Ухвала суду № 56722771, 23.03.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 березня 2016 року м. Київ К/800/15303/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: Лосєва А.М., Рибченка А.О. Шипуліної Т.М.,розглянувши в попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу Ірпінської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області

на постанову Київського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2014 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2015 року

у справі № 810/5826/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Енергогазпром»

до Ірпінської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень- рішень,

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Енергогазпром» (надалі - позивач) звернулось до суду з адміністративним позовом до Ірпінської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області (надалі - відповідач) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень 23 вересня 2014 року № 0001062204 та № 0001072204.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2015 року, адміністративний позов задоволено.

Вважаючи, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить ухвалити нове судове рішення, яким відмовити позивачу у задоволені позовних вимог повністю.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено документальну позапланову невиїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства щодо нарахування та сплати податку на додану вартість за жовтень 2012 року, листопад 2012 року, березень 2013 року, травень 2013 року, червень 2013 року та податку на прибуток за період з 01 жовтня 2012 року по 31 грудня 2013 року по взаємовідносинах з ТОВ "Маестро-Торг". За результатами перевірки складено акт від 02 вересня 2014 року № 796/22-4/31094078.

Перевіркою встановлено порушення позивачем вимог: п. 138.2 ст. 138, пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податкове зобов'язання з податку на прибуток за період з 01 жовтня 2012 року по 31 грудня 2013 року на 1568702,00 грн.; п. 198.2, п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, п. 201.1 ст. 201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податкове зобов'язання з податку на додану вартість на 1590771,00 грн.

Підставою для вказаних висновків відповідача, стала відсутність, на його думку, реального виконання господарських операцій позивача з його контрагентом.

У зв'язку із виявленими порушеннями, на підставі акта перевірки відповідачем винесені податкові повідомлення-рішення від 23 вересня 2014 року: № 0001062204, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств на 1568702,00 грн. та нараховано штрафні (фінансові) санкції у розмірі 392175,50 грн.; № 0001072204, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на 1590771,00 грн. та нараховано штрафні (фінансові) санкції у розмірі 397692,75 грн.

Переглянувши рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

В розумінні підпункту 14.1.27 пункту 14.1. статті 14 ПК України, у редакції на час виникнення спірних правовідносин, витрати - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Одночасно, згідно підпункту 14.1.36 названої статті, господарська діяльність - діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Відповідно до пункту 138.1 статті 138 ПК України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Витрати операційної діяльності включають собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 статті 138, пунктів 140.2 - 140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку (підпункт 138.1.1 пункту 138.1 статті 138 ПК України).

Згідно абзацу 1 пункту 138.2 статті 138 названого Кодексу витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом ІІ цього Кодексу.

У той же час, підпунктом 139.1.9 пункту 139.1. статті 139 ПК України визначено, що не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Згідно з підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковим кредитом визнається сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно розділу V цього Кодексу.

Відповідно до підпункту "а" пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Пункт 198.2 названої статті встановлює, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1. статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6 статті 198 ПК України встановлено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11. статті 201 цього Кодексу.

Статтею 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", який діяв у весь період діяльності позивача, що підлягав перевірці, встановлено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Такі первинні документи повинні мати обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції: посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Системний аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що обов'язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у платника податків первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв'язку між фактом придбання товару (послуги) і подальшою господарською діяльністю.

Такий висновок відповідає позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 27 жовтня 2015 року у справі № 826/661/14 (№ 21-1539а15)

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 07 серпня 2012 року між ТОВ "Маестро-Торг" (агент) та позивачем (принципал) укладено агентський договір №05-12-А, відповідно до умов якого Принципал доручає, а Агент зобов'язується за винагороду здійснити всі дії, необхідні для виконання поставки електроенергії від ДП "Енергоринок" через локальні електричні мережі електропередавальної організації від шин магістральних електромереж до споживачів за нерегульованими тарифами. На підтвердження виконання договору та реальності здійснення операцій позивачем надано: акти виконання послуг від 31 жовтня 2012 року № 2/12, від 30 листопада 2012 року № 3/12, від 31 березня 2013 року № 7/13, від 31 травня 2013 року № 8/13, від 30 червня 2013 року № 9/13; погодження про визначення винагороди від 31 жовтня 2012 № 2, від 30 листопада 2012 року №3, від 31 березня 2013 року № 7, від 31 травня 2013 року № 8, від 31 червня 2013 року № 9; доручення агенту від 05 вересня 2012 року № 2, від 05 жовтня 2012 року № 3, від 05 лютого 2013 року № 7, від 05 квітня 2013 року № 8, від 06 травня 2013 року № 9; податкові накладні від 31 жовтня 2012 року № 48, від 30 листопада 2012 року № 73, від 31 березня 2013 року № 35, від 31 травня 2013 року № 34, від 30 червня 2013 року № 24; банківські виписки.

В обґрунтування касаційної скарги відповідач посилається на акт ДПІ у Шевченківському районі ГУ Міндоходів у м. Києві від 21 серпня 2014 року № 1944/26-59-22-06/37931224 "Про неможливість проведення зустрічної звірки суб'єкта господарювання ТОВ "Маестро-Торг" щодо підтвердження господарських відносин з контрагентами за період: вересень-жовтень 2012 року, січень-грудень 2013 року". Відповідно до висновків вказаного акта, у контрагента позивача ТОВ "Маестро-Торг" відсутні трудові, виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності.

Колегія суддів до уваги такі доводи касаційної скарги не бере, оскільки вказаний акт фіксує лише факт неможливості проведення зустрічної звірки та не може давати оцінку реальності здійснених господарських операцій. Крім того, відсутність власних трудових чи виробничих ресурсів не позбавляє суб'єкта господарювання права залучати до виконання відповідних зобов'язань третіх осіб.

Інших обґрунтувань касаційна скарга не містить, а її зміст зводиться до цитування окремих норм податкового законодавства.

Фактичне виконання господарських зобов'язань підтверджується первинними документами, які належним чином досліджено судами першої та апеляційної інстанцій, укладений правочин відповідає економічному змісту та діловій меті, отримані блага використані позивачем у власній господарській діяльності, а здійснені господарські операції спричинили зміни в структурі його активів.

Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про недоведеність факту порушення позивачем податкового законодавства та про неправомірність оскаржених податкових повідомлень-рішень.

Відповідно до частини 3 статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись ст.ст. 210, 214, 215, 220, 220-1, 223, 224, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Ірпінської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області залишити без задоволення.

2. Постанову Київського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2015 року у справі № 810/5826/14 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя(підпис)А.М. Лосєв Судді:(підпис)А.О. Рибченко (підпис) Т.М. Шипуліна