Постанова № 56673382, 16.03.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Київ

16 березня 2016 року 11:20 № 826/507/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Літвінової А.В., при секретарі судового засідання Вініченко В.В., за участю представників сторін, розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доголовного управління Державної міграційної служби України у місті Києві провизнання протиправним та скасування рішення від 11.12.2015 №6

На підставі частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні 16 березня 2016 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Виготовлення постанови у повному обсязі відкладено, про що повідомлено осіб, які брали участь у розгляді справи, з урахуванням вимог частини другої статті 167 Кодексу адміністративного судочинства України. Під час проголошення вступної та резолютивної частин постанови сторонам роз'яснено зміст судового рішення, порядок і строк його оскарження, а також порядок отримання повного тексту постанови, визначеного статтею 167 Кодексу адміністративного судочинства України.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до головного управління Державної міграційної служби України у місті Києві про визнання протиправним та скасування рішення головного управління Державної міграційної служби України у місті Києві від 11.12.2015 №6 про скасування дозволу на імміграцію в Україну щодо громадянина Ісламської республіки Пакистан - ОСОБА_1.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оскаржуване рішення прийнято некомпетентним органом, оскільки повноваження щодо прийняття останніх покладено на центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері імміграції. Також, позивачем наголошено на тому, що останнього не було повідомлено про розгляд питання про скасування дозволу на імміграцію в Україну щодо громадянина Ісламської республіки Пакистан - ОСОБА_1. Крім того, оскаржуваним рішенням, як стверджує позивач, порушено право позивача, як батька дитини (громадянина України), на проживання разом, постійний контакт та пріоритет сімейного виховання, а також як чоловіка громадянки України.

Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував, вказавши про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних у відповідача повноважень, з урахуванням наявності законодавчо мотивованих підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну щодо громадянина Ісламської республіки Пакистан - ОСОБА_1.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів справи, громадянину Ісламської республіки Пакистан ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 видано тимчасову посвідку на постійне проживання на території України серії НОМЕР_1, дата видачі 15.08.2002.

За твердженням позивача, що не заперечувалося відповідачем, ОСОБА_1 звернувся до головного управління Державної міграційної служби України у місті Києві про обмін такої посвідки.

За результатами розгляду вказаної заяви головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україні від 11.12.2015 №6, яким громадянину Ісламської республіки Пакистан ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженцю міста Мардан, на підставі пункту 2 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» скасовано дозвіл на імміграцію в Україну.

Вважаючи вказане рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з позовом до суду.

Досліджуючи наявні у матеріалах справи докази, аналізуючи наведені міркування, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

Нормативно-правовий акт, який визначає умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства, є Закон України «Про імміграцію».

У відповідності до статті 6 Закону України «Про імміграцію», центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції: 1) організовує роботу з прийняття заяв разом із визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах; 2) організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні; 3) організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються; 4) організовує роботу з видання та вилучення у випадках, передбачених цим Законом, посвідок на постійне проживання; 5) забезпечує ведення обліку осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.

Таким центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, є Державна міграційна служба України (ДМС), згідно з пунктом 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 №360 (надалі - Положення №360).

У силу підпункту 6 пункту 4 Положення №360, ДМС відповідно до покладених на неї завдань, зокрема, приймає рішення про видачу дозволу на імміграцію, відмову в його видачі та скасування такого дозволу.

Водночас, приписами пункту 7 Положення №360 передбачено, що ДМС здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи та територіальні підрозділи.

Вказане також підтверджується положеннями частини 3 статті 8 Закону України «Про імміграцію», згідно з якою інші органи виконавчої влади в межах наданої їм компетенції забезпечують виконання законодавства про імміграцію.

Також, слід зазначити, що положеннями пункту 21 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (надалі - Порядок №1983), дозвіл на імміграцію скасовується органом за місцем його видачі.

Крім того, пунктом 4.5 Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15.07.2013 №681, визначено, що працівник територіального органу чи підрозділу ДМС при надходженні заяви про обмін посвідки перевіряє наявність підстав для обміну посвідки, звіряє відомості про іноземців чи осіб без громадянства, указані в їхніх паспортних документах, з даними, що містяться в цих заявах, перевіряє відсутність підстав для прийняття рішення про відмову у видачі посвідки, передбачених пунктом 17 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання.

З огляду на викладені законодавчі положення, враховуючи те, що першочергово питання про оформлення посвідки на постійне проживання позивача розглядалося МР УАСМ ГУ МВС України в місті Києві, вбачається, що відповідачем, як територіальним органом Державної міграційної служби України, юрисдикція якого поширюється на місто Київ і до якого звернувся позивач з метою здійснення обміну посвідки, наділений повноваженнями щодо прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україні.

У свою чергу, згідно з пунктом 2 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію», дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили.

У відповідності до наявних у матеріалах справи доказів, громадянина Ісламської республіки Пакистан ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, засуджено, згідно з вироком Дніпровського районного суду міста Києва від 09.10.2007, за частиною третьою статті 307 Кримінального кодексу України до восьми років позбавлення волі з конфіскацією всього особистого майна, з відбуттям покарання в установах Державної кримінально-виконавчої служби з 30.05.2006 по 30.05.2014, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією довідки про звільнення та не заперечувалось позивачем.

Таким чином, у головного управління Державної міграційної служби у місті Києві були наявні законодавчо мотивовані підстави для скасування дозволу позивача на імміграцію, у відповідності до пункту 2 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію», що і було зроблено у відповідності до оскаржуваного рішення.

При цьому, твердження позивача про неналежне повідомлення останнього про розгляд питання щодо скасування дозволу позивача на імміграцію в Україні, суд вважає необґрунтованими, з огляду на таке.

Приписами пункту 23 Порядку №1983 передбачено, що ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.

Отже, наведеними положеннями передбачено, що лише у разі потреби ДМС, територіальні органи і підрозділи запитують додаткову інформацію та пояснення іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання.

Щодо тверджень позивача про те, що оскаржуваним рішенням порушено право позивача, як батька дитини (громадянина України), на проживання разом, постійний контакт та пріоритет сімейного виховання, а також як чоловіка громадянки України, суд зазначає наступне.

У відповідності до наявної у матеріалах справи копії свідоцтва про народження від 14.12.2000 серії НОМЕР_2, ОСОБА_1 є батьком громадянина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3.

При цьому, згідно свідоцтва про розірвання шлюбу від 07.07.2005 серії НОМЕР_3 шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_4 (батьками дитини) розірвано. Згідно пояснень позивача дитина проживає разом із матір'ю.

Слід зазначити, що під час судового розгляду справи позивачем не надано суду жодних доказів щодо утримання своєї неповнолітньої дитини, доказів участі у вихованні дитини, піклування про здоров'я дитини, забезпечення фізичного, духовного і морального розвитку дитини.

Також, у відповідності до наявної у матеріалах справи копії свідоцтва про шлюб, виданого духовним управлінням мусульман України від 08.06.2015 №7610, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, перебуває у шлюбі з гр. ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_4.

Разом з тим, згідно із приписами українського законодавства, зокрема, статті 21 Сімейного кодексу України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення органів державної реєстрації актів цивільного стану.

Враховуючи, що позивачем під час судового розгляду справи не надано доказів державної реєстрації шлюбу із ОСОБА_5, доводи позивача про порушення його прав як чоловіка громадянки України, не приймаються судом до уваги.

Слід зазначити, що факт засудження іммігранта в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року за умови набрання вироком суду законної сили є самостійною підставою для скасування дозволу на імміграцію. При цьому, підстав для пом'якшення або скасування відповідальності у такому разі положеннями чинного законодавства в сфері імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства не передбачено, з огляду на що вказані підстави для не спростовують правомірність оскаржуваного рішення.

При цьому, згідно із приписами статті 14 Закону України "Про імміграцію" особа може повторно подати заяву про надання дозволу на імміграцію не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію чи його скасування.

Беручи до уваги викладене вище, враховуючи предмет та підстави заявлених позовних вимог, підстави для скасування рішення головного управління Державної міграційної служби України у місті Києві від 11.12.2015 №6 про скасування дозволу на імміграцію в Україну щодо громадянина Ісламської республіки Пакистан - ОСОБА_1 відсутні.

Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Згідно з вимогами статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, керуючись статтями 69-71, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

У задоволені позову відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Літвінова А.В.

Повний текст постанови складено 21.03.2016