Ухвала суду № 56686715, 24.03.2016, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа № 755/3514/16-к

Ухвала

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" березня 2016 р. слідчий суддя Дніпровського районного суду м. Києва Ластовка Н.Д., при секретарі судових засідань Фузік Г.В., за участю слідчого Войтовича О.О., прокурора Іванькова П.В.,розглянувши в приміщенні суду у відкритому судовому засіданні в м. Києві клопотання слідчого групи слідчих у кримінальному провадженні СВ прокуратури м. Києва Войтовича О.О. про арешт майна у рамках кримінального провадження внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42014100000000107 від 28.01.2014 року, за ознаками кримінальних правопорушень передбачених ч. 2 ст. 15, ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 27, ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 27, ч. 3 ст. 212 КК України, -

в с т а н о в и в :

В провадження слідчого судді надійшло зазначене клопотання слідчого, яке погоджене з заступником начальника відділу - прокурором у кримінальному провадженні Іваньковим П.В.

Дане клопотання мотивоване тим, що у провадженні третього СВ прокуратури м. Києва перебуває кримінального провадження внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42014100000000107 від 28.01.2014 року, за ознаками кримінальних правопорушень передбачених ч. 2 ст. 15, ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 27, ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 27, ч. 3 ст. 212 КК України.

Згідно матеріалів провадження прокуратурою м. Києва розслідувалася кримінальна справа № 55-3532, а після набрання чинності КПК України у редакції 2012 року за нею 27.12.2012 року було унесено відомості до ЄРДР за № 42012110000000035 з правовою кваліфікацією ч. 2 ст. 15, ч. 5 ст. 191 КК України та з урахуванням здобутих доказів 23.01.2014 року ОСОБА_4 повідомлено про підозру у вчиненні злочинів передбачених ч. 2 ст. 15, ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 27, ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 27, ч. 3 ст. 212 КК України.

Під час розслідування кримінального провадження № 42012110000000035 було проведено обшук в 2011 році у службовому кабінеті ОСОБА_4 та вилучено гроші в сумі 550 тисяч доларів США та 250 тисяч Євро та накладено арешт у порядку КПК України 1960 року.

В той же час, в подальшому вказане кримінальне провадження відносно ОСОБА_4 передано за підслідністю до правоохоронних органів Республіки Молдови та прокуратурою Республіки Молдова даному кримінальному провадженню надано № 2014038041.

За результатом проведеного розслідування 27.10.2014 року прокурор прокуратури Буюкань, мун. Кишинів ухвалив наказ про звільнення ОСОБА_4 від кримінального переслідування.

Надалі ухвалою прокуратури Буюкань, мун. Кишинів про припинення від 29.04.2015, кримінальна справа № 2014038041 закрита.

Ухвалою слідчого судді Дніпровського районного суду м. Києва від 09.03.2016 року зобов'язано слідчих третього СВ СУ прокуратури м. Києва, які входять до групи слідчих у рамках кримінального провадження унесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42014100000000107, повернути вилучене під час обшуку 10.05.2011 року у кабінеті № 301 Президента Корпорації «Столиця» ОСОБА_4 майно, а саме: грошові кошти у сумі 550000 (п'ятсот п'ятдесят) тисяч доларів США та 250000 (двісті п'ятдесят) тисяч Євро.

В той же час, враховуючи положення ст. 170 КПК України, слідчий вважає за необхідне, на цей час, накласти на грошові кошти вилучені під час обшуку 10.05.2011 року у кабінеті № 301 Президента Корпорації «Столиця» ОСОБА_4 майно, а саме: грошові кошти у сумі 550000 (п'ятсот п'ятдесят) тисяч доларів США та 250000 (двісті п'ятдесят) тисяч Євро, з метою належного забезпечення виконання завдань кримінального провадження, забезпечення конфіскації майна, а також можливого заявленого цивільного позову.

У судовому засіданні прокурор та слідчий клопотання підтримали у повному обсязі, просили задовольнити з підстав викладених у його мотивувальній частині.

В свою чергу, враховуючи положення ст. 172 КПК України слідчий суддя вважає за можливе розглядати дане клопотання у відсутність інших учасників процесу, та дослідивши надане клопотання на відповідність КПК України кримінальне провадження, заслухавши думку учасників процесу, слідчий суддя приходить до наступного.

Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (ч. 1 ст. 1 КПК України).

Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України (ч. 2 ст. 1 КПК України).

Зокрема, питання арешту майна, а саме його накладення, скасування є одним із видів заходів забезпечення кримінального провадження (п. 7 ч. 2 ст. 131 КПК України).

При цьому, застосування заходів забезпечення кримінального провадження є неможливим, якщо не існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження; потреби досудового розслідування не виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого, прокурора; не доведено, що може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий, прокурор звертається із клопотанням.

При цьому, з рішення ВСУ у справі № 5-205кс15 випливає, що Кримінальним процесуальним законом України визначається порядок провадження в кримінальних справах, тобто порядок вчинення процесуальних дій і прийняття кримінальних процесуальних рішень.

Адже, на відміну від кримінального матеріального закону, кримінальний процесуальний закон не має зворотної дії навіть у тих випадках, коли його правила є більш сприятливі для учасників кримінального провадження.

Повернення процесу (процесуальних дій) неможливе, адже процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення (ст. 5 КПК України).

За таких умов, слідчий суддя розглядаючи дане клопотання заявника керується положеннями ст.ст. 170, 171 КПК України у редакції Закону № 1019-VIII від 18.02.2016, оскільки саме ця редакція є чинною на момент прийняття рішення у провадженні.

Зокрема, ст. 170 КПК України в редакції Закону № 1019-VIII від 18.02.2016 передбачає, що арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.

Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі, відчуження.

Арешт майна допускається з метою забезпечення: 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

У випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу.

У випадку, передбаченому пунктом 2 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або третьої особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно підлягатиме спеціальній конфіскації у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України.

У випадку, передбаченому пунктом 3 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності достатніх підстав вважати, що суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України, може призначити покарання у виді конфіскації майна або застосувати до юридичної особи захід кримінально-правового характеру у виді конфіскації майна.

У випадку, передбаченому пунктом 4 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, фізичної чи юридичної особи, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а також юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності обґрунтованого розміру цивільного позову у кримінальному провадженні, а так само обґрунтованого розміру неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, щодо якої здійснюється провадження.

Арешт може бути накладений на майно, на яке раніше накладено арешт відповідно до інших актів законодавства. У такому разі виконанню підлягає ухвала слідчого судді, суду про накладення арешту на майно відповідно до правил цього Кодексу.

Вартість майна, яке належить арештувати з метою забезпечення цивільного позову або стягнення отриманої неправомірної вигоди, повинна бути співмірною розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням або зазначеної у цивільному позові, розміру неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою.

Арешт може бути накладений у встановленому цим Кодексом порядку на рухоме чи нерухоме майно, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковій формі, в тому числі кошти та цінності, що знаходяться на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах, видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна.

Не може бути арештовано майно, якщо воно перебуває у власності добросовісного набувача, крім арешту майна з метою забезпечення збереження речових доказів {Стаття 170 із змінами, внесеними згідно із Законами № 222-VII від 18.04.2013, № 314-VII від 23.05.2013, № 1698-VII від 14.10.2014, № 198-VIII від 12.02.2015; в редакції Закону № 769-VIII від 10.11.2015; текст статті 170 в редакції Закону № 1019-VIII від 18.02.2016}.

В той же час, подаючи дане клопотання, заявник посилається на положення ч. 1 ст. 170 КПК України у редакції від 10.11.2015 року, яка передбачала, що арештом майна є тимчасове позбавлення підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а також юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у разі якщо до такої юридичної особи може бути застосовано захід кримінально-правового характеру у вигляді конфіскації майна, можливості відчужувати певне його майно за ухвалою слідчого судді або суду до скасування арешту майна у встановленому цим Кодексом порядку, тобто ту редакцію, що не є чинною, на момент розгляду цього клопотання.

При цьому, посилання заявника на норми ст. 170 КПК України у редакції Закону № 769-VIII від 10.11.2015, є неприйнятними, оскільки, як зазначалося слідчим суддею раніше повернення процесу (процесуальних дій) неможливе, адже процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії, апріорі, з Рішення Конституційного Суду України у справі № 1-рп/99 від 09.02.1999 рокуубачається, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, а тому у світлі положень статті 58 Конституції України, дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце, тобто враховуючи те, що це клопотання подане до слідчого судді 23.03.2016 року, підлягає застосування ст. 170 КПК України саме в редакції Закону № 1019-VIII від 18.02.2016.

Також, слідчим суддею враховується те, що слідчий просить накласти арешт на вилучені під час обшуку в 2011 році у службовому кабінеті ОСОБА_4 гроші в сумі 550 тисяч доларів США та 250 тисяч Євро.

Однак, згідно ч. 5 ст. 171 КПК України (із змінами і доповненнями, внесеними згідно із законами України від 23.05.2013 р. N 314-VII,від 10.11.2015 р. N 769-VIII, від 18.02.2016 р. N 1019-VIII), у разі тимчасового вилучення майна під час обшуку, огляду, здійснюваних на підставі ухвали слідчого судді, передбаченої статтею 235 цього Кодексу, клопотання про арешт такого майна повинно бути подано слідчим, прокурором протягом 48 годин після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, в якої його було вилучено.

У даному випадку, слідчим суддею, враховується те, що дане кримінальне провадження було унесено до ЄРДР 28.01.2014 року, а станом на 28.01.2014 року, діяла редакції ч. 5 ст. 171 КПК України, яка передбачала, що клопотання слідчого, прокурора про арешт тимчасово вилученого майна повинно бути подано не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено.

Тобто, у цьому випадку, заявником не дотримано положень ч. 5 ст. 171 КПК України, яка діяла у редакції, яка була чинною станом на 28.01.2014 року, оскільки клопотання про арешт майна не подано не пізніше наступного робочого дня, який йшов за 28.01.2014 року.

Не дотримано заявником і положень ч. 5 ст. 171 КПК України, яка існувала у редакції станом на 09.03.2016 року, тобто на день скасування арешт слідчим суддею, оскільки вона діяла в редакції Закону № 1019-VIII від 18.02.2016, яка передбачає, що таке клопотання подається протягом 48 годин після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, в якої його було вилучено.

Однак, у цьому випадку протягом 48 годин від дня постановлення слідчим суддею ухвали від 09.03.2016 року, слідчий не дотримався, та подав таке клопотання тільки 23.03.2016 року.

Аналізуючи мету арешту, слідчий суддя враховує, що згідно ст. 170 КПК України в редакції Закону № 1019-VIII від 18.02.2016 арешт майна допускається з метою забезпечення: 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

У своєму клопотанні слідчий вказує наступні підстави, як належне забезпечення виконання завдань кримінального провадження, забезпечення конфіскації майна, а також можливого заявленого цивільного позову.

Однак, діюча редакції ст. 170 КПК України, не передбачає можливості арешту майна задля забезпечення виконання завдань кримінального провадження, як і можливого цивільного позову.

Так, для того, аби арештувати майно, з метою відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), є необхідним, щоб на час розгляду такого клопотання про арешт, у кримінальному провадженні, уже був заявлений цивільний позов, слідчий суддя не може арештувати майно на авось, для забезпечення чогось неіснуючого на час його накладення.

Апріорі, з ухвали слідчого судді від 09.03.2016 року слідує, що в ухвалі про припинення кримінальної справи від 29.04.2015 року, серед іншого, зазначено, що в ході кримінального розслідування з цієї кримінальної справи, в результаті обшуку здійсненного 10.05.2011 року за адресою АДРЕСА_1 було вилучено грошові кошти в сумі 550000 доларів США та 250000 євро, які було передано для зберігання на рахунок прокуратури міста Києва, було видано квитанціїї № 5 та № 8 від 11.05.2011 р.. Це майно, яке було вилучено в ході кримінального розслідування, не було визнано речовими доказами або матеріальними засобами - доказами і їх не було залучено на підставі наказу органу з кримінального розслідування до справи, а підстави для їх визнання в якості речових доказів або матеріальних доказів - відсутні, у зв'язку з чим надано розпорядження зняти арешт, який було накладено на все майно в ході кримінального переслідування з цієї справи, як забезпечувальний захід, оскільки зникла необхідність утримувати майно під арештом; повернути все майно, яке було конфісковано в ході кримінального переслідування, яке не було визнано речовими доказами або доказовими матеріальними засобами, особам, у яких їх було вилучено, через що правові підстави арешту грошових коштів починаючи з 29.04.2015 року за правилами передбаченими КПК України (у редакції 1960 року) є відсутніми, адже такий арешт було скасовано прокурором, а саму справу закрито, тож за таких обставини, викладені у скарзі доводи в цій частині є обґрунтованими, у зв'язку з чим слідчий суддя вважає, що скарга з даного питання, враховуючи ухвалу прокурора про припинення кримінальної справи відносно ОСОБА_4 та ухвалення розпорядження про повернення грошових коштів власнику, та не накладення арешту на майно у рамках кримінального провадження № 42014100000000107, підлягає задоволенню, а грошові кошти поверненню власнику, оскільки, у даному випадку, втручання державного органу у право на мирне володіння майном порушує "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав власника майна, тобто становить "особистий і надмірний тягар для особи" враховуючи відсутність клопотання про арешт такого майна, не визнання речовим доказом та його перебування у невизначеному стані, адже лише у даний спосіб є можливим усунути усі наслідки незаконної дії та відновити стан, який найімовірніше існував би, якби не було вчинено цю дію, а саме шляхом застосування єдино можливого шляху виправлення наслідків у такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, ситуацію, яка існувала до проведення такої дії, враховуючи, що ЄСПЛ у справі «П'єрсак проти Бельгії» (Piersack v. Belgium) (Article 50), Series A № 85, C. 16, зазначив, що він «виходитиме з того принципу, що заявник має бути, по можливості, повернений у становище, в якому він перебував», якби не було порушено його права, адже таким чином підкреслюється верховенство обов'язку відновлення status quo ante, а в рішенні від 31 жовтня 1995 року у справі «Папамічалопулос та інші проти Греції» (Papamichalopoulos and Others v. Greece) (стаття 50), Series A № 330-B, суд застосував принцип restitutio in integrum та вказав, що виправлення здійсненого порушення повинне, по можливості, усунути усі наслідки незаконної дії та відновити стан, який найімовірніше існував би, якби не було вчинено цю дію та застосувати в цих цілях всі можливі шляхи такого виправлення наслідків у такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, ситуацію, яка існувала до порушення (див. рішення у справах «Маестрі проти Італії» [ВП] (Maestri v. Italy [ВП]), заява № 39748/98, п. 47, ECHR 2004-І; «Ассанідзе проти Грузії» [ВПl] (Assanidze v. Georgia [ВП]), заява № 71503/01, п. 198, ECHR 2004-ІІ; «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» [ВП] (<…>), заява № 48787/99, п. 487, ECHR 2004-VII).

Відповідно ж до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 від 13 червня 2007 року «Про незалежність судової влади», судові рішення вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом.

Згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі «Салов проти України» від 06.09.2005 року, одним із основних аспектів принципу верховенства права є принцип правової впевненості, який передбачає, що коли рішення суду стало остаточним, воно не може бути піддано сумніву будь-яким іншим рішенням суду.

Тобто, посилання заявника на необґрунтованість судового рішення є неприйнятним.

Тож, слідчий суддя, враховуючи вищезазначене приходить до висновку, що клопотання заявника не містить посилань на обставини, які б обумовлювали арешт майна, згідно норм ст. 170 КПК України в редакції Закону № 1019-VIII від 18.02.2016, а арешт з метою вказаною у клопотання, взагалі не може бути накладеним у порядку ст. 170 цього Кодексу оскільки діюча редакції даної статі таких підстав не містить, апріорі, необхідність застосування даного заходу забезпечення кримінального провадження заявник обґрунтовує посилання на норми не чинної редакції ст. 170 КПК України.

Окрім того, статтями 7, 16 КПК України встановлено, що загальною засадою кримінального провадження є недоторканість права власності. Позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Також, згідно положень статті 1 Першого протоколу до Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У відповідності до усталеної практики Європейського Суду з прав людини в контексті вищевказаних положень, володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року). Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", n. 50, Series A N 98).

Статтею 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини визначено, що кожен, чиї права та свободи, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.

При цьому, згідно положень ст. 22 КПК України, кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом. Суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків.

З норм ст. 26 КПК України випливає, що сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом. Слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом.

При цьому, у судовому засіданні слідчим суддею не встановлено, що клопотання відповідає вищезазначеним вимогам КПК України, тобто містить законний перелік правових підстав для арешту майна, вказівку на достатність доказів, що вказують на вчинення кримінального правопорушення, на розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, тобто такий арешт, на цей час, не єпропорційним, тобто становитиме особистий і надмірний тягар для володільця майна.

Таким чином, в ході судового розгляду даного клопотання заявником, на думку слідчого судді, не було б надано жодного доказу, який б підвереджував законність їх дій та випливав зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту, а у відповідності до усталеної практики Європейського Суду з прав людини в контексті вищевказаних положень, володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II), а саме така вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року), адже будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи, зокрема необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу, бо необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series A N 52), тобто іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", n. 50, Series A N 98), оскільки у справі "Бакланов проти Росії" (рішення від 9 червня 2005 р.), так і в справі "Фрізен проти Росії" (рішення від 24 березня 2005 р.) ЄСПЛ зазначив, що досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу "законності" і воно не було свавільним, а у справі "Ізмайлов проти Росії" (п. 38 рішення від 16 жовтня 2008 р.) ЄСПЛ встановив, що для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити "особистий і надмірний тягар для особи".

За таких обставини слідчий суддя, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку вважає, що клопотання не підлягає задоволенню, оскільки, у даному випадку, на цей час, втручання державного органу у право на мирне володіння майном порушує "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав власника майна, тобто становить "особистий і надмірний тягар для особи", відсутнє пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти з дотриманням відповідних положень національного законодавства та принципів верховенства права.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 1-29, 131-132, 170-173, 309, 369-372, 376 КПК України, слідчий суддя, -

п о с т а н о в и в :

У задоволенні клопотання слідчого групи слідчих у кримінальному провадженні СВ прокуратури м. Києва Войтовича О.О. про арешт майна у рамках кримінального провадження внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42014100000000107 від 28.01.2014 року, за ознаками кримінальних правопорушень передбачених ч. 2 ст. 15, ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 27, ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 27, ч. 3 ст. 212 КК України, - відмовити.

Ухвала слідчого судді може бути оскаржена до Апеляційного суду м. Києва протягом п'яти днів з дня її оголошення.

Слідчий суддя: Н.Д. Ластовка