Постанова № 56713574, 21.03.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

21 березня 2016 року № 826/1454/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Келеберди В.І. розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Київської області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовними вимогами:

- визнати протиправним та скасувати наказ прокурора Київської області № 2551к від 14.12.2015 року про звільнення позивача з посади начальника організаційно-методологічного відділу управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури області з 28 грудня 2015 року у зв'язку з реорганізацією органів прокуратури та скороченням кількості прокурорів прокуратури Київської області відповідно до вимог пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України;

- поновити позивача на посаді начальника організаційно-методологічного відділу управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури Київської області;

- стягнути на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу починаючи 28 грудня 2015 року;

- допустити до негайного виконання постанову суду в частині поновлення позивача на посаді начальника організаційно-методологічного відділу управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури Київської області та стягнення середнього заробітку.

Позивач вважає своє звільнення незаконним, проведеним у порушення вимог статей 42, 492 та частини другої статті 40 Кодексу законів про працю України, з тих підстав, що відповідачем не дотримано порядку звільнення працівників, допущено порушення норм трудового законодавства та не враховано переважного права на залишенні на роботі.

Відповідач проти позову заперечив, зазначивши в письмовому запереченні про дотримання при звільненні позивача норм Кодексу законів про працю України.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

2 грудня 2015 року ОСОБА_1 попереджено про скорочення чисельності працівників органів прокуратури України, згідно з Законом України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року. Згідно з наказом Генерального прокурора України від 15 липня 2015 року № 46ш у структурі та штатному розписі органів прокуратури Київської області ліквідовано управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури Київської області, у зв'язку з чим скорочено посаду обійману ОСОБА_1 Також позивача повідомлено про відсутність вакантних посад, які б могли бути йому запропоновані та у разі наявності відповідних посад, упродовж двомісячного строку будуть запропоновані ОСОБА_1

14 грудня 2015 року наказом Прокуратури Київської області №2551К звільнено старшого радника юстиції ОСОБА_1 з посади начальника організаційно-методологічного відділу управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури області з 28 грудня 2015 року у зв'язку з реорганізацією органів прокуратури та скороченням кількості прокурорів прокуратури Київської області відповідно до вимог п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру" та п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України.

Відповідно до частини першої статті 462 Закону України "Про прокуратуру" прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю.

Із приписів статті 51 Кодексу законів про працю України вбачається, що однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Пункт 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України передбачає, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно частини другої статті 40 Кодексу законів про працю України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до частини першої та другої статті 492 Кодексу законів про працю України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Частина третя статті 492 Кодексу законів про працю України встановлює, що одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення наведених положень Кодексу законів про працю України, суд дійшов висновку, що власник або уповноважений ним орган зобов'язані повідомити працівника про наступне вивільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці не пізніше ніж за два місяці та одночасно запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади в цій же установі, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, а також довести до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" зазначається, що "Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п. 1 ст. 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи."

З матеріалів особової справи позивача та інших документів, копії яких надано сторонами, суд встановив, що відповідно до пунктів 1,2 та 3 наказу Генеральної прокуратури України від 15 липня 2015 року №46ш наказано ліквідувати у структурі та штатному розписі прокуратури Київської області управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури області, управління нагляду за додержанням законів у кримінальному проваджені та іншу відділи та управління, загальну штатну чисельність 168 одиниць зарахувати до резерву Генеральної прокуратури України з відповідним фондом заробітної плати.

Таким чином наказу Генеральної прокуратури України від 15 липня 2015 року №46ш передбачає масове скорочення працівників.

Суд звертає увагу, що відповідач не надав суду доказів, які б підтверджували те, що відповідач не мав можливості перевести позивача на вакантну посаду, а, з урахуванням масовості звільнення, також доказів доведення до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Крім того, відповідачем не враховано, що згідно частини першої статті 42 Кодексу законів про працю України визначено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Відповідно до частини другої статті 42 Кодексу законів про працю України при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається, в тому числі, сімейним - при наявності двох і більше утриманців; працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

З матеріалів справи вбачається, що позивач працює безперервно в органах прокуратури з 2 листопада 2001 року, тобто тривалий час, що є достатнім для надання переваги при скороченні чисельності працівників Прокуратури Київської області.

Матеріали справи також підтверджують, що ОСОБА_1 має двох неповнолітніх дітей - ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2, тобто є сімейним з двома утриманцями.

Також позивач надає докази, що на даний час він є єдиним працівником в сім'ї з самостійним заробітком, оскільки дружина позивача ОСОБА_4 перебуває у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, згідно наказу № 98о/с пр Управління Державної пенітенціарної служби України в м. Києві та Київської області від 2 жовтня 2015 року.

Також в матеріалах справи міститься відповідь Прокуратури Київської області на інформаційний запит ОСОБА_1 з якого вбачається, що у період з 2 жовтня 2015 року по 28 грудня 215 року налічувалось 10 вакантних посад, на які призначено 9 працівників з інших регіонів в тому числі

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем не запропоновано вакантні посади, не надано доказів неможливості переведення позивача на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, та/або доказів відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також, що відповідач не врахував переважне право позивача щодо залишення на роботі.

Таким чином, суд вважає, що відповідачем не дотримано порядку вивільнення працівників, встановленого статтею 492 Кодексу законів про працю України, та приходить до висновку про необхідність скасування наказу Прокуратури Київської області від 14 грудня 2015 року № 2551к та поновлення позивача на раніше займаній посаді.

Відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України у разі незаконного звільнення працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Разом з тим, Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на те, що, в разі відсутності посади позивача (з об'ємом повноважень, які існували на дату звільнення) роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику іншу посаду відповідно до його кваліфікації, а в разі незгоди працівника на іншу роботу, роботодавець зобов'язаний виконати судове рішення, здійснивши відповідні зміни в організації праці.

В частині позовних вимог про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд керується наступним.

Відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю в Україні при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника згідно з частиною першою статті 27 Закону України "Про оплату праці" визначається за правилами, закріпленими у порядку.

Із пункту 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі по тексту - Порядок), вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 14 січня 2014 року №21-395а13.

Згідно з довідкою Прокуратури Київської області від 28 січня 2016 року №18-ф26 середня заробітна плата ОСОБА_1 за останні 2 календарні місяці роботи складає 15 846, 60 грн., а середньоденна заробітна плата - 754, 60 грн.

Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в даному випадку з 28 грудня 2015 року по 21 березня 2016 року, що становить 59 робочих дні.

Таким чином, сума середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу ОСОБА_1, становить 44 521, 14 грн. (754, 60 грн. х 59).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено правомірності звільнення позивача з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України та з системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.

Беручи до уваги наведену процесуальну норму суд вважає, що постанова у частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення суми середнього заробітку підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 158 - 163, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Прокуратури Київської області № 2551к від 14.12.2015 року про звільнення ОСОБА_1.

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника організаційно-методологічного відділу управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури Київської області.

4. Стягнути з Прокуратури Київської області на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 44 521, 14 грн. (сорок чотири тисячі п'ятсот двадцять одну гривню 14 коп.).

5. Допустити негайне виконання постанови в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника організаційно-методологічного відділу управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури Київської області та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.І. Келеберда