Рішення № 56618871, 18.03.2016, Радомишльський районний суд Житомирської області

Справа № 289/1895/15-ц

Номер провадження 2/289/191/16

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.03.2016 року м.Радомишль

Радомишльський районний суд Житомирської області в складі:

головуючого судді Сіренко Н.С.,

при секретарі Галькевич Ю.В.,

за участі представника позивача ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання недійсним кредитного договору, про зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулася з позовними заявами до відповідача про визнання недійсним правочину кредитного договору №ZRRWAЕ00000180 від 13.07.2007 року та зобовязання вчинити певні дії. Ухвалою від 03.02.2016 року цивільні справи обєднано в одне провадження.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 13.07.2007 року між нею та відповідачем був укладений зазначений кредитний договір на суму 29078,84 долари США. В звязку з відсутністю у сторін договору, а саме у ОСОБА_2 на момент його укладання індивідуальної ліцензії Національного банку України, яка б дозволяла їй використовувати іноземну валюту як засіб платежу при виконанні кредитного договору, позивач вважає укладений кредитний договір №ZRRWAЕ00000180 від 13.07.2007 року недійсним. Позивач у позові зазначає, що умови кредитного договору є несправедливими, оскільки містять істотний дисбаланс договірних прав і обовязків на шкоду відповідача, споживача кредитних послуг. Вважає несправедливими умови кредитного договору в частині надання кредиту у доларах США, що передбачає погашення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом у доларах США, що є способом зловживання правом. Коли всі ризики знецінення національної валюти України покладаються виключно на ОСОБА_2, як позичальника за кредитним договором, що є грубим порушенням ч.3 ст.13 ЦК України. Спірний договір від 13.07.2007 року передбачає відповідальність лише позивача ОСОБА_2 і захищає інтереси банка.

Посилаючись на те, що вказаний кредитний договір був укладений з порушенням чинного законодавства, просить визнати зазначений кредитний договір недійсним.

Крім того, позивач просить зобовязати відповідача ПАТ КБ «ПриватБанк» сплатити позичальнику ОСОБА_2 пеню в розмірі 0,1% від несвоєчасно виданої суми кредиту на сплату страхових платежів у сумі 6885,00 доларів США за кожен день прострочення виконання зобовязання (з 14.07.2007 року по 25.10.2015 року) посилаючись на те, що відповідно до умов кредитного договору №ZRRWAЕ00000180 від 13.07.2007 року відповідач зобовязувався надати Позичальнику ОСОБА_2 кредитні кошти у розмірі 29078,84 доларів США, з них 6885,00 доларів США на сплату страхових платежів. Проте в порушення умов укладеного договору відповідач грошові кошти в сумі 6885,00 доларів США не надав, чим порушив законні права позивача.

Крім того, позивач просить зобовязати відповідача ПАТ КБ «ПриватБанк» сплатити позичальнику ОСОБА_2 пеню в розмірі 0,1% від несвоєчасно виданої суми кредиту за кожен день прострочення виконання зобовязання (з 14.07.2007 року по 25.10.2015 року) посилаючись на те, що відповідно до умов кредитного договору №ZRRWAЕ00000180 від 13.07.2007 року відповідач зобовязувався надати Позичальнику ОСОБА_2 кредитні кошти у розмірі 29078,84 доларів США, однак в порушення кредитного договору Банк позичальнику ОСОБА_2 ці кошти не надав, чим порушив взяте на себе зобовязання.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав та просить задовольнити повністю всі заявлені вимоги.

В судове засідання представник відповідача не зявився, на електронну адресу суду надійшли ксерокопії заперечення з додатками та довіреність (а.с.43-47) які суд оцінює критично, так як вони надіслані суду з порушенням умов Тимчасового регламенту обміну електронними документами між судом та учасниками судового процесу. Відповідач неодноразово викликався у судове засідання, про що свідчать повідомлення про вручення поштового відправлення, отже він належним чином повідомлявся про розгляд справи. Кожна особа за принципом автономії волі відповідно до ст.ст. 3, 11 ЦПК України на свій розсуд активними чи пасивними (мовчазно) діями розпоряджається належними їй процесуальними і матеріальними правами.

Враховуючи приписи ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифікована Законом України від 17.07.1997 р. № 475/97-ВР) щодо права кожного на розгляд його справи упродовж розумного строку, створення судом належних умов розгляду справи у суді, неприпустимість зловживання процесуальними правами учасниками процесу, суд вважає за можливе розглянути справу у відсутність відповідача. Право на оскарження ухваленого судового рішення відповідачем протягом десяти днів з дня отримання копії рішення суду урівноважує його права з позивачем.

Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши письмові докази у справі, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Так, до загальних засад цивільного законодавства відноситься, зокрема, свобода договору, яка полягає у визнанні за суб'єктом цивільного права можливості укладати договори (або утримуватись від укладення договорів) і визначати їх зміст на свій розсуд відповідно до досягнутої з контрагентом домовленості (ст.ст. 6, 627 ЦК України), справедливість, добросовісність та розумність (стаття 3 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Частина 1 статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Зазначені положення узгоджуються з нормами частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.

Разом з тим статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно достатті 214 ЦПК Українипід час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Звертаючись до суду з позовом за захистом своїх порушених прав з вимогою визнати кредитний договір №ZRRWAЕ00000180 від 13.07.2007 року недійсним у звязку з відсутністю у ОСОБА_2 індивідуальної ліцензії Національного банку України на використання іноземної валюти при здійсненні платежів, крім того, позивач ОСОБА_2 посилається на порушення банком її прав як споживача у відносинах із ПАТ КБ «ПриватБанк» по цьому ж кредитному договору, так як умови спірних кредитних відносин є несправедливими оскільки містять істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача кредитних послуг (Т.1 а.с.2,6).

Дійсно, за ст. 524 ЦК України і ст.ст. 3, 7 Декрету КМ України № 15-93 від 19.02.1993 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» на території України між резидентами дозволяється оплата будь-яких вимог та зобов'язань без обмежень єдиним законним засобом платежу, національною валютою гривнею, а згідно з ст.ст. 178 ч. 2, 193, 533 ч. 3 ЦК України іноземна валюта відноситься до обмежено оборотоздатних речей, які дозволяється використовувати при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. До спірних відносин правила п. «в» ч. 4 ст. 5 зазначеного Декрету КМ України № 15-93 від 19.02.1993 не застосовуються для обмеження оборотоздатності іноземної валюти за оспорюваним договором кредиту, через що за наявності у відповідача генеральної ліцензії у формі дозволу НБУ такий договір не порушує публічний порядок.

Суд, визначаючи межі розгляду цієї справи, виходить з того, що правочин може бути визнаний судом недійсним лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом, з яких звернувся позивач до суду, на що звертав увагу судів Пленум Верховного Суду України в п.п. 1, 4, 7 постанови № 9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Позивач, як на підставу недійсності договору згідно з ст. 230 ЦК України у цій справі, посилається на вчинення договору з валютою зобовязання в доларах США, що викликано діями відповідача у формі нечесної підприємницької практики за ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до положень ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на дату укладення кредитного договору) несправедливість умов договору тягне його недійсність, якщо тільки умови такого договору всупереч принципу добросовісності призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Добросовісний боржник у зобовязанні має розраховувати на те, що він за ст.ст. 617, 625 ЦК України несе відповідальність за порушення зобовязання внаслідок відсутності коштів і неможливості їх отримати в необхідній сумі для покриття боргу. Відповідно до ст. 44 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначені ризики, які має нести банк, і для запобігання яким він має вживати всіх можливих заходів, але серед цих ризиків відсутні ризики позичальника (боржника), повязані з девальвацією національної валюти. Згідно з ст.ст. 12, 627 ЦК України позивач укладає договір на свій розсуд, страх і ризик. Звідси, ризик знецінення національної валюти поза волею сторін договору з огляду на обовязок позичальника за ст. 1046 ЦК України повернути таку ж кількість речей, якими ст. 193 ЦК України визнає й іноземну валюту, має нести саме боржник.

З огляду на це, посилання позивача на несправедливість умов договору недійсності правочину з цих підстав не тягнуть.

Суд також звертає увагу на те, що позивач, який вважав себе споживачем на час укладення кредитного договору не скористався передбаченим ЗУ «Про захист прав споживачів» правом протягом чотирнадцяти календарних днів відкликати свою заяву на укладення договору про ненадання споживчого кредиту без пояснення причин.

У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» визначено, що заява про захист прав споживача має повністю відповідати вимогам ЦПК України щодо форми й змісту позовної заяви, зокрема, містити відомості: про те, яке право споживача порушено; коли і в чому це виявилося; про способи захисту, які належить вжити суду; про розмір сум, щодо яких заявлено вимоги, з відповідними розрахунками і обґрунтуванням; про докази, що підтверджують позов. До заяви повинні бути додані необхідні документи - залежно від заявлених вимог (наприклад, договір, квитанція-замовлення, квитанція-зобов'язання, транспортна чи інша накладна, чек, касовий ордер).

Під час дослідження доказів судом встановлено, що позивачем крім копії рішення Малинського районного суду від 25.09.2015 року (Т.2 а.с.9-12, Т.3 а.с.8-11) ніяких документів на підтвердження заявлених позовних вимог надано не було, жодних доказів того, що відповідачем ПАТ КБ «ПриватБанк» при укладенні спірного договору було порушено права ОСОБА_2, ні позивач, ні його представник суду не надали.

Як вбачається із матеріалів справи, цивільні справи за позовом ОСОБА_2 до ПАТ КБ «ПриватБанк» з аналогічними позовними вимогами неодноразово розглядалися судами, якими було встановлено, що 13.07.2007 року між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «Приватбанк» був укладений кредитний договір № ZRRWAE00000180. У відповідності до ч.3 ст.61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини, тому суд вважає доведеним факт укладення між сторонами кредитного договору № ZRRWAE00000180 на суму 29078,84 долари США (Т.2 а.с.9-12).

Таким чином, позовні вимоги про зобовязання відповідача сплатити позичальнику пеню від несвоєчасно виданої суми кредиту суд вважає безпідставними та надуманими так як є рішення судів, які набрали законної сили та якими встановлені та доведені обставини укладення між сторонами кредитного договору №ZRRWAЕ00000180 від 13.07.2007 року на суму 29078,84 долари США.

Крім того, суд вважає позовну вимогу позивача про визнання недійсним кредитного договору №ZRRWAЕ00000180 від 13.07.2007 року та вимоги зобовязати відповідача сплатити позичальнику пеню від несвоєчасно виданої суми кредиту по цьому ж кредитному договору взагалі необґрунтовані та по суті є взаємовиключаючими і позивачем не доведено хоча б однієї обставини порушення прав позивача як споживача належними та допустимими доказами.

Твердження представника позивача про протилежне непослідовні, суперечливі та не підтверджені жодними іншими доказами, через що згідно з ст.ст. 60, 213 ЦПК України ці голослівні твердження не можуть лягти в обґрунтування рішення суду.

Згідно із ч. 3ст. 10 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст.ст. 57-60 ЦПК України. Позивачем зазначені вимоги закону не виконано, правову та фактичну підставу заявлених у позовній заяві вимог не доведено.

Аналіз наведених норм права та встановлених в судовому засіданні обставин справи дає можливість зробити висновок про те, що позовні вимоги ОСОБА_2 безпідставні та необґрунтовані, а тому задоволенню не підлягають.

Позивач, при предявленні позову, посилаючись на ч.3 ст. 22 ЗУ «Про захист прав споживачів», не сплатив судовий збір, проте в результаті розгляду зазначеної справи судом встановлено, що позивач ОСОБА_2 не підпадає під категорію осіб, які у відповідності до ч.3 ст. 22 ЗУ «Про захист прав споживачів» звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.

Закон України "Про захист прав споживачів" застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Про те що статті 11, 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у постанові N 6-1341цс15 від 2 грудня 2015 року, які у відповідності до ст.360-7 ЦПК України суд загальної юрисдикції має враховувати при застосуванні таких норм права.

Оскільки вказані позовні вимоги не ґрунтуються на нормах Закону України «Про захист прав споживачів», вони повинні оплачуватися судовим збором відповідно до вимог Закону України «Про судовий збір» в редакції на день подання позову до суду. Згідно п.3 ч.2 ст.5 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою сплачується судовий збір у розмірі 0,4 розміру мінімальної заробітної плати, що становить 487,20 грн. та за подання заяви майнового характеру сплачується судовий збір у розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 487,20 грн. Позивачем було заявлено три позовні вимоги, отже 487,20х3=1461,60 грн. судового збору підлягають стягненню з позивача.

Керуючись ст.ст. 1, 11, 60, 61, 209, 212, 214-215, 218 ЦПК України, ст.ст. 16, 202, 205, 215, 1054 ЦК України, постановою Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», Законами України «Про захист прав споживачів» та «Про судовий збір», суд

ВИРІШИВ :

В задоволені позову ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про визнання кредитного договору № ZRRWAE00000180 від 13.07.2007 року недійсним, про зобовязання відповідача вчинити певні дії, а саме сплатити пеню в розмірі 0,1% від несвоєчасно виданої суми кредиту на сплату страхових платежів у сумі 6885,00 доларів США за кожен день прострочення зобовязання за період невиконання зобовязання (з 14.07.2007 по 25.10.2015 року) та сплатити пеню в розмірі 0,1% від несвоєчасно виданої суми кредиту за кожен день прострочення зобовязання невиконання Банком зобовязань по видачі кредиту згідно п.п.2.1.1 даного Договору за умови виконання Позичальником зобовязань, передбачених п.п.2.2.7 даного Договору за період невиконання зобовязання (з 14.07.2007 по 25.10.2015 року) - відмовити за безпідставністю вимог.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 1461 грн. 60 коп.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду Житомирської області через Радомишльський районний суд Житомирської області протягом десяти днів з моменту його проголошення.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Повний текст рішення виготовлено 22.03.2016 року.

Суддя Н.С.Сіренко