Рішення № 56632245, 17.03.2016, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 347/1889/15

Провадження № 22-ц/779/507/2016

Категорія 46

Головуючий у 1 інстанції Крилюк М.І.

Суддя-доповідач Беркій О.Ю.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 березня 2016 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючої Беркій О.Ю.,

суддів: Пнівчук О.В., Мелінишин Г.П.,

секретарів: Бойчука Л.М., Турів О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та зняття з реєстрації за місцем проживання та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно, за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Косівського районного суду від 12 січня 2016 року,-

в с т а н о в и л а :

У вересні 2015 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та зняття з реєстрації за місцем проживання.

Позовні вимоги обґрунтував тим, що він є власником житлового будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1 у якому, крім нього, зареєстровані його колишня дружина - ОСОБА_3 та її син - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Посилаючись на те, що з лютого 2008 року в зазначеному будинку відповідачка з сином не проживає, спільне господарство з відповідачкою він не веде, просив визнати ОСОБА_3 та її сина - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, такими, що втратили право користування житловим будинком по АДРЕСА_1 та зняти їх з реєстраційного обліку.

У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернулася в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно.

Позовні вимоги обґрунтувала тим, що перебуваючи в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 з 05 жовтня 1996 року по 29 червня 2011 року, ними за спільні кошти та кошти отримані від її родичів у 1999 році було придбано житловий будинок та земельну ділянку площею 0,6892 га по АДРЕСА_1.

Посилаючись на те, що майно було придбане за час шлюбу, просила визнати за нею право власності на ? частину спірного житла та ? частину земельної ділянки по АДРЕСА_1, шляхом внесення відповідних змін до договору купівлі-продажу житла серії НОМЕР_1 та землі НОМЕР_2 від 06 жовтня 1999 року.

Рішенням Косівського районного суду від 12 січня 2016 року позов задоволено.

Визнано ОСОБА_3 та її сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, такими, що втратили право користування житловим будинком, що розташований в АДРЕСА_1

Зобов'язано Косівський РС УДМС в Івано-Франківській області зняти з реєстрації ОСОБА_3 та її сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, в АДРЕСА_1

В зустрічному позові ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку спільно придбану у майні подружжя - відмовлено.

В апеляційній скарзі на дане рішення ОСОБА_3 посилається на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та порушення норм матеріального та процесуального права.

Зазначає, що спірне житло вона з ОСОБА_2 придбали під час шлюбу у 1999 році за частину її особистих коштів у сумі 1 600 доларів США та за частину коштів матері відповідача у сумі 1 250 доларів США.

Вважає, що суд помилково прийшов до висновку, що спірне майно було придбане родичами ОСОБА_2, а вона втратила на нього право із-за пропуску строку позовної давності та за її відсутності в цьому житлі більше шести місяців, як наймач.

Зазначає, що вона дізналася про порушення її права власності коли її колишній чоловік звернувся до суду з позовом про визнання її такою, що втратила право на житло та вказує на те, що сама по собі її відсутність у житлі не є підставою для визнання її такою, що втратила право на житло.

Крім того, вважає, що участь матері ОСОБА_2 у придбанні спірного житла не є підставою для відмови у визнанні за нею права власності на частину майна спільної сумісної власності подружжя.

Вказує, що її участь у придбанні житла підтверджується показами свідка ОСОБА_6, поясненням ОСОБА_7, договором купівлі-продажу житла та земельної ділянки.

Вважає, що не вірним є твердження суду про покупку спірного житла ОСОБА_8 за кошти, які вона виручила від продажі квартири в м. Коломия, оскільки, як зазначає апелянт, завдаток за спірне житло вона дала в квітні 1999 року, а ОСОБА_8 продала належну їй квартиру 03 серпня 1999 року, крім того, виручені кошти за продану квартиру ОСОБА_8 витратила на придбання житла для своєї дочки в місті Києві де проживає разом з нею.

Зазначає, що суд не вірно застосував до спірних правовідносин ст. 71 ЖК України, оскільки вона не є наймачем чи членом сім'ї наймача.

Вважає, що її право порушене з вересня 2015 року - з моменту звернення ОСОБА_2 з позовом до суду, а тому вона не пропустила строку позовної давності.

У зв'язку з наведеним просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким її позовні вимоги задовольнити, а в задоволені позовних вимог ОСОБА_2 відмовити.

В судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_9 апеляційну скаргу підтримали з вищенаведених мотивів.

ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_10 апеляційну скаргу заперечили, посилаючись на її безпідставність.

Вислухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши письмові матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_11 про визнання права власності на майно, суд першої інстанції керуючись нормами ст. 57, 60, 61, 69, 70 СК України виходив з того, що в судовому засіданні не доведено, що вона перебуваючи в шлюбі із ОСОБА_2 вкладала кошти у спільно придбане майно подружжя.

Крім того, суд першої інстанції виходячи з того, що після прийняття рішення про розірвання шлюбу чи під час розгляду справи по суті ОСОБА_3 не заявляла вимог про розподіл спільно придбаного майна подружжя і не закладала такого позову по даний час, з часу розірвання шлюбу пройшло чотири роки, ОСОБА_3 з 2008 року не проживала у спірному будинку та не вела спільного господарства із ОСОБА_2 та за весь цей час жодного разу не намагалася вирішити питання щодо поділу вищевказаного майна, та беручи до уваги подану заяву про застосування наслідків спливу строків позовної давності, вважав за доцільне застосувати позовну давність до спірних правовідносин, що є підставою для відмови у задоволенні зустрічного позову.

Проте, такі висновки суду першої інстанції зроблено в порушення норм матеріального та процесуального права.

Обґрунтовуючи позов про визнання права власності на ? частину будинковолодіння та земельної ділянки, ОСОБА_3 посилалася на те, що спірний будинок та земельну ділянку було придбано за час перебування з позивачем в зареєстрованому шлюбі за частину її особистих коштів та спільно зароблені кошти.

З матеріалів справи вбачається, що з 05 жовтня 1996 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі.

Рішенням Косівського районного суду від 29 червня 2011 року шлюб між сторонами було розірвано.

Як вбачається зі змісту даного рішення та не заперечується сторонами, із 2008 року

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 спільно не проживали та не вели спільного господарства.

Судом встановлено, що згідно договору купівлі-продажу житлового будинку від 06 жовтня 1999 року ОСОБА_2 купив у ОСОБА_6 житловий будинок з господарським будівлями і спорудами, які знаходяться по АДРЕСА_1

Крім цього, 06 жовтня 1999 року було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_2 купив у ОСОБА_6 земельну ділянку площею 0,6892 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та ведення особистого підсобного господарства, яка знаходиться у селі Стопчатів, Косівського району, Івано-Франківської області.

Відповідно до Прикінцевих положень Сімейного кодексу України, прийнятого 10 січня 2002 року, зі змінами та доповненнями, цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року. Положення цього Кодексу застосовуються до тих відносин, що виникли між подружжям після набрання ним чинності.

Установлено, що спірний будинок та земельну ділянку було придбано 06 жовтня 1999 року, тому до спірних правовідносин повинно бути застосовано Кодекс про шлюб та сім'ю УРСР.

Таким чином, посилання суду першої інстанції на положення норм Сімейного кодексу України є безпідставними.

За змістом статей 22, 24 КпШС УРСР майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження майном.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором або законом.

До спільної сумісної власності не належить майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу, набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування, набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.

Згідно зі статтею 28 КпШС України в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, їх частки є рівними.

Аналогічне положення закону закріплено й у статті 70 СК України.

Встановлено, що на час придбання спірного будинковолодіння та земельної ділянки ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, вели спільне господарство та мали спільний бюджет.

Таким чином, враховуючи, що спірне будинковолодіння та земельна ділянка були придбані подружжям за час шлюбу, а тому є спільною сумісною власністю подружжя.

Суду не представлено належних доказів того, що зазначене спірне майно придбане не за рахунок коштів подружжя.

Посилання позивача ОСОБА_2 на те, що спірне будинковолодіненя та земельна ділянка були придбані виключно за рахунок коштів його матері ОСОБА_8, виручених нею від продажу квартири в м. Коломія у серпні 1999 року не заслуговують на увагу з огляду на наступне.

Як вбачається із договору купівлі-продажу квартири від 03 серпня 1999 року, ОСОБА_8, яка діяла від свого імені та імені ОСОБА_12, ОСОБА_2, ОСОБА_2 продала квартиру АДРЕСА_2 за яку згідно договору виручила три тисячі гривень.

Разом з тим, будь-яких належних доказів, які б підтверджували, що саме за дані кошти було придбано будинковолодіння та земельна ділянку, суду не надано.

Крім того, ОСОБА_8 жодних вимог щодо права власності на дане будинковолодіння та земельну ділянку чи відшкодування коштів за придбання спірного майна не заявляла.

Також суду не представлено жодних належних та допустимих доказів щодо факту дарування ОСОБА_8 коштів своєму синові, а пояснення свідків з цього приводу не можуть слугувати належним доказом передачі коштів.

Як роз'яснено в п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Таким чином, пропущення строку позовної давності є підставою для відмови в позові в разі доведеності позовних вимог.

Проте, відмовляючи в задоволенні позову з цієї підстави, суд першої інстанції також відмовив в позові за недоведеністю позовних вимог.

Згідно зі статтями 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 3 ст. 29 КпШС України, ч. 2 ст. 72 СК України).

Таким чином, вирішуючи питання початку перебігу строку позовної давності, судом першої інстанції не враховано, що при цьому слід виходити не з часу, коли відбулося розірвання шлюбу, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки саме по собі припинення шлюбу не є свідченням порушення права власності когось із подружжя. Неподання позову про поділ майна, в тому числі після спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б свідчили про заперечення права одного з подружжя на набуте в період шлюбу майно, яке зареєстроване за іншим з подружжя, не може свідчити про порушення права одного з подружжя і вказувати на початок перебігу строку позовної давності.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15, який відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

Вирішуючи справу, суд не звернув уваги на те, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя.

ОСОБА_3 пов'язує момент обізнаності про порушення свого майнового права з поданням до неї позову про визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням та зняття з реєстрації за місцем проживання у вересні 2015 році.

ОСОБА_2 це не спростовано.

А тому колегія суддів вважає, що строк на звернення до суду з позовом ОСОБА_3 не пропущено, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для застосування строку позовної давності.

У зв'язку з наведеним, рішення суд першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_3 підлягає до скасування з ухваленням нового рішення, яким позов ОСОБА_3 слід задовольнити частково та визнати за нею право власності на ? частину домоволодіння та ? частину земельної ділянки, які знаходиться по АДРЕСА_1 які були придбані на підставі договорів купівлі-продажу від 06 жовтня 1999 року.

Що стосується заявлених нею позовних вимог про внесення змін до договорів купівлі-продажу будинковолодіння та земельної ділянки, які були укладені 06 жовтня 1999 року, то колегія суддів вважає, що незважаючи на те, що покупцем в договорі зазначено тільки ОСОБА_2, придбане будинковолодіння та земельна ділянка є спільною сумісною власністю подружжя, частки яких є рівними.

А тому відсутні підстави для задоволення позову в цій частині.

Відповідно до ч. 2 ст. 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до ст. 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Враховуючи, що спірне домоволодіння та земельна ділянка були придбані за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, а тому ОСОБА_3, як співвласник спірного нерухомого майна, разом зі своїм малолітнім сином не можуть бути визнані такими, що втратили право на користування даним житловим будинком.

А тому рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_2 про визнання ОСОБА_3 та її сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 такими, що втратили право на користування жилим приміщенням та зняття їх з реєстрації за місцем проживання підлягає до скасування з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2

Керуючись ст. ст. 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Косівського районного суду від 12 січня 2016 року скасувати та ухвалити нове.

В позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання ОСОБА_3 та її сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, такими, що втратили право користування жилим приміщенням та зняття їх з реєстрації за місцем проживання - відмовити.

Позов ОСОБА_3 задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_3 право власності на ? частину домоволодіння та ? частину земельної ділянки, які знаходиться по АДРЕСА_1 придбані згідно договорів купівлі-продажу за № № 2720, 2722 від 06 жовтня 1999 року.

В решті позову відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуюча О.Ю. Беркій

Судді: О.В. Пнівчук

Г.П. Мелінишин