Рішення № 56613008, 14.03.2016, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.03.2016р. Справа№ 914/3037/15

За позовом: Заступника військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі позивача-1: Міністерства оборони України, м. Київ

позивача-2: Державного підприємства Міністерства оборони України "Львівський завод збірних конструкцій", м. Львів

до відповідача: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Львів

про розірвання договору оренди та усунення перешкод в користуванні майном.

Суддя Манюк П.Т.

При секретарі Підкостельній О.П.

Представники:

від прокуратури: Гальчинський С.О.

від позивача-1: Смілка В.І. - представник

від позивача-2: Баліцький О.Й. - представник

від відповідача: ОСОБА_5 - представник

Розглядається справа за позовом Заступника військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі позивача-1: Міністерства оборони України, позивача-2: Державного підприємства Міністерства оборони України "Львівський завод збірних конструкцій" до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про розірвання договору оренди та усунення перешкод в користуванні майном.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 09.09.2015 р. у справі № 914/3037/15 позовну заяву Заступника військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі позивача-1: Міністерства оборони України, позивача-2: Державного підприємства Міністерства оборони України "Львівський завод збірних конструкцій" до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про розірвання договору оренди та усунення перешкод в користуванні майном та додані до неї документи було повернено без розгляду.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 20.10.2015 р. апеляційну скаргу Заступника військового прокурора Львівського гарнізону задоволено, а ухвалу Господарського суду Львівської області від 03.09.2015 року у справі № 914/3037/15 скасовано. Позовну заяву Заступника військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Державного підприємства Міністерства оборони України "Львівський завод збірних конструкцій", з доданими матеріалами передано до Господарського суду Львівської області для розгляду по суті.

На виконання постанови Львівського апеляційного господарського суду, 29.10.2015 р. порушено провадження у справі.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 05.11.2015 р. матеріали справи № 914/3037/15 було скеровано на адресу Львівського апеляційного господарського суду для долучення їх до касаційної скарги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 від 02.11.2015 р. № 02/11-15 та подальшого скерування на адресу Вищого господарського суду України для здійснення касаційного провадження. Провадження у справі № 914/3037/15 зупинено до повернення матеріалів вказаної справи з Вищого господарського суду України.

Постановою Вищого господарського суду України від 15.12.2015 р. касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 20.10.2015р. у справі № 914/3037/15 - без змін.

Ухвалою суду від 30.12.2015 р. провадження у справі № 914/3037/15 поновлено та призначено до розгляду на 25.01.16 р.

Розгляд справи відкладався з підстав викладених у відповідних ухвалах суду, в судовому засіданні оголошувалася перерва.

Ухвалою суду від 29.02.2016 р. продовжено строк вирішення спору, визначений ч. 1 ст. 69 ГПК України, на 15 днів.

Прокурор та представники позивачів в судових засіданнях позовні вимоги підтримали, просили їх задоволити з підстав, викладених у позовній заяві та додаткових поясненнях.

Представник відповідача в судових засіданнях позовні вимоги заперечив, просив відмовити у їх задоволенні з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та додаткових поясненнях.

Розглянувши матеріали справи, суд встановив наступне:

Заступник військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі позивача-1: Міністерства оборони України, позивача-2: Державного підприємства Міністерства оборони України "Львівський завод збірних конструкцій" звернувся в господарський суд з позовом до відповідача - Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про розірвання договору оренди та усунення перешкод в користуванні майном.

В обґрунтування позовних вимог прокурор та представники позивачів вказують на те, що 03.09.2007 р. між Державним підприємством "Львівський завод збірних конструкцій" (виконавець, позивач - 2) та Суб'єктом підприємницької діяльності-фізичною особою ОСОБА_1 (замовник, відповідач) укладено договір № 173-п (надалі - договір). Відповідно до п.1 договору, позивач - 2 передає, а відповідач приймає в тимчасове користування виробничу площадку площею 193,35 м2, яка знаходиться у володінні Державного підприємства "Львівський завод збірних конструкцій", АДРЕСА_1, виробнича площадка надається для виробничих потреб відповідача.

Пунктом 2.1 договору передбачено, що передача виробничої площадки в користування не спричиняє передачу відповідачу права власності на цю площадку. Власником виробничої площадки залишається позивач - 2, а відповідач користується нею протягом дії договору. Позивач вступає у строкове користування виробничою площадкою з дати підписання договору та Акту приймання-передачі, який є невід'ємною частиною договору (п.2.2).

03.09.2007 р. згідно акту приймання-передачі в користування виробничої площадки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, позивачем - 2 передано у користування відповідача зазначений вище об'єкт, про що свідчать підписи керівника позивача - 2 та відповідача, скріплені відтисками печаток сторін.

Згідно п. 4.1 договору, відповідач зобов'язується використовувати виробничу площадку для виробничих потреб. Відповідач має право з письмового дозволу позивача - 2 здійснювати забудову, технічне переоснащення та поліпшення виробничої площадки. При цьому, позивач - 2 не відшкодовує ці витрати (п. 5.2. договору).

Пунктом 7.2 договору передбачено, що позивач - 2 має право виступити з ініціативою щодо розірвання договору в разі погіршення стану виробничої площадки або в наслідок неналежного використання чи не виконання умов договору відповідачем.

На даний час відповідачем на вказаній виробничій площадці без будь-яких дозволів чи погоджень позивача - 2 здійснено самочинне будівництво, чим порушено умови договору.

20.04.2015 р. позивач - 2 в зв»язку з порушенням визначеного договором порядку використання виробничої площадки, звернувся до відповідача з пропозицією розірвати договір, з метою використання виробничої площадки для власних потреб. 14.05.2015 р. відповідач відмовив у прийнятті даної пропозиції.

Враховуючи, що відповідачем порушено договірні зобов'язання щодо використання за цільовим призначенням виробничої площадки площею 193, 35 кв.м. на АДРЕСА_1, спірний договір, на думку прокурора, підлягає достроковому розірванню, та відповідач зобов'язаний усунути перешкод в користуванні позивачем - 2 належним йому майном.

Представник позивача - 2 у своїх письмових поясненнях позовні вимоги підтримав, додатково посилаючись на те, що відповідач порушив умови договору: в частині здійснення ним, без письмового дозволу позивача - 2, самочинного будівництва двоповерхової капітальної споруди із цегляними стінами на виробничій площадці площею 193, 35 кв.м.; в частині дотримання пожежної безпеки орендованого майна; в частині страхування орендованого нерухомого майна. Враховуючи, сукупність всіх порушень з боку відповідача, позивач - 2 просить суд розірвати спірний договір оренди, оскільки відповідач порушує та не виконує умови цього договору, користується річчю всупереч умовам договору і її призначенню.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача позовні вимоги заперечив, посилаючись на те, що позивач - 1 - Міністерство оборони України не є орендодавцем майна згідно договору оренди, відтак не може ставити питання як про дострокове розірвання цього договору, так й про усунення перешкод у користуванні майном, яке передано в оренду за цим договором, оскільки не є стороною та не перебуває в договірних відносинах з відповідачем. Тим більше, з боку позивача - 1 відповідачу не надходило пропозицій про дострокове розірвання договору.

Крім того, 01.06.2002 року між ФОП ОСОБА_1 (орендар) та Державним підприємством «Львівський завод збірних конструкцій» (орендодавець) було укладено договір № 67 оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що належить до державної власності. Відповідно до п. п. 1.1 та 10.1 цього договору, орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене нерухоме майно, а саме: нежитлове приміщення в побутовому блоці гаражу, загальною площею 73,5 кв. м., яке розміщене за адресою: АДРЕСА_1 терміном на один рік з 01.06.2002р. по 31.05.2003р. Додатком від 22.12.2003 р. до вищевказаного договору оренди його сторони погодились продовжити термін дії цього договору на 17 років та внесли зміни до п.10.1 договору шляхом викладення цього пункту в новій редакції, а саме: «Цей договір діє з 01 червня 2002р. по 31 травня 2020 р.». Пунктом 6.2 вказаного договору передбачено, що орендар з письмового дозволу орендодавця має право проводити реконструкцію, технічне переозброєння та поліпшення орендованого майна, що зумовлює підвищення його вартості.

Листом від 23.05.2008 р. № 424 Державне підприємство «Львівський завод збірних конструкцій» надав відповідачу дозвіл щодо проведення власним коштом капітального ремонту приміщення, загальною площею 73,5 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, наданого в оренду за договором оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що належить до державної власності від 01.06.2002 р. № 67.

В результаті проведеної реконструкції (капітального ремонту) орендовані ОСОБА_1 згідно договору оренди від 01.06.2002р. № 67 нежитлові приміщення за адресою АДРЕСА_1 були відремонтовані, а також на виробничій площадці, яка перебувала у користуванні ОСОБА_1 на підставі договору від 03.09.2007 р. №173-п на час дії договору було зведено тимчасові допоміжні приміщення до орендованих, згідно договору № 67 оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що належить до державної власності від 01.06.2007 р., приміщень.

Вказане підтверджується актом обміру площі, яка використовується СПД ФОП ОСОБА_1 від березня 2009 року, підписаного з одного боку представником ДП МОУ «ЛЗЗК», а з другого боку СПД ФОП ОСОБА_1 в якому зазначено, що на виробничій площадці СПД ФОП ОСОБА_1 спорудила самостійно за свій рахунок тимчасову споруду, яку зобов'язується по закінченню дії договору розібрати за свої кошти або залишити в користуванні ДП МОУ «Львівський завод збірних конструкцій», а нежитлові приміщення і виробничу площадку передати заводу в стані не гіршому, ніж на час передачі їх від ДП «ЛЗЗК» до СПД ФОП ОСОБА_1 по вищевказаних договорах.

Оскільки, встановлені відповідачем на виробничій площадці тимчасові допоміжні приміщення до орендованих за договором оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що належить до державної власності від 01.06.2002р. №67, використовується для виробничих потреб відповідача як заклад громадського харчування, то порушення умов договору від 03.09.2007 р. №173-п в частині нецільового використання виробничої площадки, про що зазначає в своїй позовній заяві заступник військового прокурора, не вбачаються. Крім цього відповідач зазначив, що позивачу - 2 було відомо про спорудження на орендованій площадці тимчасових допоміжних приміщень ще у 2009 році, у зв'язку з чим просить застосувати до позовних вимог позовну давність.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора та представників сторін, оцінивши докази в їх сукупності, суд вважає, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити повністю виходячи із наступних мотивів:

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Як вбачається з матеріалів справи, 03.09.2007 р. між Державним підприємством "Львівський завод збірних конструкцій" та Суб'єктом підприємницької діяльності-фізичною особою ОСОБА_1 укладено договір № 173-п, відповідно до п.1 якого позивач - 2 передає, а відповідач приймає в тимчасове користування виробничу площадку площею 193,35 м2, що знаходиться у володінні Державного підприємства "Львівський завод збірних конструкцій", АДРЕСА_1, виробнича площадка надається для виробничих потреб відповідача.

Пунктом 2.1 договору передбачено, що передача виробничої площадки в користування не спричиняє передачу відповідачу права власності на цю площадку. Власником виробничої площадки залишається позивач - 2, а відповідач користується нею протягом дії договору.

Згідно п. 4.1 договору, відповідач зобов'язується використовувати виробничу площадку для виробничих потреб.

До матеріалів справи долучено копію заяви позивача -2 від 27.08.2015 р. № 709, адресованої відповідачеві, про припинення дії договору від 03.09.2007 р. № 173-п. Однак, зважаючи на відсутність доказів надіслання вказаної заяви відповідачу, а також висловлену в судових засіданнях представниками прокурора та позивачів правову позицію щодо чинності та необхідності задоволення позовних вимог про розірвання договору, суд виходить з того, що на час розгляду справи сторони перебувають у договірних відносинах.

Пунктом 7.2 договору передбачено, що позивач - 2 має право виступити з ініціативою щодо розірвання договору в разі погіршення стану виробничої площадки або в наслідок неналежного використання чи не виконання умов договору відповідачем.

Статтею 783 ЦК України передбачені підстави для дострокового розірвання договору, а саме: наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі; наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі; наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, прокурор та представники позивачів вказують на те, що відповідачем порушено зобов'язання щодо використання за цільовим призначенням виробничої площадки на АДРЕСА_1, оскільки на ній здійснено самочинне будівництво, що є порушенням умов договору, у зв'язку з чим просять договір від 03.09.2007 р. №173-п розірвати та зобов'язати відповідача усунути перешкоди в користуванні позивачем - 2 належним йому майном.

Відповідно до п. 5.1 договору, відповідач має право самостійно здійснювати господарську діяльність на виробничій площадці в межах, визначених положенням суб'єкта підприємницької діяльності, чинним законодавством України та цим договором, згідно п.1.1 (для виробничих потреб).

Пунктом 6.2 зазначеного договору передбачено, що відповідач з письмового дозволу позивача - 2 має право проводити реконструкцію, технічне переозброєння та поліпшення орендованого майна, що зумовлює підвищення його вартості.

Судом встановлено, що відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців про державну реєстрацію ОСОБА_1, остання зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності 30.03.2000 р. та видом її діяльності згідно КВЕД 56.10 є діяльність ресторанів, надання послуг мобільного харчування. Відтак, господарська діяльність відповідача пов'язана із наданням послуг громадського харчування.

Відповідач, отримавши в користування спірну виробничу площадку площею 193, 35 кв.м., здійснила самочинне будівництво двоповерхової капітальної споруди із цегляними стінами на вказаній площадці.

При цьому, відсутність в договорі конкретизації мети передання відповідачу в користування виробничої площадки, не свідчить про можливість відповідача вчинення з нею будь-яких дій, зокрема самочинного будівництва нежитлових приміщень прибудови загальною площею 291, 4 кв.м., тобто будівництво, що здійснене без письмового дозволу на це з боку позивача - 2, є порушенням умов пункту 6.2 договору, відтак наймач, здійснивши забудову виробничої площадки, користується нею всупереч призначенню речі.

Факт самочинного будівництва у 2008 році відповідачем нежитлових приміщень прибудови загальною площею 291, 4 кв.м. встановлено рішенням Апеляційного суду Львівської області від 02.12.2014 р. у справі № 462/1878/14 (провадження № 22-ц/783/5988/14) в якій відповідач, шляхом подання зустрічного позову ставив питання про визнання за ним права власності на самочинно споруджене спірне майна, де зазначено, що споруджена прибудова до державного нерухомого майна заводу площею 73, 5 кв.м. була здійснена замість погодженого капітального ремонту нежитлового приміщення, що належить до державної власності, на торговій площадці заводу без дозволу чи погодження.

Заперечуючи позовні вимоги відповідач вказує, що прокурор у 2011 р. звертався до Господарського суду Львівської області з позовом в інтересах позивача - 2 до відповідача про визнання договору від 03.09.2007 р. № 173-П недійсним, знесення самовільно збудованого приміщення та витребування майна з чужого незаконного володіння. Рішенням Господарського суду Львівської області від 15.11.2011 р. у справі № 5015/5379/11, яке залишене без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 13.02.2012 р., у задоволенні позовних вимог відмовлено, та вказаним рішенням встановлено, що відповідач не порушив вимог договору щодо цільового використання виробничої площадки, що підтверджується листом відповідача від 25.12.2007 р., оскільки виробнича площадка з усіма покращеннями використовується виключно для здійснення господарської діяльності відповідача.

Суд зауважує, що як вбачається із мотивувальної частини рішення Господарського суду Львівської області від 15.11.2011 р. у справі № 5015/5379/11, відмовляючи в позові у вказаній судовій справі, господарський суд виходив з того, що факт спорудження на вказаній виробничій площадці тимчасових чи допоміжних приміщень для здійснення відповідачем господарської діяльності не є підставою для визнання оспорюваного договору недійсним, оскільки такі підстави не передбачені ст. 215 ЦК України. В свою чергу здійснення відповідачем покращень виробничої площадки з дозволу позивача чи без такого тягне за собою інші правові наслідки, а ніж визнання договору недійсним, а застосування у даній справі до спірних правовідносин правових наслідків, передбачених ст. 376 ЦК України є безпідставним. Крім цього, у позові відмовлено з мотивів пропуску позовної давності

Рішенням Господарського суду Львівської області від 29.09.2015 р. у справі № 914/2337/15, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14.12.2015 р., у позові Військового прокурора Львівського гарнізону поданого в інтересах держави в особі позивача: Міністерства оборони України до відповідача - 1: Державного підприємства Міністерства оборони України "Львівський завод збірних конструкцій" та до відповідача - 2: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про розірвання договору оренди та усунення перешкод в користуванні майном відмовлено з мотивів відсутності доказів порушення прав та інтересів позивача (Міністерства оборони України), який не є стороною спірного договору.

Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідачем заявлено клопотання від 08.02.2016 р. про застосування строку позовної давності у відповідності до ст. 257 ЦК України.

Частиною 1 ст. 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня коли особа довідалася, або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Як зазначено у ч. 3 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Згідно п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.

Пунктом 4.1. вказаної постанови Пленуму визначено, що якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. У таких випадках питання про визнання поважними причин пропуску позовної давності може порушуватися перед судом як прокурором, так і позивачем у справі.

Як вбачається з матеріалів, долучених до справи, зокрема з акту від 26.02.2009 р., що складений представниками позивача - 2 та відповідача, про спорудження відповідачем споруди позивачу -2 було відомо в момент складання вказаного акту. В 2011 році прокурор звертався з позовом в інтересах позивача - 2 до відповідача про визнання договору від 03.09.2007 р. № 173-П недійсним, знесення самовільно збудованого приміщення та витребування майна з чужого незаконного володіння, що був предметом розгляду Господарського суду Львівської області у справі № 5015/5379/11. Таким чином, долучені до справи матеріали свідчать про те, що прокурору та позивач -2 було відомо про порушення відповідачем умов договору починаючи з 2009 року, однак в господарський суд з позовом, що є предметом розгляду даної справи прокурор звернувся лише 31.08.2015 р.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Зважаючи на наявність заяви відповідача про застосування строку позовної давності, суд приходить до висновку, що як прокурором, так і позивачем - 2 пропущено строк для звернення до суду за захистом порушених прав та законних інтересів у зв'язку з порушенням відповідачем умов договору шляхом розірвання договору.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що оскільки строк звернення прокурора до суду за захистом порушеного права сплив, поважних причин пропуску такого строку ні позивач - 2, ні прокурор не навели, а тому суд відмовляє у задоволенні позову в частині розірвання договору через сплив строку позовної давності.

При цьому суд зауважує, що позивач - 1 (Міністерство оборони України) не є орендодавцем майна згідно договору оренди, не є стороною та не перебуває в договірних відносинах з відповідачем, відтак подаючи позов в його інтересах прокурор не може ставити питання як про дострокове розірвання цього договору, так й про усунення перешкод у користуванні майном, яке передано в оренду за цим договором.

Щодо позовних вимог прокурора про зобов'язання відповідача усунути перешкоди в користуванні позивачем - 2 належним йому майном, суд зазначає наступне.

Прокурор звернувся за захистом порушеного права двома способами, зокрема, заявляючи одночасно позовні вимоги про розірвання договору та про зобов'язання відповідача усунути перешкоди в користуванні позивачем - 2 належним йому майном, однак ним не було враховано таке.

Главою 29 Цивільного кодексу України визначені способи захисту права власності. Зокрема, відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна вправі звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (негаторний позов), оскільки права та інтереси власника можуть бути порушені у випадку, коли майно не вибуває з його володіння, але треті особи створюють перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном. У таких випадках власник може захистити своє право власності від порушень (не пов"язаних з позбавленням права володіння) позовом, який у науці цивільного права називається негаторним (actio negatoria).

Із зазначеним позовом може звернутися також особа, яка відповідно до закону або договору має право володіння та користування майном, у тому числі у випадку, коли зазначені перешкоди чиняться власником такого майна.

Слід звернути увагу на неможливість одночасного пред'явлення позову про розірвання договору і про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.

Одна з умов застосування негаторного позову - відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі захист порушеного права власності здійснюється за допомогою речово-правових способів захисту, в той же час при наявності договірних відносин захист права власності здійснюється за допомогою зобов'язально-правових способів, передбачених цивільним законодавством.

Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод.

Негаторний позов характеризується наступними ознаками.

По-перше, власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Порушення права власності полягає, зазвичай, в тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди в користуванні належним йому майном, або внаслідок певних обставин власник не може фактично розпоряджатися належним йому за законом майном, маючи це майно у своєму володінні. З негаторним позовом може звертатися як власник, так і титульний володілець, причому останній може звертатися як проти третіх осіб, так і проти власника.

По-друге, суттю вимог за негаторним позовом є усунення порушення, що триває і має місце на момент звернення з позовом. Тому на негаторний позов не поширюються вимоги щодо строків позовної давності, оскільки з негаторним позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує правопорушення. Якщо ж перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном усунуті, то відповідно відсутні підстави і для звернення з негаторним позовом.

По-третє, власник має право вимагати усунення порушення його прав, якщо дії третіх осіб носять неправомірний характер. Негаторний позов не може бути пред"явлено, якщо дії відповідача ґрунтуються на відповідному чинному законі чи на договорі.

Відносини між позивачем - 2 та відповідачем регулюються укладеним між ними договором, на підставі якого спірне майно перебуває в користуванні відповідача, що підтверджується актом прийому-передачі від 03.09.2007 р., тому подання прокурором позову про зобов'язання відповідача усунути перешкоди в користуванні позивачем - 2 належним йому майном не ґрунтується на приписах чинного законодавства

Зважаючи на викладене, суд приходить до висновку, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 82-85 ГПК України, суд,-

в и р і ш и в:

У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Повне рішення складено 21.03.2016 року.

Суддя Манюк П.Т.