нерухоме майно, визнання права власності на земельну ділянку за місцем знаходження спірного будинку, -

встановила:

В квітні 2003 року позивач ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_4, Пісочнянської сільської ради Миколаївського району Львівської області про визнання недійсним рішення сільської ради, державного акту на право приватної власності на землю, визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку.

Вимоги обґрунтовував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його бабуся ОСОБА_6, яка 31.01.1995 року склала заповіт, відповідно до якого все своє майно заповіла по половині внукам - ОСОБА_2 та ОСОБА_4 Про заповіт він дізнався на початку квітня 2003 року під час конфлікту із відповідачем ОСОБА_4 Тоді ж звернувся в Пісочнянську сільську раду та отримав копію заповіту. На день смерті ОСОБА_6 належав будинок АДРЕСА_1, земельна ділянка площею 0,232 га. у с. Черниця Миколаївського району, земельний пай розміром 2,07 га, майновий пай розміром 1735 грн., як члену Приватної агрофірми «Світанок». Відповідач ОСОБА_4, всупереч вимогам закону, оформила на себе право власності на все належне спадкодавцю ОСОБА_6 майно.

З врахуванням останньої заяви про уточнення позовних вимог від 06.05.2015 року, просив визнати незаконними: рішення Пісочнянської сільської ради Миколаївського району Львівської області № 30 від 20.09.1996 року «Про оформлення права власності на житлові будинки», в частині оформлення на ОСОБА_4 права власності на будинок АДРЕСА_1; свідоцтво про право особистої власності на житловий будинок, видане 19.04.1997 року та запис у реєстровій книзі за реєстровим № 21 Стрийського ДК МБТІ про реєстрацію спірного житлового будинку; державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, площею 0,232 га у с. Черниця Миколаївського району, виданий 11.11.2002 року на ОСОБА_4; списки, надані Пісочнянською сільською радою у відділ земельних ресурсів Миколаївської РДА на право отримання ОСОБА_4 сертифікатів на земельний пай розміром 2,07 га; сертифікат серії НОМЕР_1 від 25.06.2002 року на земельний пай, розміром 2,07 га, виданий на ОСОБА_4 та записи (реєстрації) у книзі реєстрації Пісочнянської сільської ради сертифікатів на земельний пай, розміром 2,07 га. Також просив визнати поважною причину пропуску строку для прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_6 та продовжити строк на прийняття спадщини. Одночасно просив поновити строк позовної давності, оскільки такий пропустив з поважних причин - не знав про існування заповіту на внуків та про оформлення права власності на все майно ОСОБА_6 одноособово на відповідачку ОСОБА_4 Вперше про заповіт дізнався на початку квітня 2003 року, коли відповідачка ОСОБА_4 почала його виганяти із належного ОСОБА_6 будинку (т. 5, а.с. 109-112).

Відповідач ОСОБА_4 під час розгляду справи звернулась із зустрічним позовом до ОСОБА_2, Пісочнянської сільської ради Миколаївського району про визнання незаконним, недійсним і нікчемним заповіту та його скасування.

В обґрунтування своїх вимог покликається на те, що вперше оглянула оспорюваний заповіт наприкінці 2013 року. Вважає, що заповіт від імені ОСОБА_6 від 31.01.1995 року складено з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, такий посвідчено не уповноваженою особою.

05.06.2003 року ОСОБА_9, третя особа із самостійними вимогами, пред'явила позов до ОСОБА_4 та ОСОБА_2 про визнання заповіту ОСОБА_6 недійсним, проведення розподілу спадкового майна та визнання права власності на 1/3 житлового будинку. 22.02.2005 року збільшила позовні вимоги та просила також визнати частково недійсним державний акт про право приватної власності на землю, сертифікат про право на земельний пай та визнати право власності на земельну ділянку.

Ухвалою судового засідання від 27.02.2015 року ОСОБА_4 залучена до участі у справі як правонаступник третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_9, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 (т. 5 а.с. 50-54).

05.05.2015 року ОСОБА_4, уточнивши свої позовні вимоги за зустрічним позовом та позовом третьої особи ОСОБА_9, об'єднала такі вимоги в одній зустрічній позовній заяві, просила визнати заповіт ОСОБА_6 від 31 січня 1995 року на користь ОСОБА_4 та ОСОБА_2 щодо спадкування усього майна спадкодавця незаконним, недійсним і нікчемним, такий скасувати, провести розподіл спадкового майна та визнати право власності в порядку спадкування на усе нерухоме майно, яке належало спадкодавцю ОСОБА_6, в тому числі право власності на обов'язкову частку спадкового майна в розмірі 2/3 ідеальної частки, на яке за життя мала право ОСОБА_9, визнати право власності на земельну ділянку за місцем знаходження спірного будинку по АДРЕСА_1. Водночас, просила поновити строк позовної давності, оскільки про порушення, які були допущені при посвідченні заповіту, їй стало відомо восени 2013 року (т. 5 а.с. 104-105).

Справа судами різних інстанцій розглядалась неодноразово.

Останнім оскаржуваним рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 03 грудня 2015 року первісний позов задоволено частково.

Визнано незаконним рішення Пісочнянської сільської ради Миколаївського району Львівської області № 30 від 20.09.1996 року «Про оформлення права власності на житлові будинки»: про оформлення на ОСОБА_4 права власності на будинок АДРЕСА_1.

Визнано незаконними свідоцтво про право особистої власності на жилий будинок, видане Пісочнянською сільською радою Миколаївського району Львівської області 19.04.1997 року на ім'я ОСОБА_4 та запис у реєстровій книзі за реєстровим № 21 Стрийського державного комунального міжрайонного бюро технічної інвентаризації Львівської облдержадміністрації про реєстрацію житлового будинку АДРЕСА_1 за ОСОБА_4.

Визнано незаконним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, площею 0,231 га у с. Черниця Миколаївського району, виданий 11.11.2002 року Пісочнянською сільською радою Миколаївського району Львівської області на ОСОБА_4.

Визнано поважною причину пропуску ОСОБА_2 строку для прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_6 та продовжено ОСОБА_2 строк для прийняття спадщини.

В решті позовних вимог за первісним позовом відмовлено.

В зустрічному позові ОСОБА_4 до ОСОБА_2, Пісочнянської сільської ради Миколаївського району Львівської області про визнання заповіту незаконним, недійсним і нікчемним та його скасування, розподіл спадкового майна та визнання права власності в порядку спадкування на усе нерухоме майно, визнання права власності на земельну ділянку за місцем знаходження спірного будинку відмовлено.

Рішення оскаржила відповідач за первісним та позивач з зустрічним позовом ОСОБА_4, вважає оскаржуване рішення незаконним і таким, що підлягає скасуванню з підстав неповного з»ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, які суд вважав встановленими, невідповідності висновків суду обставинам справи, порушення та неправильного застосування норм матеріального і процесуального права.

Вважає, що оскаржуване рішення, яке ухвалене на користь позивача, фактично ґрунтується лише на свідченнях самого позивача ОСОБА_2, без забезпечення ним доказів відповідно до ст.ст. 58-60 ЦПК України, при цьому суд не прийняв доводи її письмового заперечення та показів як свідка. В оскаржуваному рішенні відсутні посилання на докази щодо обсягу спадкового майна, крім цього, звертає увагу на те, що на момент смерті спірний будинок і земельна ділянка не належали ОСОБА_6 відповідно до діючого на той час законодавства.

На думку апелянта, є помилковим висновок суду про те, що вона не була останнім членом колгоспного двору, оскільки на день відкриття спадщини проживала разом із спадкодавцем у спірному будинку, який фактично залишався колгоспним двором, відтак відсутні підстави для скасування правовстановлюючих документів на будинок і земельну ділянку для обслуговування будинку.

Поза увагою суду залишилось те, що жодних доказів поважності причин пропуску шестимісячного строку на прийняття спадщини на спадкове майно ОСОБА_6 за її заповітом ОСОБА_2 до матеріалів справи не надав, хоча останньому було достеменно відомо про час відкриття спадщини, а доводи про те, що він дізнався про заповіт лише у 2002 році не є обставиною, яка вказує на поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини, тому оскаржене рішення в частині продовження строку на прийняття спадщини є незаконним.

Також, судом першої інстанції помилково продовжено позивачу строк прийняття спадщини по заповіту, оскільки жодних дій для визнання поважними причин пропуску ним строку і для продовження строку для прийняття спадщини, згідно вимог ст.ст. 548-550 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) позивач ОСОБА_2 не здійснив та спадщини не прийняв, не вступив у фактичне володіння майном.

В свою чергу, про складання заповіту ОСОБА_6 органом місцевого самоврядування з порушенням вимог щодо його форми та нотаріального посвідчення стало відомо з пояснень представника відповідача - голови Пісочнянської сільської ради, оскільки при його укладенні порушено таємницю нотаріальної дії, яка полягає в тому, що при посвідченні заповіту були присутні дві дочки спадкодавця, тому в силу ст. 1255, 1257 ЦК України такий заповіт є недійсним та нікчемним.

Крім цього, заповіт складено з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, оскільки не зазначено місце і час складання заповіту, дата та місце народження заповідача та інші обставини.

Просить скасувати повністю рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 03 грудня 2015 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісних позовних вимог відмовити із одночасним задоволенням позовних вимог зустрічної позовної заяви.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідача ОСОБА_4 та її представника ОСОБА_5 на підтримку доводів скарги, а також пояснення позивача ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_3 на заперечення таких, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні виходячи із наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав.

На підставі ст.ст. 11, 60, 61 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, кожна сторона зобов"язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно із ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з»ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи позовні вимоги первісного позову районний суд виходив з роз'яснень постанови пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22.12.1995 року № 20, за якими право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглось після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 р. не втратили права на частку в його майні, при цьому такими, що втратили це право вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору. Оскільки відповідачка ОСОБА_4 у спірному будинку не проживала станом на 15.04.1991 року, що стверджується матеріалами справи, а за спірною адресою була зареєстрована лише з 28.10.1994 року, тому суд вважав, що відповідачка не була членом колгоспного двору по АДРЕСА_1, а відтак права на майно вказаного колгоспного двору не має.

Також суд врахував, що рішенням Пісочнянської сільської ради № 11 від 30.12.1994 р. земельна ділянка передана ОСОБА_6, однак зважаючи на те, що за життя остання не отримала державного акту, яким би посвідчувалося її право на земельну ділянку, право на отримання Державного акту на право приватної власності на землю перейшло до її спадкоємців, при цьому, державний акт на право приватної власності на землю від 11.11.2002 року видано одноособово ОСОБА_4, відтак суд визнав незаконним зазначений документ.

В свою чергу, зважаючи на те, що належних письмових доказів про належність ОСОБА_6 земельного паю в розмірі 2,07 га, яким на даний час згідно довідки ПАФ «Світанок» від 20.08.2004 року користується ОСОБА_4, суду не подано, при цьому, на ім»я ОСОБА_4 видано сертифікат на право на середню земельну частку (пай) площею 2,07 га, суд відмовив у позовних вимогах про визнання незаконними списків на право отримання сертифікатів на земельний пай та запису про його реєстрацію.

Крім цього суд вважав, що твердження позивачки по зустрічному позову ОСОБА_4 про те, що під час посвідчення заповіту було порушено таємницю нотаріальної дії, а також про відсутність вільного волевиявлення спадкодавця під час підписання заповіту, не знайшли свого підтвердження, оскільки позивач не подала жодних доказів, які б стверджували вказані нею обставини, відтак суд дійшов висновку, що заповіт відповідає вимогам закону, а підстави для визнання такого недійсним відсутні.

Також, суд звернув увагу на те, що ОСОБА_9 була дочкою померлої ОСОБА_6, на день смерті матері була непрацездатною особою, а тому мала право на обов'язкову частку у спадщині. Проте, вона ще 12.12.1974 року вибула із с. Черниця в м. Новий Розділ, на день смерті спадкодавця з нею не проживала, про заповіт ОСОБА_6 їй було відомо, що ствердила позивач ОСОБА_4, однак з питанням оформлення спадщини не зверталась, і лише у 2003 році після звернення до суду ОСОБА_2, пред'явила вимогу на обов'язкову частку у спадщині, відтак суд вважав, що ОСОБА_9 пропустила строк для прийняття спадщини, а тому відмовив у вимозі ОСОБА_4, як правонаступника ОСОБА_9, про визнання права власності на частину спадкового майна.

Разом з цим, суд першої інстанції врахував те, що з часу відкриття спадщини після смерті ОСОБА_6 минуло більше 19 років, між тим, позивач ОСОБА_2 підтвердив той факт, що знав про смерть ОСОБА_6, однак з заявою в нотаріальну контору не звертався, оскільки не належав до спадкоємців першої черги. Про існування заповіту, який був складений 31.01.1995 р. не знав та дізнався про такий лише у 2003 році, після звернення до Пісочнянської сільської ради отримав такий заповіт, про відмову від спадщини після смерті ОСОБА_6 не заявляв, відповідачем не представлено доказів з приводу того, що позивачу було відомо про наявність заповіту до 2003 року, відтак суд вважав, що причини пропуску строку для прийняття спадщини є поважними, відповідно продовжив такий строк ОСОБА_2

Судом встановлено наступні юридично значимі факти та відповідні їм правовідносини.

З дослідженого свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_6, про що зроблено актовий запис № 24 (т. 1 а.с. 6).

Після її смерті відкрилась спадщина на належне спадкодавцю майно.

Згідно довідки № 02-16/318 від 03.09.2013 року, виданої Пісочнянською сільською радою, на день смерті ОСОБА_6 була зареєстрована і проживала по АДРЕСА_1, однак право власності на житловий будинок та господарські будівлі зареєстровано не було (т. 4 а.с. 103).

В свою чергу, як вбачається з заповіту від 31.01.1995 р., посвідченого у Пісочнянській сільській раді Миколаївського району Львівської області, ОСОБА_6 усе своє майно, де б воно не було і з чого б не складалося, заповіла по 1/2 частині внукам - ОСОБА_4 та ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 5).

Згідно із довідкою № 1144 виданої Пісочнянською сільською радою 02.06.2004 року заповіт, посвідчений за № 9 від 31.01.1995 р. від імені ОСОБА_6, не змінено, не відмінено (т. 1 а.с. 189).

Відповідно до роз"ясень, які містяться в абз. 3 п. 1 Постанови пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.2008 року "Про судову практику у справах про спадкування" та у п. 1 Узагальнення судової практики розгляду цивільних справ про спадкування, викладеному у листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №24-753/0/4-13 від 16.05.2013 року, норми п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК слід розуміти таким чином, що правила книги шостої ЦК України в ред. 2003 року може бути застосовано лише до спадщини, яка відкрилася після 01 липня 2003 року і не була прийнята ніким із спадкоємців, право на спадкування яких виникло відповідно до норм статей 529-531 ЦК УРСР.

Оскільки спадщина після смерті ОСОБА_6 відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_1, суд першої інстанції правильно застосував до правовідносин такої спадщини правила розділу VІІ ЦК УРСР в ред. 1963 року.

Відповідно до статті 86 ЦК Української РСР право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування та розпоряджання майном.

При вирішенні спору про визнання права власності на спадкове майно потрібно розмежовувати час і підстави виникнення права власності у спадкодавця, які кваліфікуються відповідно до законодавства України, чинного на час виникнення права власності, та підстави спадкування зазначеного майна, що визначаються на час відкриття спадщини.

Належність правовстановлюючих документів встановлюється судом відповідно до законодавства, яке було чинним на час набуття права власності на житловий будинок, споруду, зокрема відповідно до Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої Міністерством комунального господарства УРСР 31 січня 1966 року та погодженої з Верховним Судом УРСР 15 січня 1966 року, який втратив чинність згідно з наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року, та інших нормативно-правових актів.

Вказана Інструкція передбачала обов'язкову реєстрацію (інвентаризацію) будинків і домоволодінь у межах міст і селищ (п. 4 Інструкції), в тому числі й на підставі записів у погосподарських книгах (п. 20 Інструкції).

Тобто записи у погосподарських книгах визнавались в якості актів органів влади (публічних актів), що підтверджують право приватної власності.

В свою чергу, погосподарські книги є особливою формою статистичного обліку, що здійснювався в Україні (УРСР) із 1979 року. В погосподарських книгах при визначенні року побудування зазначається рік введення в експлуатацію будинку.

Як вбачається із довідки № 61/02-12, виданої 04.10.2004 р. виконкомом Пісочнянської сільської ради Миколаївського району Львівської області, згідно записів погосподарських книг с. Пісочне в буд АДРЕСА_1 станом на 1983-1985 р. були прописані - ОСОБА_6 та ОСОБА_10 Станом на 1986-1990 р. прописані ці ж особи. Станом на 1991-1995 р.р. прописана ОСОБА_6 Крім того, згідно записів в погосподарській книзі протягом 1986-1990 р.р. числиться і ОСОБА_4, проте даних про дату та рік, на підставі яких зроблено запис про прописку даної особи за вказаною адресою, немає. Вказано, що 28.10.1994 року ОСОБА_4 прибула у с. Черниця з м. Львова. ( т. 1 а.с.191).

Наведене підтверджується і паспортними даними ОСОБА_4 (т. 2 а.с. 38)

В свою чергу, 30.08.1996 року ОСОБА_4 звернулася із заявою у виконком Пісочнянської сільської ради про оформлення права власності на житловий будинок по АДРЕСА_1.

Рішенням виконавчого комітету Пісочнянської сільської ради від 20.09.1996 р. № 30 вирішено оформити право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 за гр. ОСОБА_4, а також міститься прохання до Миколаївської райдержадміністрації вирішити питання про оформлення права власності на цей будинок (т. 1 а.с. 7).

19.04.1997 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на спірний житловий будинок, а 05.06.1997 року Стрийським міжміським бюро технічної інвентаризації зареєстровано право особистої власності ОСОБА_4 на даний житловий будинок в реєстровій книзі № 1 за реєстровим № 21.(т. 1 а.с. 44).

У постанові пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22.12.1995 року № 20 роз»яснено, що право власності, на майно, яке належало колгоспному двору і збереглось після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 р. не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору.

Судом першої інстанції встановлено, що станом на 15.04.1991 року відповідач ОСОБА_4 у спірному будинку не проживала, а була зареєстрована лише з 28.10.1994 року, при цьому в період з 20.11.1981 року по 09.09.1988 рік була зареєстрована в АДРЕСА_2, а з 01.09.1988 року по 24.06.1994 рік навчалася в Кримському медичному інституті ( т. 2 а.с. 75, т. 3 а.с. 148, т. 4 а.с. 74-77).

За таких обставин, судова колегія погоджується з висновком місцевого суду про те, що оскільки відповідач не була членом колгоспного двору по АДРЕСА_1, відтак не мала підстав на оформлення права власності на таке майно.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЗК України (в редакції від 01.01.2002 року) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України.( ч.1 ст. 126 ЗК України в редакції від 01.01.2002 року.)

Частина перша ст. 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист: прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ст. 13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (ч. 1 ст. 55).

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У ч. 2 ст. 16 ЦК України визначено перелік основних способів захисту цивільних прав і інтересів, серед яких припинення правовідношення та визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно із ч. 3 ст. 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Рішенням Пісочнянської сільської ради № 11 від 30.12.1994 р. «Про передачу земельних ділянок у приватну власність» по с. Черниця передано у власність 37 ділянок. Відомостей про те, що земельну ділянку передано у приватну власність ОСОБА_4 у рішенні не міститься (т. 1 а.с. 8).

В свою чергу, у протоколі 2-ї сесії Пісочнянської сільської ради від 30.12.1994р. зазначено, що по с. Черниця вирішувалося питання про передачу у приватну власність ОСОБА_6 земельної ділянки розміром 0,136 га.(т. 1 а.с. 122-123).

Разом з тим, 11.11.2002 року відповідачці ОСОБА_4 видано Державний акт на право приватної власності на землю, відповідно до якого останній передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,232 га у АДРЕСА_1, підстава - рішення Пісочнянської сільської ради від 30.12.1994 р. № 11 (т. 1 а.с. 9).

Державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові № 6-33цс13 від 22 травня 2013 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що Державний акт на право приватної власності на землю від 11.11.2002 року, який виданий на ім»я ОСОБА_4 на підставі рішення Пісочнянської сільської ради № 11 від 30.12.1994 р., необхідно визнати недійсним, оскільки вказане рішення передбачало передачу у приватну власність земельної ділянки площею 0,136 га. ОСОБА_6, а не ОСОБА_4 площею 0,232 га.

В свою чергу, за правилами ЦК УРСР (в ред.. 1963 року) спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом (ст. 524 ЦК УРСР).

Кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям (ст. 534 ЦК УРСР).

Відповідно до ст. 541 ЦК УРСР заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Суд першої інстанції в судовому засіданні оглядав оригінал оспорюваного заповіту ОСОБА_6 від 31.01.1995 р., посвідченого у Пісочнянській сільській раді Миколаївського району Львівської області, відповідно встановлена його письмова форма із зазначенням місця - с. Пісочна, Миколаївського району, Львівської області та часу його складення - 31.01.1995 року, такий підписаний ОСОБА_6

Заповіт ОСОБА_6 посвідчений секретарем виконкому Пісочнянської сільської ради Кос Андрієм Івановичем, який згідно рішення виконавчого комітету № 30 від 14.09.1994 року «Про розподіл обов'язків між працівниками апарату сільської Ради народних депутатів» мав повноваження вчиняти нотаріальні дії.

На переконання колегії суддів, твердження позивача по зустрічному позову ОСОБА_4 про те, що під час посвідчення заповіту було порушено таємницю нотаріальної дії, відсутність добровільності в діях спадкодавця під час підписання заповіту, а також те, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало її волі, є голослівними та не підтвердженими жодними належними доказами, що спростовує і доводи апеляційної скарги в цій частині.

Згідно статей 548, 549 ЦК УРСР року для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Статтею 535 ЦК УРСР передбачено, що неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов'язкова частка). При визначенні розміру обов'язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку.

Судом встановлено, що ОСОБА_9 була дочкою померлого спадкодавця ОСОБА_6, при цьому на день смерті матері була непрацездатною особою, а тому мала право на обов'язкову частку у спадщині.

Разом з тим, ОСОБА_9 12.12.1974 року вибула із с. Черниця в м. Новий Розділ, на день смерті спадкодавця з нею не проживала, про заповіт ОСОБА_6 їй було відомо, що ствердила і відповідач ОСОБА_4, проте з питанням оформлення спадщини не зверталась, а тільки у 2003 році після звернення до суду ОСОБА_2 пред'явила вимогу на обов'язкову частку у спадщині.

Зазначені обставини дають колегії суддів підстави для висновку, що ОСОБА_9 пропустила строк для прийняття спадщини після смерті мами ОСОБА_6, при цьому із заявою про продовження строку, встановленого ст. 549 ЦК УРСР для прийняття спадщини, не зверталась.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_9 померла, видано свідоцтво про смерть серія НОМЕР_3 (т. 5 а.с. 40).

Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до ст. 1276 ЦК України, якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов»язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців.

Відтак, до спадкоємця ОСОБА_4 не перейшло в порядку спадкової трансмісії право на прийняття належної її мамі ОСОБА_9 частки у спадщині померлої ОСОБА_6, оскільки в даному випадку мало місце право на прийняття обов»язкової частки у зв»язку із наявним заповітом від 31.01.1995 року.

Разом з тим, відповідно до ст. 548 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв.

За ст. 549 ЦК УРСР спадкоємець вважається таким, що фактично прийняв спадщину: якщо він довів, що вступив в управління або користування спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Зазначені в статті 549 ЦК УРСР дії, що свідчать про прийняття спадщини, повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Згідно положень ст. 550 ЦК УРСР, строк для прийняття спадщини, встановлений статтею 549 цього Кодексу, може бути продовжений судом, якщо він визнає причини пропуску строку поважними. Спадщина може бути прийнята після закінчення зазначеного строку і без звернення до суду при наявності згоди на це всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину.

Враховуючи те, що у законі не міститься визначення поняття поважності причин пропущення строку для прийняття спадщини, їх поважність повинна визначатися судом у кожному випадку, виходячи з конкретних обставин справи та характеру взаємовідносин сторін.

Суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що позивач ОСОБА_12 знав про смерть ОСОБА_6, однак із завою в нотаріальну контору не звертався, оскільки про існування заповіту, який був складений 31.01.1995 р., не знав і дізнався про такий тільки у 2003 році, а після звернення до Пісочнянської сільської ради отримав копію такого.

Жодних доказів на підтвердження доводів про те, що між спадкоємцями була домовленість щодо спадкування майна ОСОБА_6, відповідач суду не надала.

Оскільки судом не здобуто, а сторонами не надано доказів з приводу того, що позивачу було відомо про наявність заповіту до 2003 року, суд правильно вважав, що причини пропуску строку позивачем на подачу заяви про прийняття спадщини є поважними та наявні підстави його продовження.

Судова колегія також виходить з того, що позивач ОСОБА_2 не належав до спадкоємців першої черги (ст. 529 ЦК УРСР), а за наявності таких спадкоємців у померлої ОСОБА_6 на час відкриття спадщини, право на спадкування у спадкоємців другої черги, до якої належить і позивач, виникло не відразу, за у мови, що останній не знав про наявність заповіту.

Не погоджуючись з висновком суду першої інстанції апелянт не виконала покладений на неї обов'язок в частині доведення переконливості доказів на які вона покликається (ст. 10 ЦПК України).

Викладені в апеляційній скарзі інші доводи, зокрема щодо пропуску позивачем позовної давності, фактично зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Судом правильно встановлені фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримана процедура розгляду, передбачена ЦПК України, а тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись ст. ст. 303, 304, п. 1 ч. 1 ст. 307, ч. 1 ст. 308, ст. 313, п. 1 ч. 1 ст. 314, ст. ст. 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - відхилити.

Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 03 грудня 2015 року- залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою законної сили.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: О.Ф. Павлишин

О.В. Тропак