Постанова № 56713089, 02.03.2016, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 березня 2016 року м. Київ 810/5537/15

Київський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Дудіна С.О., суддів Кушнової А.О., Балаклицького А.І., розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області та Білоцерківського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області про зобов`язання вчинити певні дії.

Суть спору: ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області, згідно якого, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просить суд:

- зобов'язати Міністерство внутрішніх справ України виплачувати ОСОБА_1, протягом року після звільнення зі служби, щомісячну грошову допомогу у розмірі окладу за спеціальне звання;

- зобов'язати Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби;

- зобов'язати Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області виплатити ОСОБА_1 компенсацію за 42 дні невикористаної ним щорічної відпустки;

- зобов'язати Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області виплатити ОСОБА_1 його середній заробіток за весь час затримки належних йому сум по день фактичного розрахунку;

- зобов'язати Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду у розмірі двох мінімальних заробітних плат за нагородження відзнакою Міністерства внутрішніх справ «За відзнаку в службі» І ступеня;

- зобов'язати Головне Управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду у розмірі однієї мінімальної заробітної плати за нагородження відзнакою Міністерства внутрішніх справ України «За відзнаку в службі» ІІ ступеня;

- зобов'язати Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області виплатити ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 2 000, 00 грн.;

- зобов'язати Міністерство внутрішніх справ України в Київській області виплатити ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 1 000, 00 грн.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 19.01.2016 було залучено до участі у справі в якості другого відповідача Білоцерківський міський відділ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив про те, що під час звільнення з органів внутрішніх справ йому не було виплачено належні суми грошових коштів. Так, зокрема, позивач вказав на те, що Головним управлінням Міністерства внутрішніх справ України в Київській області не було виплачено ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, яка встановлена Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Позивач зауважив, що він має 10 років 07 місяців 26 днів вислуги років, а тому відповідно, він має право на отримання вказаної грошової допомоги.

Крім того, позивач зазначив, що він має право на отримання протягом одного року після його звільнення зі служби щомісячної грошової допомоги у розмірі окладу за спеціальне звання, яка йому не виплачується.

Також позивач зазначив, що ним не було використано 12 днів щорічної відпустки у 2014 році та 30 днів щорічної відпустки за 2015 рік, що свідчить про наявність у нього права на отримання грошової компенсації за невикористані ним дні відпустки, яка при звільненні не була йому виплачена.

Крім того, позивач повідомив, що він був нагороджений відзнаками Міністерства внутрішніх справ України «За відзнаку в службі» І ступеня та «За відзнаку в службі» ІІ ступеня, у зв'язку з чим має право на отримання грошової винагороди у розмірі двох мінімальних заробітних плат (за винагороду І ступеня) та грошової винагороди у розмірі однієї мінімальної заробітної плати (за винагороду ІІ ступеня) на підставі Наказу Міністерства внутрішніх справ України № 180 від 05.06.2007.

Також позивач зазначив про те, що несплата відповідачами вказаних грошових коштів під час його звільнення є підставою для стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати належних йому сум по день фактичного розрахунку, що передбачено ст. 117 Кодексу законів про працю України.

Білоцерківський міський відділ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, зазначив про те, що ОСОБА_1 має 08 років 07 місяців та 26 днів календарної вислуги років, що позбавляє його права на отримання одноразової грошової допомоги у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Відповідач вказав на те, що зазначені позивачем 10 років 07 місяців 26 днів вислуги років є пільговою вислугою, яка не зумовлює виникнення у нього права на отримання вказаної грошової допомоги.

Також відповідач зазначив про те, що в наказі про звільнення ОСОБА_1 відсутня інформація щодо виплати позивачу протягом року після його звільнення зі служби щомісячної грошової допомоги у розмірі його окладу за спеціальним званням. У зв'язку з цим відповідач вважає, що у МВС України не виникло обов'язку щодо виплати вказаної допомоги позивачу.

Крім того, відповідач зазначив про те, що ОСОБА_1 не має права на отримання грошової компенсації за невикористані ним у 2014 році 12 днів щорічної відпустки, оскільки позивач не звертався у 2014 році з відповідним рапортом про надання вказаної компенсації до керівництва Білоцерківського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області. Також відповідач зауважив, що у 2015 році ОСОБА_1 пропрацював 3,5 місяці, а тому кількість днів його щорічної відпустки у 2015 році складає 9 днів, а не 30 днів, як стверджує позивач. Відповідач зазначив про те, що ОСОБА_1 вже була виплачена грошова компенсація у сумі 652, 94 грн. за 9 днів невикористаної ним щорічної відпустки у 2015 році, що на думку відповідача, свідчить про безпідставність заявленої вимоги.

Крім того, відповідач не вбачає підстав для задоволення вимоги позивача щодо стягнення на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди на загальну суму 3 000, 00 грн., оскільки позивачем не було доведено її наявність та не обґрунтовано її розмір.

Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, зазначило про те, що ОСОБА_1 не має 10 років вислуги для отримання відповідної одноразової грошової допомоги.

Окрім того, відповідач вказав на те, що Наказом МВС України № 438 від 11.09.2008 було виключено з Інструкції щодо застосування відомчих відзнак для осіб рядового і начальницького складу, військовослужбовців внутрішніх військ, цивільних працівників системи внутрішніх справ України, громадян України та іноземних громадян положення про надання грошової винагороди за отримання відзнаки МВС України «За відзнаку в службі» І та ІІ ступенів, що на думку відповідача, свідчить про відсутність підстав для виплати ОСОБА_1 відповідних грошових коштів.

До Київського окружного адміністративного суду від Білоцерківського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області надійшла заява № 2719/109/1001/052016 від 23.02.2016 (вх. № 3463/16 від 26.02.2016) про долучення документів по справі та про здійснення розгляду справи за відсутності представника відповідача.

02.03.2016 на адресу суду від позивача надійшло клопотання б/н від 02.03.2016 (вх. № 3716/16 від 02.03.2016) про здійснення розгляду справи у порядку письмового провадження.

Також, 02.03.2016 на адресу суду від Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області надійшло клопотання б/н від 02.03.2016 (вх. № 3715/16 від 02.03.2016) про долучення матеріалів справи та клопотання б/н від 02.03.2016 (вх. № 3716/16 від 02.03.2016) про здійснення розгляду справи у порядку письмового провадження.

Міністерство внутрішніх справ України, належним чином повідомлене про дату, час та місце розгляду справи, що підтверджується телефонограмою про отримання тексту повістки про виклик до суду, у судове засідання не з'явилося, про причини неявки суду не повідомило.

Відповідно до ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

У зв'язку з тим, що учасники судового процесу були належним чином проінформовані про дату, час і місце судового розгляду справи, та приймаючи до уваги заявлені представниками клопотання, суд вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.

Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без виклику осіб, які беруть участь у справі, та проведення судового засідання на основі наявних у суду матеріалів у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п. 11 листа Вищого адміністративного суду України від 30.11.2009 р. № 1619/10/13-09 визначено, що під час вирішення справи у порядку письмового провадження його фіксування за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється, оскільки в такому разі не проводиться судове засідання і, відповідно, справа розглядається без участі секретаря.

На підставі цього, справа розглядається без проведення судового засідання.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши докази, які є у справі, суд

ВСТАНОВИВ:

Наказом начальника полковника міліції ГУ МВС України в Київській області № 112 о/с від 23.04.2007 «Про зарахування курсантами училища кандидатів на службу в ОВС» ОСОБА_1 був зарахований курсантом на навчання в Училище професійної підготовки працівників міліції.

Як вбачається з послужного списку ОСОБА_1 № М-140570 від 10.11.2006, з 08.09.2007 позивач був призначений на посаду дільничного інспектора міліції Білоцерківського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області

25.12.2013 ОСОБА_1 був призначений на посаду оперуповноваженого сектору державної служби боротьби з економічною злочинністю Білоцерківського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області. З матеріалів справи вбачається, що 18.04.2015 на підставі наказу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області № 205 о/с від 17.04.2014 ОСОБА_1 був звільнений з органів внутрішніх справ з посади оперуповноваженого сектора державної служби з економічною злочинністю Білоцерківського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області у запас (з постановкою на військовий облік) за п. 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, у зв'язку зі скороченням штатів. Зазначеним наказом була визначена вислуга років позивача на день звільнення, а саме: календарна - 08 років 07 місяців 26 днів; пільгова - 10 років 07 місяців 03 дні. Позивач, вважаючи, що відповідачами під час звільнення йому не було виплачено одноразову грошову допомогу, щомісячну грошову допомогу у розмірі окладу за спеціальним званням, компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки та суму середнього заробітку за весь час затримки належних йому сум по день фактичного розрахунку, звернувся з даним позовом до суду з вимогою про зобов'язання вчинити певні дії, з приводу чого суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про міліцію» від 20.12.1990 № 565-XII (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.

Згідно з ст. 23-1 вказаного Закону пенсійне забезпечення працівників міліції після звільнення їх зі служби в органах внутрішніх справ здійснюється в порядку та на умовах, встановлених Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки визначені Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114 (далі-Положення № 114).

Пунктом 10 Положення № 114 встановлено, що особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свобода, виконують усі обов'язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов'язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.

Відповідно до п. 64 Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік): г) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію, визначені Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 № 2262-XII (далі-Закон № 2262).

Пунктом «б» ч. 1 ст. 1-2 Закону № 2262 встановлено, що право на пенсійне забезпечення на умовах цього Закону мають звільнені зі служби особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України, особи начальницького складу податкової міліції, особи начальницького і рядового складу Державної кримінально-виконавчої служби України, особи начальницького і рядового складу органів і підрозділів цивільного захисту.

Як вбачається з матеріалів справи, однією із позовних вимог позивача є зобов'язання Міністерства внутрішніх справ України здійснити виплату ОСОБА_1 щомісячної грошової допомоги у розмірі окладу за спеціальним званням, з приводу чого суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 9-1 Закону № 2262 особам, які звільнені зі служби за віком, станом здоров'я чи у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів без права на пенсію, протягом одного року після звільнення зі служби виплачується щомісячна грошова допомога у розмірі окладу за військовим (спеціальним) званням.

Частиною 2 ст. 9-1 Закону № 2262 встановлено, що умови призначення та порядок виплати щомісячної грошової допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України.

Так, зокрема, п. 11 Постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їх сімей» № 393 від 17.07.1992 (далі-Порядок № 393) встановлено, що особам, звільненим із служби за віком, станом здоров'я чи у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів без права на пенсію, протягом одного року після звільнення із служби виплачується щомісячна грошова допомога у розмірі окладу за військовим (спеціальним) званням.

Щомісячна грошова допомога виплачується тим особам, що під час служби мали право на отримання окладу за військовим (спеціальним) званням.

Річний строк для виплати щомісячної грошової допомоги особам, зазначеним у абзаці першому цього пункту, обчислюється з дня звільнення їх із служби. Допомога виплачується з дня, що настає за датою, по яку особі нараховано грошове забезпечення при звільненні.

Виплата щомісячної грошової допомоги здійснюється Міністерством оборони, Міністерством надзвичайних ситуацій, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством транспорту та зв'язку, Державною податковою адміністрацією, Державною прикордонною службою, Державною службою спеціального зв'язку та захисту інформації, Державною кримінально-виконавчою службою, Службою безпеки, Службою зовнішньої розвідки, Державною інспекцією техногенної безпеки, Державною службою з надзвичайних ситуацій, Управлінням державної охорони через уповноважені ними органи.

Отже, враховуючи вищевказані положення законодавства,колегія суддів дійшла висновку про те, що особа, яка звільнена зі служби у зв'язку зі скороченням штату, має право на отримання протягом одного року після звільнення щомісячної грошової допомоги у розмірі окладу за відповідним спеціальним званням. При цьому, виплата такої грошової допомоги здійснюється центральних органом виконавчої влади, на службі в якому перебувала така особа.

З матеріалів справи вбачається, що Білоцерківський міський відділ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, зазначив про те, що Міністерством внутрішніх справ України не було здійснено виплату позивачу протягом року після звільнення грошової щомісячної грошової допомоги у розмірі окладу за відповідним військовим (спеціальним) званням, оскільки наказом про звільнення ОСОБА_1 не було передбачено здійснення виплати вказаної грошової допомоги.

Проте, колегія суддів звертає увагу відповідача на те, що право особи на отримання вказаної щомісячної грошової допомоги у випадку її звільнення внаслідок скорочення штату, є безумовним і прямо встановленим нормами чинного законодавства. При цьому, таке право особи не ставиться в залежність від того, чи зазначено здійснення виплати вказаної грошової допомоги в наказі про звільнення такої особи.

Враховуючи те, що відповідачами під час розгляду справи не було надано належних та допустимих доказів, які підтверджуються факт виплати позивачу протягом року після його звільнення щомісячної грошової допомоги у розмірі його окладу за відповідним військовим (спеціальним) званням, яка як зазначено вище, є обов'язковою до оплати, суд дійшов висновку щодо правомірності та обґрунтованості вказаної позовної вимоги.

Отже, вимога позивача щодо виплати ОСОБА_1 протягом року після його звільнення щомісячної грошової допомоги у розмірі його окладу за відповідним військовим (спеціальним) званням підлягає задоволенню.

Щодо позовної вимоги про виплату позивачу компенсації за невикористані ОСОБА_1 дні щорічної відпустки, суд зазначає наступне.

Пунктом 49 Положення № 114 встановлено, що особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ надаються відпустки:а) чергові; б) короткострокові; в) через хворобу; г) канікулярні; д) у зв'язку із закінченням навчальних закладів системи Міністерства внутрішніх справ; є) додаткові та соціальні (по вагітності, родах і догляду за дитиною), творчі, у зв'язку з навчанням.

Обчислення тривалості відпусток - подобове. Святкові дні, встановлені законодавством неробочими, до тривалості відпусток не включаються.

При визначенні тривалості відпусток не враховується також час, необхідний на дорогу до місця проведення відпустки і назад, у тому числі при поділі відпустки на дві частини, а також при відкликанні працівника з відпустки.

При наданні чергової та додаткової відпусток їх тривалість визначається діленням повного розміру кожної із відпусток на дванадцять і множенням на число повних місяців служби.

Відповідно до п. 51 Положення № 114 тривалість відпустки осіб рядового і начальницького складу визначається залежно від вислуги років (у календарному обчисленні), обчисленої в порядку, передбаченому для призначення пенсій працівникам органів внутрішніх справ, і передбачається тим, які мають вислугу: менше 10 років - 30 діб щорічно; від 10 до 15 років - 35 діб щорічно; від 15 до 20 років - 40 діб щорічно; від 20 років і більше - 45 діб щорічно.

Згідно з п. 52 Положення № 114 чергова відпустка надається особі рядового або начальницького складу, як правило, до кінця робочого року.

Пунктом 55 Положення № 114 передбачено, що відкликання осіб рядового і начальницького складу із чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання із чергової відпустки може бути дозволено прямим начальником (від начальників головних управлінь, управлінь МВС в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, науково-дослідних установ, ректорів вищих навчальних закладів МВС, прирівняних до них і вище).

При відкликанні з чергової відпустки невикористана її частина надається, як правило, в поточному році. Якщо невикористана частина відпустки становить 10 діб і більше, особам рядового і начальницького складу видаються проїзні документи для проїзду до місця проведення відпустки, але не далі пункту, з якого вони були відкликані, і назад, а також надається додатковий час на дорогу понад відпустку.

За бажанням осіб рядового і начальницького складу, невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.

Згідно з абз. 2 п. 56 Положення № 114 особам рядового і начальницького складу, які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористану в році звільнення відпустку виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач зазначає, що ним не було використано у 2014 році 12 днів щорічної відпуски, а в 2015 році - 30 днів, що загалом складає 42 дні. У зв'язку з цим, позивач вважає, що він має право на отримання грошової компенсації за невикористані ним дні щорічної відпустки.

Судом встановлено, що наказом Білоцерківського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області «Про надання відпусток» № 492 о/с від 15.08.2014 ОСОБА_1 було надано чергову відпустку у 2014 році на 31 добу (з урахуванням 1 святкового дня) з 31.07.2014 по 30.08.2014 з виплатою матеріальної допомоги для оздоровлення.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 було подано начальнику Білоцерківського міського відділу ГУ МВС України в Київській області рапорт від 18.08.2014, у якому позивач просив вважати його таким, що приступив до виконання службових обов'язків з 18.08.2014.

Наказом Білоцерківського міського відділу ГУ МВС України «Про надання відпусток працівникам» № 505 о/с від 22.08.2014 було вирішено вважати невикористаною частину чергової відпустки за 2014 рік ОСОБА_1 в кількості 12 днів.

Отже, позивачем не було використано у 2014 році 12 днів щорічної відпустки.

Щодо кількості невикористаних позивачем у 2015 році днів відпустки, суд звертає увагу на те, що порядок обчислення кількості днів відпустки, як зазначено вище, встановлений абз. 4 п. 49 Положення № 114, відповідно до якого при наданні чергової та додаткової відпусток їх тривалість визначається діленням повного розміру кожної із відпусток на дванадцять і множенням на число повних місяців служби.

Оскільки ОСОБА_1 був звільнений з посади оперуповноваженого сектора державної служби боротьби з економічною злочинністю Білоцерківського міського відділу ГУ МВС України в Київській області на підставі наказу № 205 о/с від 17.04.2015, позивачем було фактично відпрацьовано 3 повні місяці (січень-березень 2015 року).

Суд звертає увагу на те, що у відповідності до п. 51 Положення № 114 тривалість відпустки осіб рядового і начальницького складу визначається залежно від вислуги років (у календарному обчисленні), обчисленої в порядку, передбаченому для призначення пенсій працівникам органів внутрішніх справ.

Судом встановлено, що пільгова вислуга ОСОБА_1 становить 10 років 07 місяців 03 дні, що у відповідності до п. 51 Положення № 1147 свідчить про те, що тривалість щорічної відпустки позивача у 2015 році складає 35 днів.

Враховуючи встановлений п. 49 Положення № 114 порядок розрахунку тривалості щорічної відпустки, суд дійшов висновку про те, що розрахунок кількості днів щорічної відпустки ОСОБА_1 за відпрацьований ним у 2015 році час є наступним:

35 / 12 х 3 = 9, де:

- 35 днів - тривалість відпустки позивача у 2015 році;

- 12 місяців - кількість місяців у році;

- 3 місяці - кількість повних місяців, які були відпрацьовані позивачем у 2015 році;

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що кількість днів відпустки ОСОБА_1 за відпрацьований ним у 2015 році час становить 9 днів.

Таким чином, загальна кількість днів щорічної відпустки, яка не була використана позивачем у 2014-2015 році становить 21 день, з яких 12 днів - кількість невикористаних позивачем днів відпустки у 2014 році та 9 днів - невикористана відпустка за 2015 рік, що в свою чергу, свідчить про те, що позивачем було невірно визначено загальну кількість невикористаних ним днів щорічної відпуски.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, вказав на те, що ОСОБА_1 не звертався до керівництва Білоцерківського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області з відповідним рапортом щодо надання йому невикористаної у 2014 році частини відпустки, у зв'язку з цим, відповідач не був зобов'язаний виплачувати позивачу грошову компенсацію за невикористані ним у 2014 році дні відпустки.

Крім того, відповідачем було зазначено про те, що Білоцерківський міським відділом ГУ МВС України в Київській області було у повному обсязі сплачено ОСОБА_1 матеріальну допомогу за щорічну відпустку у 2014 році, а ОСОБА_1 позбавлений права на отримання грошової компенсації у 2014 році, оскільки відповідну грошову компенсацію він мав можливість отримати тільки у 2014 році. Крім того, відповідачем було зазначено про те, що Білоцерківським міським відділом ГУ МВС України в Київській області було виплачено позивачу грошову компенсацію за невикористані ним дні щорічної відпустки у 2015 році.

Зокрема, відповідач, посилаючись на довідку № 1528 від 02.02.2016, зазначив про те, що нарахована ОСОБА_1 грошова компенсація за 9 днів невикористаних ним у 2015 році днів щорічної відпустки в сумі 652,94 грн. вирахувана Білоцерківським міським відділом ГУ МВС України в Київській області з позивача в якості повернення надмірно сплаченої ОСОБА_1. суми грошового забезпечення за квітень 2014 року у розмірі 943,14 грн. Проте, суд вбачає за доцільне звернути увагу на те, що нормами чинного законодавства не передбачено право роботодавця на стягнення з працівника надмірно нарахованої йому суми грошового забезпечення за рахунок інших грошових виплат та компенсацій.

Відповідач зазначив, що при звільненні позивача йому було виплачено грошове забезпечення за квітень 2015 року в розмірі 2176,48 грн., у той час як необхідно було виплатити 1 233,34 грн. (за не повністю відпрацьований місяць), у зв'язку з чим виник борг у сумі 943,14 грн., який позивач зобов'язаний погасити шляхом внесення готівки в касу. При цьому, відповідач зазначив, що вказана сума боргу була зменшена ним на суму компенсації днів невикористаної відпустки за 2015 рік (9 днів) в розмірі 652,94 грн., у зв'язку з чим розмір заборгованості позивача складає 290,20 грн.

Проте, здійснюючи відповідні арифметичні відрахування, відповідач не навів жодної правової норми, яка б надавала йому право не виплачувати працівникові при звільненні належні йому суми грошових коштів у зв'язку із заліком зустрічної вимоги, не отримавши при цьому навіть згоди працівника на це, не підтвердивши правомірність розрахованої суми боргу та не обґрунтувавши правову природу її виникнення.

При цьому, суд вважає за доцільне звернути увагу на положення статті 1215 Цивільного кодексу України, за якою не підлягає поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.

Отже, враховуючи добровільний характер виплати, відсутність недобросовісності з боку набувача, відповідач має довести наявність рахункової помилки як підстави виникнення боргу, що надає право вимагати повернення від позивача безпідставно отриманих коштів, зокрема, у судовому порядку.

Крім того, суд звертає увагу на допущені відповідачем арифметичні помилки при визначенні суми коштів, виплачених позивачеві за квітень 2015 року, адже відповідна сума (2 176, 48 грн.) не була зменшена на суму утриманого єдиного соціального внеску в розмірі 38,57 грн. та дорівнює 2 105, 26 грн., що підтверджується наявним в матеріалах справи розрахунковим листом.

Також, суд звертає увагу на те, що право особи на отримання грошової компенсації за невикористані ним дні щорічної відпустки не ставиться в залежність від того, коли саме особа бажає отримати відповідну грошову компенсацію.

Так, зокрема, ч. 1 ст. 83 КЗпП України встановлено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

Отже, право на отримання грошової компенсації за невикористані дні відпустки не є обмеженим будь-якими часовими рамками.

Враховуючи відсутність в матеріалах справи доказів, які підтверджують виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані ним у 2014 та 2015 році дні відпустки, суд дійшов висновку про необхідність зобов'язання Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані ним дні щорічних відпусток, зокрема за 2014 рік у кількості 12 днів та за 2015 рік у кількості 9 днів.

Крім того, правова позиція щодо наявності у працівника органів внутрішніх справ при його звільненні права на отримання грошової компенсації за невикористану відпустку висловлена Верховним Судом України в постанові від 14.10.2014 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 41479701), яка підлягає обов'язковому врахуванню у спірних правовідносинах.

Щодо вимоги позивача про зобов'язання Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Київській області здійснити виплату середнього заробітку за весь час затримки належних йому сум по день фактичного розрахунку, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до ст. 116 Кодексу законів про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною 1 ст. 117 КЗпП встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Зокрема, така позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 15.09.2015 (справа № 21-1765а15).

Відповідно до ч. 2 ст. 161 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Крім того, Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 13.10.2015 (касаційне провадження № К/9991/6111/12) зазначив про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

При цьому, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, враховуючи факт невиплати відповідачем ОСОБА_1 при його звільненні всіх належних йому сум, суд дійшов висновку, що повний та ефективний захист порушених прав позивача також потребує спонукання роботодавця нарахувати та виплатити звільненому працівникові середній заробіток за весь час затримки належних йому сум по день фактичного розрахунку, у зв'язку з чим позовні вимоги в цій частині також є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо вимоги позивача про зобов'язання Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у розмірі 50 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону № 2262 особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом та звільняються зі служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення зі служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв'язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 16 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше. Частиною 4 ст. 9 Закону № 2262 встановлено, що виплата зазначеної в частинах першій та другій цієї статті одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, здійснюється Міністерством оборони України, Міністерством внутрішніх справ України, Державною службою спеціального зв'язку та захисту інформації України, центральними органами виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах цивільного захисту, транспорту, виконання кримінальних покарань, пожежної і техногенної безпеки, єдину державну податкову політику, іншими утвореними відповідно до законів України військовими формуваннями та правоохоронними органами, за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених на їх утримання.

Відповідно до п. 10 Порядку № 393 військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, Державної інспекції техногенної безпеки, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби які звільняються із служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, за наявності вислуги 10 років і більше виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Абзацом 3 п. 10 Порядку № 393 передбачено, що строк календарної служби для визначення розміру одноразової грошової допомоги обчислюється згідно з пунктами 1 і 2 цієї постанови.

Згідно з п. 1 Порядку № 393 для призначення пенсій за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ до вислуги років зараховуються, зокрема: військова служба в Збройних Силах; служба в органах внутрішніх справ України на посадах начальницького і рядового складу з дня призначення на відповідну посаду.

Відповідно до п. 2 Порядку № 393 до вислуги років особам офіцерського складу Збройних Сил, а також особам середнього, старшого і вищого начальницького складу органів внутрішніх справ при призначенні пенсій згідно з пунктом «а» статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» додатково зараховується час їхнього навчання (у тому числі заочно) у цивільних вищих навчальних закладах, а також у інших навчальних закладах, після закінчення яких присвоюється офіцерське звання, до вступу на військову службу або призначення на відповідну посаду в межах до п'яти років із розрахунку - один рік за шість місяців.

Отже, враховуючи вищевказані положення законодавства, колегія суддів дійшла висновку про те, що умовою отримання особою, яка звільнена з посади у зв'язку зі скороченням штату, одноразової грошової допомоги у розмірі 50 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, є наявність у такої особи 10 років вислуги і більше. При цьому, суд звертає увагу на те, що під час розрахунку вислуги років береться до уваги саме календарні роки вислуги, обчислені за пунктами 1, 2 Порядку № 393.

З матеріалів справи вбачається, що позивач, обґрунтовуючи право на отримання вказаної одноразової грошової допомоги, посилається на те, що його вислуга років становить 10 років 07 місяців 03 днів, з приводу чого суд зазначає наступне.

Відповідно до послужного списку ОСОБА_1 № М-104570 від 10.11.2006 та трудової книжки НОМЕР_1 від 30.06.2005, ОСОБА_1 з 08.09.2007 по 25.12.2013 проходив службу на посаді дільничного інспектора міліції Білоцерківського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області.

Відповідно до абзацу двадцять шостого підпункту «в» пункту 3 Порядку № 393 (в редакції Постанови КМУ від 17.11.2004 № 1525, яка набрала чинності 01.01.2005) до вислуги років для призначення пенсій особам, зазначеним в абзаці першому пункту 1 цієї постанови, зараховується на пільгових умовах:

- один місяць служби за півтора місяця: час проходження служби особами начальницького складу органів внутрішніх справ на посадах дільничних, старших дільничних інспекторів міліції та працівників підрозділів з керівництва дільничними інспекторами міліції (крім центрального апарату Міністерства внутрішніх справ).

Вказана норма діяла до 27.07.2011 - дати набрання чинності Постановою КМУ від 20.07.2011 № 780, якою абзац двадцять шостий підпункту «в» пункту 3 Порядку №393 був виключений.

Отже, враховуючи наведене, час служби позивача з 08.09.2007 по 27.07.2011 на посаді дільничного інспектора міліції є пільговим для призначення пенсії, проте цей період не враховується при визначенні вислуги для виплати одноразової грошової допомоги у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, оскільки для такої вислуги, як було вказано вище, враховується виключно служба, зазначена в пунктах 1 та 2 Порядку № 393, у той час як пільгова вислуга позивача виникла у нього на підставі пункту 3 цього Порядку.

Отже, враховуючи наведене, суд дійшов висновку про те, що календарна вислуга років ОСОБА_1 є меншою, ніж 10 років, що в свою чергу, свідчить про відсутність у нього права на отримання одноразової грошової допомоги у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Щодо вимоги позивача про зобов'язання Головного управління Міністерства внутрішніх справ України виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у розмірі двох мінімальних заробітних плат за нагородження відзнакою Міністерства внутрішніх справ України «За відзнаку в службі» І ступеня та одноразову грошову допомогу у розмірі однієї мінімальної заробітної плати за нагородження відзнакою Міністерства внутрішніх справ України «За відзнаку в службі» ІІ ступеня, суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 був нагороджений відзнакою Міністерства внутрішніх справ України «За відзнаку в службі» І ступеня та відзнакою Міністерства внутрішніх справ України «За відзнаку в службі» ІІ ступеня, про що свідчать витяги з наказу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області № 466 від 14.06.2010 «Про заохочення працівників з нагороди відзначення Дня дільничного інспектора міліції» та з наказу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області № 731 від 17.08.2011 «Про заохочення працівників Головного управління», трудова книжка ОСОБА_1 НОМЕР_1 від 30.06.2005, посвідчення про нагородження відзнакою МВС України «За відзнаку в службі» І ступеня та посвідчення про нагородження відзнакою МВС України «За відзнаку в службі» ІІ ступеня.

З матеріалів справи вбачається, що позивач, обґрунтовуючи вказану позовну вимогу, посилається на Інструкцію щодо застосування відомчих заохочувальних відзнак для осіб рядового і начальницького складу, військовослужбовців внутрішніх військ, цивільних працівників системи Міністерства внутрішніх справ України, громадян України та іноземних громадян, затверджену Наказом Міністерства внутрішніх справ України № 180 від 05.06.2007 (далі-Інструкції № 180), пунктом 2.7.4 якої встановлено, що одночасно з врученням відзнаки «За відзнаку в службі» І ступеня нагородженому виплачується одноразова грошова винагорода у розмірі 2 (двох) мінімальних заробітних плат, а нагородженому відзнакою «За відзнаку в службі» ІІ ступеня - одноразова грошова винагорода у розмірі 1 (однієї) мінімальної заробітної плати.

Зі змісту Інструкції № 180 вбачається, що вищевказаний акт є виключно внутрішнім документом, який використовується Міністерством внутрішніх справ під час застосування відомчих заохочувальних відзнак до осіб рядового і начальницького складу, військовослужбовців внутрішніх військ, цивільних працівників МВС, громадян України та іноземних громадян.

Суд вважає за доцільне зазначити про те, що вказаний акт не зареєстрований в Міністерстві юстиції України в якості нормативно-правового акту.

Так, пунктом 1 Указу Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» від 03.10.1992 № 493/92 (з наступними змінами та доповненнями) встановлено, що з 1 січня 1993 року нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації.

Абзацом 4 п. 1.4 Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та проведення їх державної реєстрації, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12 квітня 2005 року № 34/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12 квітня 2005 року за № 381/10661 (надалі-Порядок № 34/5) встановлено, що нормативно-правовий акт - офіційний документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законом формі та порядку, який встановлює норми права для неозначеного кола осіб і розрахований на неодноразове застосування.

Пунктом 2 Указу Президента України № 493/92 передбачено, що державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю здійснює Міністерство юстиції України.

Державна реєстрація провадиться в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідний порядок визначений Положенням про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. N 731 (з наступними змінами та доповненнями).

Згідно з пунктами 2-5 цього Положення державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер.

На державну реєстрацію подаються нормативно-правові акти, прийняті уповноваженими на це суб'єктами нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, що містять норми права, мають неперсоніфікований характер і розраховані на неодноразове застосування, незалежно від строку їх дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, що в них містяться, у тому числі з грифами "Для службового користування", "Особливої важливості", "Цілком таємно", "Таємно" та іншими, а також прийняті в порядку експерименту.

Державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти будь-якого виду (постанови, накази, інструкції тощо), якщо в них є одна або більше норм, що:

а) зачіпають соціально-економічні, політичні, особисті та інші права, свободи й законні інтереси громадян, проголошені й гарантовані Конституцією та законами України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколами до неї, міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та acquis communautaire, а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, встановлюють новий або змінюють, доповнюють чи скасовують організаційно-правовий механізм їх реалізації;

б) мають міжвідомчий характер, тобто є обов'язковими для інших міністерств, органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що не входять до сфери управління органу, який видав нормативно-правовий акт.

На державну реєстрацію не подаються акти:

а) персонального характеру (про склад комісій, призначення на посаду і звільнення з неї, заохочення працівників тощо);

б) дія яких вичерпується одноразовим застосуванням, крім актів про затвердження положень, інструкцій та інших, що містять правові норми;

в) оперативно-розпорядчого характеру (разові доручення);

г) якими доводяться до відома підприємств, установ і організацій рішення вищестоящих органів;

д) спрямовані на організацію виконання рішень вищестоящих органів і власних рішень міністерств, інших органів виконавчої влади, що не мають нових правових норм;

е) рекомендаційного, роз'яснювального та інформаційного характеру (методичні рекомендації, роз'яснення, у тому числі податкові, тощо), нормативно-технічні документи (національні та регіональні стандарти, технічні умови, будівельні норми і правила, тарифно-кваліфікаційні довідники, кодекси усталеної практики, форми звітності, у тому числі щодо державних статистичних спостережень, адміністративних даних та інші).

Таким чином, законодавством встановлено вимогу щодо обов'язкової державної реєстрації нормативно-правових актів.

Враховуючи те, що Інструкція № 180 не зареєстрована Міністерством юстиції України, суд вважає, що вказаний внутрішній документ не є нормативно-правовим актом в розумінні положень вищевказаного законодавства, а тому, відповідно його приписи не зумовлюють виникнення у територіальних органів МВС обов'язку щодо здійснення грошових виплат працівникам МВС за отримання ними відповідних відомчих відзнак.

Відповідно до частини 1 статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Звідси, враховуючи те, що Інструкція № 180 не відноситься до категорії «законодавство», суд не вбачає правових підстав для спонукання відповідача вчинити дії, передбачені цією Інструкцією.

Отже, посилання позивача на Інструкцію № 180 як на нормативний документ, яким передбачено право ОСОБА_1 на отримання грошової винагороди, у зв'язку з нагородженням його відзнакою МВС України «За відзнаку в службі» І ступеня та відзнакою МВС України «За відзнаку в службі» ІІ ступеня, є безпідставними, адже вищевказаний акт не має законодавчо встановленої юридичної сили та не може створювати додаткові права та обов'язки як для територіальних органів МВС, так і для відповідних осіб, що на думку суду, свідчить про відсутність підстав для задоволення вказаної позовної вимоги.

З приводу вимог позивача про зобов'язання Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області виплатити ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 2 000, 00 грн. та зобов'язання Міністерства внутрішніх справа України виплатити позивачу відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 000, 00 грн., суд зазначає наступне.

Згідно із ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ч. 1 та п.9 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до ч. 2 ст. 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи; моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ст. 237-1 Кодексу законів про працю України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя

Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

За змістом указаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із ст. 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

У п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (зі відповідними змінами) роз'яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

В пункті 9 цієї постанови Пленуму ВСУ зазначено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.

П.13 цієї ж постанови Пленуму ВСУ визначено, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України (набрав чинності з 13 січня 2000 року) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Суд звертає увагу на те, що позивачем не надано пояснень щодо того, яким саме чином нездійснення відповідних виплат ОСОБА_1 під час його звільнення, зумовило завдання останньому моральної шкоди та в чому саме ця шкода полягає.

При цьому, під час розгляду справи, позивачем не було надано суду належних та допустимих доказів, які підтверджують характер та обсяг страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), характер немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо).

Крім того, позивачем не надано обґрунтувань щодо визначення розміру суми відшкодування моральної шкоди та не наведено відповідних доказів на його підтвердження, що на думку суду, свідчить про безпідставність заявлення позивачем вимог щодо стягнення з відповідача відшкодування моральної шкоди.

Таким чином, позов підлягає частковому задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

1.Адміністративний позов задовольнити частково.

2.Зобов`язати Міністерство внутрішніх справ України вчинити дії відповідно до вимог чинного законодавства щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 протягом одного року після звільнення зі служби щомісячної грошової допомоги у розмірі окладу за військовим (спеціальним) званням.

3.Зобов'язати Білоцерківський міський відділ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні щорічних відпусток: за 2014 рік у кількості 12 діб, за 2015 рік - у кількості 9 діб.

4.Зобов'язати Білоцерківський міський відділ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічних відпусток при звільненні з органів внутрішніх справ - з 18.04.2015 по день фактичного розрахунку.

5.В іншій частині в позові відмовити.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Головуючий - суддя Дудін С.О.

Судді: Кушнова А.О.

Балаклицький А.І.